З останнього роману Івана Корсака

З останнього роману Івана  Корсака

Невідомо, яку остаточну назву дав би своєму творові Іван Корсак. Ті шістнадцять коротких розділів, котрі він устиг написати, очевидно, мали просто робочу назву, яка ще могла б змінитися. Так часто буває в авторів – у процесі роботи над текстом вони  перебирають чимало варіантів того, як його «охрестити».

Корсак завжди прагнув, щоб у назві його твору було концептуально наголошено особливості матеріалу, що послужив основою для твору й щоб там проступало його інформаційне «експозе» (наприклад, «Тиха правда Модеста Левицького», «Перстень Ганни Барвінок», «Борозна в чужому полі», «Вибух у пустелі», «Запізніле кохання Миклухо-Маклая»)

Не знаю, як було раніше, але відколи знаю його, працював він надзвичайно інтенсивно. Він так багато поклав собі за мету, в нього напоготові були численні сюжети й персоналії з національної історії, що про них він збирався розповісти в своїх романах. Книжка історичних нарисів «Імена твої, Україно» (вона мала б бути обов’язковою лектурою для позакласного читання в школі!) сприймається як його своєрідна творча заявка на майбутнє. Значну частину з неї він художньо освоїв (до вже згаданих попереду романів треба назвати «Капелан армії УНР, «Корона Юрія II, «Завойовник Європи», «Отаман Чайка», «Мисливці за маревом», «Діти Яфета», «Немиричів ключ», «На розстаннях долі», «За серпанком, загадковим серпанком»). Справді вражає цей корпус текстів, ця портретна галерея яскравих особистостей із пантеону нашого народу.

Ще тільки написавши роман «Тиха правда Модеста Левицького», Корсак розповідав мені про своє зацікавлення сестрою Левицького Софією – талановитою мисткинею, що жила в Парижі. Можливо саме вона повела автора до свого оточення, де бачимо Архипенка, Бойчука, Грищенка, Соню Делоне, Софію Налепинську. Надзвичайно цікавий український острів у французькому світі. Зіркові мистецькі імена . Напродив несподівані повороти людських доль. Розумію Корсакове захоплення цим – новим у його літературній біографії – матеріалом.

На жаль, йому не судилося дописати цей твір. Лишилися тільки його вводини в унікальний біографічний матеріал. Тільки перші ланки сюжету, котрий, судячи з усього, мав широко розгалужуватися. Але навіть у такому вигляді цей текст дуже цікавий, фактографічно насичений. І, виходячи саме з того, пропоную його увазі читачів.

Михайло Слабошпицький

Роман ОА

         Скіфська баба озвалася раптом могильним голосом.

         Десь з її кам’яного нутра, з обпеченої шпарким полуденним сонцем і обвітреної шорсткими вітрами статури долинав той глухуватий гугнявий голос, який увібрав у себе звуки прадавніх пісків під суховіями і гомін водночас давно неіснуючих, вимерлих, зниклих з лиця земного поселень, первісну пісню, що відійшла так недалеко  від щемкого виття невідомого звіра в місячну ніч, і так само гул кривавого бою, в якому в одне змішалися зойки смертельно поранених і побідний клич переможців; той дивний голос скіфської баби перекочувався та відлунював, і від цього відлуння у вечірніх напівсутінках ставало Олександрові  моторошно; так може долинати з пітьми далеких і непізнаних тисячоліть нерозгадана, таємнича загроза. Скіфська статуя, що стояла в подвір’ї університету Святого Володимира, відколи він себе пам’ятає, ще ніколи не видавалася таким жахіттям. В дитинстві він з однолітками, бувало, вилазив тій бабі навіть на голову, вечорами, як витворювалася вона несподівано злою й загрозливою, шпурляв у цей витвір далеких віків каменюччям: статуя невідомих скіфів, звісно, мовчки терпіла всі ті витівки, знущання та кпини.

         Невідь чому в нього на спині десь узялися дрібні і холодні краплини, які, відразливо лоскочучи, побігли попід сорочкою. Він не міг сам собі пояснити, чому ця кам’яна статура невидимими хвилями випромінювала зараз тривогу і навіть жах.

