Романтик незалежності України

23 вересня 2014
Ганна Черкаська
500 років концтаборів відсиділи разом 44 українці – засновники УҐС, одним із них був Ярослав Гомза з Донеччини. Унікально наївний, інтелігентний, усміхнений, маленький, худенький, спокійний трудяга з тихим хриплуватим голосом, таким я знала Ярослава Гомозу упродовж 20 років.

Він народився 18 вересня 1927 р. у с. Монастирець на Львівщині в селянській родині Юрка та Насті Гомзи. Закінчив три класи в сільській державній школі з "руською" (українською) мовою навчання, а з четвертого класу був учнем Стрийської "Рідної школи". 

З вересня 1939-го "визволителі" обібрали родину, що у хаті не про навчання думали – тільки про шматок хліба. За німецької окупації Ярослав півроку провчився у 5 класі ґімназії, а потім у лютому 1942 р. удвох із батьком змушений був "добровільно" виїхати на роботу до Німеччини. Працював у бауера в с. Ґанзерін у Померанії, а батько – в сусідньому с. Кепіц. Згадуючи цей період, Я. Гомза говорив про непереборне бажання читати, в автобіографії він писав: "Весь свій заробіток вкладав у газети та книжки, які розповсюджував між остарбайтерами-українцями".
 

І знову "визволителі" "покращили" долю Ярослава. У квітні 1945-го 17-річного юнака було заарештовано органами контррозвідки "Смерш" і засуджено Військовим трибуналом за ст. 58-1а КК РРФСР на 10 р. позбавлення волі та 5 р. поразки в правах за "антирадянську діяльність" (розповсюдження української преси та книжок серед остарбайтерів-українців), за зв'язок з ОУН. 

Перебування у концтаборах у Сиблагу (пос. Антибес) та Степлагу (Кенґір, Джезказґан), участь у страйку, що переріс у повстання сформувало мотто Я. Гомзи:

Із серця їдь
Не витравить зміїна
Семи тих літер

Слова — Україна.

Після цих "радянських університетів" українець переїхав до батьків на Донеччину. Працював робітником спочатку на Очеретянському цегельному, а потім на Авдіївському коксохімічному заводах. Важко було під пильним таємним наглядом КГБ закінчувати вечірню школу, курси німецької мови (1969), українське відділення філологічного факультету Донецького держуніверситету (1974). У 47 років Ярослав Гомза отримав диплом і до виходу на пенсію працював учителем німецької мови, української мови й літератури в Очеретянській СШ. 

Із 1972 р. було встановлено явний нагляд КГБ: виклики до області, шантаж родини аж до 1990 року. І саме в цей час Олекса Тихий, цькований і переслідуваний совєтським КДБ, передав Ярославу Гомзі на збереження рукопис, який опісля став основою книги "Мова — народ". Гомза закопав його у своєму садку та зберіг рукопис, завдяки цьому ми тепер маємо змогу читати унікальну працю О. Тихого...

І знов мені "сулять" усі принади світу,
Щоб лиш відрікся я святого заповіту,
Щоб став до них на яничарську службу,
За те отримаю чини і дружбу.
Від служби я відмовився категорично
І гостро. Може, навіть трохи не тактично.
Убити не змогла в мені отрута їх зміїна

Семи тих літер слова УКРАЇНА…

За все життя я не знала жодної людини, яка б розбагатіла на українських справах. Не був винятком і Я Гомза. Разом із дружиною та сестрою жив у невеличкому будиночку з пічним опаленням, сам піч топив, сам рубав дрова; обробляв невеличкий город. Частенько ми зустрічалися в Києві за скромним столом: хліб, сало; пан Ярослав привозив картоплю в мундирах та цибулю з власного городику.

Гроші з пенсії витрачав на книги, виготовлення брошур, листівок тощо. На друкарській машинці ще за радянської влади друкував заборонений тоді "самвидав". Економив геть на усьому: друкував на чистій стороні використаного паперу; замість скріпки зшивав аркуші нитками; листувався саморобними конвертами. Я й сьогодні перечитую ті дорогі листи. Єдиний скарб, нажитий націоналістом – книги. Свою бібліотеку він незадовго до смерті передав в одну з бібліотек м. Авдіївка, частину подарував донецькому музею "Смолоскип". 

Із 1989-го брав активну участь у роботі Товариства української мови ім. Т.Шевченка, Товаристві репресованих, РУХові, УГС, УРП, ОУН. 

У 1990-му зважився надрукувати на машинці та видати власним коштом два випуски самвидавного журналу "Каяла".

Сумно нам було спостерігати гризню між очільниками націоналістичних організацій, розвал НРУ, УРП, ОУН; не хотілося вірити, що незалежність України тихо зливають окупанту. Ці безнадійні думки убивали... Ярослава Гомзу спіткав інсульт, брак коштів на лікування... 

На четвертий день після дня народження романтика незалежності України не стало.
   
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

ЛИСТИ ІВАНА ФРАНКА ДО УЛЯНИ КРАВЧЕНКО. Четвертий уривок
19 травня 1887 року Іван Франко просить вибачення в Уляни Кравченко, що так довго їй не писав і не привітав її з одруженням. “Ну, та я надіюсь, що Ви й без того певні, що я Вам бажаю всього доброго і хорошого”.....
Читати більше