         Щойно Олександр, щомоці притримуючи, аби не хряпнути, зачинив за собою двері їх дому по важкій, вперше в житті такій їдкій та колючій розмові з батьком Порфиром Архипенком.

         -Батьку, я їду вчитися у Париж, - мовив Олександр якомога буденно і байдуже, зовсім так, якби на сусідньому ринку збирався купити якого там овоча або  курочку в приміської селянки.

         -Тобі мало було науки тут, в мистецькій студії Сергія Світославського, - батька заскочило оте синове, він сперш тільки рота розкрив, наче позіхнути зібрався, а по тому його аж пересмикнуло, мов ненароком  торкнувся оголеного дрота під струмом.

         -Та,- тільки рукою змахнув Олександр, як на човні буває замість весла гребти долонею пробують.-То прекрасна людина, і талант неабиякий, от тільки  напрям живопису ще печерний…

         -І московське училище живопису тобі не до шмиги. Витурили і тут, і там…

         Олександр скривився, як від гіркої таблетки, що без води силувався ковтнути і вона застрягла в горлянці:

         -Не витурили, сам покинув…Нащо тратити час і гроші на віджилий  академізм, давно вже мохами й лишайниками вкритий.

         -А в твоєму Парижі – печене, варене й так шматками?- батько понад силу тамував роздратування, тільки сили, відчувалося, вже на денці лишилося.

         В сина з того засвітилися очі:

         -Там свіжі вітри, батьку, Там застояне і прокисле вони враз видувають.

         Раптом старший Архипенко круто розвернувся і, показавши рукою на крісло, своїм професорським тоном, як винуватому в чомусь студентові, наказав:

         -Сідай!

         Вони сиділи за столом очі в очі, вдавшись до випробування, хто першим погляд не витримає, і жоден не кліпнув, тільки батько першим почав:

         -Ти хоч тямиш, на яку стезю ступаєш? То гра випадковостей, твій живопис і архітектура, доки здобудеш ім’я – і чи здобудеш іще?!- то покладеш на полицю зуби. То рівна картярству справа…

         Ще син спробував було відсваритися:

         -Карти в руки досі не брав і вже не візьму.

         Обличчя старшого від хвилювання розчервонілося, мов на шпаркому морозі, з серця він навіть заїкатися злегка почав:

         -У-удача в цій справі така ж, як виграш у карти ма-а-єтку… Творча людина найнещасніша, до неї нещиро підлещуватимуться, навіть даруватимуть славу, за яку зажадають плати душевним неспокоєм і нерідко стражданням; митця на лукавих словах вельми цінують, та насправді незмінно віддячать безпросвітніми злиднями: ти будеш  голодним у-усе життя, і діти твої світитимуть голодними оченятами, і жінка такого врешті покине…

         Олександр не витримав і не вельми чемно розсміявся просто в очі:

         -Не надякуватися за такі щедрі пророцтва.

         -Можеш смішки-пересмішки та витріщки не продавати. Ліпше мій фах здобувай – хоч не вельми то замашний шмат хліба, та на добру скибину і шкварку до неї стачить.

         -Батьку мій дорогесенький… Я гадав, що в твоєму віці вже є розуміння: лише хлібного кусня і шкварки людині замало. Бо, на щастя, існує химера, яку творчістю кличуть.

         З обурення старший Архипенко аж на спинку стільця відкинувся.

         -Ех ти, пуцьвірінок, який щойно на світ заявився… Де вже більше творчості потребується, як не в моєму фахові, у механіці, в інженерії теперішній. Люди ж ледве-ледве осідлали машини, все лише починається, все, що потребує неймовірної вигадки, фантазії, творчості... Я би міг описати чудеса і дива прийдешні не згірш фантаста-письменника.

         -Батьку, то моє життя, - стиха відказав Олександр.

         Старший Архипенко довго мовчав, похиливши голову, як прощаються із покійником, а врешті по незнаних синові роздумах, так само тихо докинув:

         -І ще… Ти ж знаєш, що наша сім’я не належить до багатіїв. Тож як хочеш конче іти такою дорогою, то маєш розуміти, що не завше у мене буде змога  якимось більшим  грошем помогти.

         -Я раду собі маю сам давати.

         -Ідеш проти батьківської волі – іди. Але пам’ятай, що притча про блудного сина в житті рідко повторюється.

         -Ви немов виганяєте мене з дому… Не треба, я й сам піду,- вирвалося в Олександра супроти власної волі, вирвалося те, про що шкодуватиме потім не раз, і ніяковітиме, і картатиме себе; він різко піднявся з-за столу і прожогом вискочив на подвір’я.

         …У присмерку скіфська баба, поставлена в університетському дворику невідь ким і невідь коли, видавалася Олександру ожилою, яка здолати  здужала тисячоліття, і то не протяжний гугнявий гудок прокотився від паровоза на залізниці, а з утроби цієї прадавньої примітивної статуї долинає напіввиття, напівскарга на багатовікові немощі, а ще немов тривожне попередження йому, якого знала змалечку і про щось хотіла застерегти.

Нова хвиля страху нараз охопила Олександра: а що коли віща правда у батькових словах? І доля мистця лише на позірний погляд завидна? Насправді ти обираєш голодні дитячі очі, зневаження дружини, обираєш вимощену злиднями і невдачами долю, зверхність і презирство оточення: сказано ж, без долі й по гриби не ходять…

         Але водночас із страхом десь усередку у грудях піднімався і ріс їжакуватий спротив: ні, він має ту каверзну долю чіпко схопити за петельки, струснути ось цими пальцями, жадібними до пензля і олівця, трясонути так, що ніколи вона про послух не забуватиме; гей, ану хто кого?

   

    2. Софія

         Щастя, несміло всміхаючись, зазирало в вікно Софії.

         У вікно її непоказного помешкання зазирав Монпарнас – богемний, як завше веселий, що не поступиться тими веселощами  «червоному млинові» Мулен Руж, щастя з незмінною діркою у кишені, але сподіваннями куди вищими витвору Гюстава Ейфеля, з барвистими вулицями, розцяткованими в різні епохи будівлями, перехожими різних рас і народностей та кольором шкіри, в одязі розмаїтому, то строкатому і різнобарвному, то перістому чи однотонному, улюблений квартал мисливців за удачею з країв сусідніх і зовсім неблизьких, доволі екзотичних нерідко, звідки люд прибував у мистецьку столицю в пошуках фортуни й світового визнання; Монпарнас яскраво-зелений по юній весні і занудно-сірий пізньої осені, сірий кольором, тільки не духом…

         Нещастю в вікно Софії не потребувалося зазирати.

         Нещастя самочинно поселилося тут.

         Воно звило кубельце в душі недавньої київської художниці Софії Левицької, безцеремонно й нахабно штовхаючись ліктями, відвоювало собі з половину місця: невдале заміжжя за невиправним п’яницею лікарем Юстином Маниловським і невдовзі розлучення, залишена в Києві по тому шлюбові душевно хвора донька… Біль не валіза, його не можна вдома забути, загубити в дорозі чи просто викинути на смітник.

         І все ж паризьке життя закручувало у свій вир, що не втомлювався клекотати всеньким днем і цілонічно нерідко, бо з ніччю день тут залюбки мінявся місцями, клекотав, змущуючи забувати бодай на якийсь час материнське страждання: навчання в школі Еколь де Боз-Ар сперш захоплювало, потім настало несподіване розчарування. Старосвітська живописна манера менше її цікавила, зате в бунтівників їй чувся цілковито свіжий подих, в Рауля Дюфі, Оттона Фрієза, Андре Лота, Жана Маршана… От той капосний Жан, що не раз очима приклеїться, він же молодший, видається, років на дев’ять…  І так клеївся він та клеївся, доки вони й долі свої не пов’язали.

         Клекоче, вирує денно і нощно невгомонний, трішки сумбурний Париж.

Але хай життя там собі клекоче, а художник має чим більше часу залишатися наодинці з мольбертом; і це стає для Софії несхибним правилом.

         Її картини охоче беруть в Салон незалежних та Осінній салон. Суворі критики вирізняють почерк Софії. Вандервіль про перші роботи писатиме: «Незважаючи на вплив молодого французького живопису, зокрема, фовістів, вона завше лишається сама собою, слов‘янкою, дуже обдарованою, особливо у декоративному малюнкові». Софія менше всього зважала на кинуте через губу якимось Луначарським, чиє  писання при нагоді їй інколи передавали: «Например, Левицкая. Ее нарочито безграмотная живопись, чудовищная по рисунку, грязная по краскам, не смешит: она сердит, потому что вы чувствуете самодовольство в этих уродливых бессмысленных полотнах; что же такое, что уродливо?- это-то и хорошо…»

         Куди більше гірчило Софії, що художники з рідних теренів чомусь зустрічаються рідко, спілкуються між собою мало. Тож як в Салоні незадежних зустріла Михайла Бойчука з Олександром Архипенком, то взялася висварювати їх насамперш:

         -Гей ви, хуторяни, чого товариства цураєтеся, певне, піч селянську з дому привезли і вже тут, у Парижі, вилежуєтеся?

         Покірно голову похилив Бойчук:

         -Не сваріть нас, ласкава пані. Ліпш привітати дозвольте: ми досі не відали, що ви поєднали долю з Жаном Маршаном.

         -Два художники в одному домі, мабуть, забагато, - насмішкуватий  Архипенко не втратив нагоди злегка позбиткуватися. –До ревнивості звичайної може додатися творча – проблема в квадраті.

         -Нема зовсім проблеми, -в тон відказувала Софія.-Жан зранку пише картину, а я куховарю. Потім вгадуємо, що в кого вийшло. Знаєте, інколи вдається вгадати…

         Слово за словом, обмінюючись думками про виставлені роботи, і між Бойчуком та Архипенком суперечка нараз спалахнула:

         -Не можна ламати світ на друзки, на лінії розкладати, -Бойчук, очевидячки, цілився в Архипенкових друзів,-Я зі своїми колегами зійшовся на думці, що одним із вершинних в нашому ділі було візантійське мистецтво і Київської Русі.

Архипенко спохмурів.

         -Я бачив картини твого «Відродження візантійського мистецтва». Не ображайся, Михайле… Твої друзі-візантиністи виставили свої ікони і думають, що досить лиш зберегти естетичні форми візантійських часів. А про внутрішній світ забули, бо тільки йому завдячують роботи тої епохи, роботи, які здобули безсмертя.

         От вже ті чоловічиська, подумалося Софії, в чужому місті, в чужому краї ліпше б гадали, як в помочі стати одне одному -замість чубитися та пнутися власну правоту бодай на йоту вивищити… Вона ще раніше бачила, як між Бойчуком та Архипенком з‘явилася тріщина, мов на льоду в передвесняні тижні, з часом більшала і в лиху пору та житєйська каламутна вода, гадалося, може і зовсім порвати усе та понести, вируючи. Хіба вони здатні будуть тоді помогти один одному бодай на макове зерня?

-Та годі вам. – не стерпіла Софія.-А то ще посваритеся.

         -І справді, - якось надто поспішно вимовив Бойчук і нараз щось згадав:

         -Не читайте більш неосвічених шалапутів на зразок Луначарського…

         Але Бойчука перебив Архипенко:

         -З того неосвіченого ще зроблять колись міністра освіти. Постать якраз для Росії.

         -Не читайте різних там Луначарських,- вів настирно Бойчук.- Натомість, я певен, ви ще не бачили нової рецензії Гійома Аполінера.

         І він подав свіже число видання із підкресленими червоним олівцем рядками: «Виступ пані Левицької є одним з кращих… Вона зберегла індивідуальність, а почуття, що оживляє полотно «Село»,  є широким, немов хоровий спів селян її країни»…

…Вже видавалося, що та половинка душі, де щастя замешкало, кріпне і силою наливається, та ось від матері Софія  листа розпечатала, як повернулася із салону. А там, крім іншого, гіркі вельми рядки: «…вчора Ользі знову зле стало, сперш кричала, не пам’ятаючись, аж піна з рота пішла, а тоді тарілкою борщу на кота пожбурила».

         Опинилася ти, подумала про себе Софія, як на воді поміж двох берегів: на одному щастя митця, а на другому материнський обов’язок.

         Та нікому ще не вдалося в той самий час на обох берегах бувати.

         Розвіяти мрію художника, немов полову за вітром, не хочеться: лише одне життя в людини – не купиш іншого, не позичиш… . І донька теж не винна, що батько її напивався до безпам’ятства, стріляв з рушниці у небо, лементуючи, «Я губернатор!», не винувата, що хворою і нещасною пустили її у цей світ…

         Тож де той мудрець, що тут на підказку розумну багатий?

3. Бій з Генріхом Бойчука

         Вони стояли один перед одним, наче два готові до бою півні.

         Як два півні, в яких із злості взаємної аж настовбурчилось пір‘я на шиї, заціпенілі незмигно, але готові в будь-яку мить високо підскочити і, залопотівши крилами, поцілити дзьобом у тім‘я ненависному ворогові, мало того, ще й дерти немилосердно кігтями, розпанахуючи живе до крові, бити так, щоб аж пух летів вусібіч, клювати, дерти й топтати доти, доки супротивник, втягнувши заюшену голову в шию, не зникне ганебно з поля битви або, повержений, ше тріпнувши кілька разів, замертво ляже в придорожню пилюгу.

         Художник Михайло Бойчук і брат художниці Софії Сегно  Генріх, вже відомий доволі забіяка, стояли один перед одним і готові були роздражненими півнями не на жарт зчепитися.

         Дві Софії, художниці й подруги Сегно та Налепинська, стояли осторонь, налякано лиш очима кліпаючи, не здатні зарадити бодай чимось розлюченим чоловікам.

         -Зійди з очей, - врешті  до Михайла озвався Генріх, мовби так довго стояв наїжачений задля двох цих коротких слів.

         Бойчуку, видавалось, лінь було навіть озватися, хіба крутнув головою, мов замерз та здригнувся.

         -І ти, сестро, теж нівроку,- круто розвернувся Генріх до Софії, що прийшовши ледь-ледь до тями, пробувала запобігливо зазирнути братові в вічі.

         -Ліпш не чіпай мене, - прошелестіла у відповідь збілілими, висхлими враз вустами.

         … «Нині я ступив на паризьку землю,»- писатиме Бойчук своєму меценатові митрополитолві Шептицькому по Віденській, Краківській і Мюнхенській академіях мистецтв. І вже небавом Михайло виставляється в паризькому Осінньому салоні, а замешкає в мебльованих кімнатах на вулиці Кампань-Прем‘єр: кімнати там як кімнати, зате навпроти, двері в двері, милі сусідки. Молоді художниці-польки із знаних аристократичних родин Софія Сегно, Софія Налепинська і Софія Бодуен де Куртене одна одної гарніші. Вони самі не зчулися, як Михайло і Софія Сегно покохали одне одного, і те почуття засяяло яскравіше сузір‘їв Ван Гогівської «Зоряної ночі»…Але відблиски тих зірок не лишилися, дякуючи добрим людям, непоміченими і в родині Сегно: Боже, їх Софійка зустрічається з простолюдином, до того ж українцем, як можливе таке?

         І в Париж негайно пришелестів Генріх Сегно.

         -Як ти могла? –низонув Генріх злим оком, мов швайкою, все ще знічену і розгублену сестру.- Як ти могла забути родину, свій край і віру?

 Переляк, хоч повільно, але сходив з сестриного обличчя, наче невидима ворожка яйцем його викачувала, і вже не було в ньому того первісного страху перед братом та його негаданою появою, і погляд не такий насторожений та запобігливий:

         -Нічого я не забула. І забувати не маю наміру. Але я Михайла…

         Вона несподівано для себе навіть затнулась на слові, яке десятки разів вимовляла Михайлові, слові солодкому і терпкому, що все життя празниковим творило і всією веселкою переливалося.

         -А хіба то не ти в хор української громади разом з ним бігала? Забуваючи свою, чужої навчалася пісні?- Генріх закипав, червоніло лице, об яке хоч креши сірника.

         -Облиш її.- вперше прорізався голос в Михайла, хрипкуватий злегка чи то від тамованого хвилювання, чи ще відгомін чувся простуди недавньої. «Боже, жахнувся Бойчук, - як тільки сімейна чи родинна любов, на позірний погляд обидві шановані, як можуть викривити, покалічити і в прірву якусь скинути чиєсь життя…Я ж люблю Софію і за талант, і за красу, недарма ж Ганя Налепинська про неї казала, що в ній є щось від рафаелівської Мадонни, а очі з малюнка Джотто…»

         -А ти помовч,- циганським борщем гарячився Генріх, він щомоці силувався, та не міг, не був здатен, не знаходив доводів і мотивів, не мав сили  вкласти в голову сестрин вчинок.

         -Дайте їй спокій. Вона доросла людина, - Михайло більше не міг мовчати.- Бо так, чого доброго, затюкає сестрицю коханий брат.

         -Ти?!- визвірився Генріх , і голос його верескнув як пилка, яку клинило в дереві.- Ти ще буде мене повчати? Що мені – тебе викликати на дуель?

         Чим більше хтось гарячився, тим більше за звичкою спокійнішим ставав  Михайло. Його навіть на кпини під‘юджувало:

         -Я би радий вступити у бій на якійсь інтелектуальній дуелі. Але ти, як бачу, без зброї.

         І він повернувся йти до дверей; в ту ж мить  Генріхова рука хапнула його за плече,  затріщали ґудзики, а від бокового удару в скроню сипнув, як від точила, сніп іскор яскраво червоних.

4. Архипенко, голод

         Парижем, його різнобарв‘ям вулиць, думав Олександр, окресленням незабутнім майданів, його духом, нарешті, можна захоплюватися до сп’яніння, до запаморочення, коли дерева й будівлі розпливатимуться й мерехтітимуть, а перехожих обличчя, навіть зажурені, найсумніші і найкисліші випромінюватимуть приязнь і радість життя…

         Парижем можна захоплюватися. І водночас не сприймати. Принаймні, частинку його, Архипенко так і не сприйняв: зокрема,  Академію мистецтв, де били поклони тому, гадав він, від чого відмовився (чи переріс?) у Києві і Москві.

         Зате чулось йому нездоланне тяжіння Лувра, таємниць єгипетських сонцепоклонників і немислимо далекої в часі Ассірії, Греції доби Лаокоона, стрімкої готики, а ще відлуння трипільської культури… Інколи верталася в пам’ять ота скіфська статуя, що стояла в дворі університету святого Володимира і про щось того надвечір’я перед далекими дорогами його застерігала чи хотіла сказати у напуття.

         Ті многотисячолітні витвори, що із санскриту тлумачаться як «душі», «батьки», «старійшини», за вірою древніх дарували добробут, родючість і успіх, стояли віками вони на святилищах і в них душі предків жили: може та постать в дворі університетському і йому пророкувала, прощаючись назавжди, успіх і долю.

         Але для цього він має стати справжнісіньким каторжником, має досвіток за роботою зустрічати та сонце голоблею підпирати, завершуючи день. І з’являються з небуття, з його видива одна за одною скульптури «Адам і Єва», «Жінка з котом», «Дитина», «Жінка з головою на коліні», «Жінка з дитиною»…

         Тепер вже ламатимуть голови критики та знавці: що за почерк, чий стиль перебрав?

         -О, тут чується вплив Гогена,-киватимуть головами багатозначно одні.

         -Та ні,- перечили інші, - тут швидше вплив Бранкузі, може навіть далекий відгомін Єгипту древнього.

         Зовсім розгублено стояли перед «Жінкою з головою на коліні»: як же тут не розгубитися, дивлячись на шестипалу руку, хіба умовно позначені двома концентричними кругами груди.

         -Чимось нагадує роботи Дерена,- ухвала інших вже не була такою категоричною

         А він насправді стилем відразу схожим був на одного-єдиного скульптора і художника – самого себе, досі маловідомого Олександра Архипенка.

         За роботою, не раз траплялося, забував поїсти, але настав час як нагадував ту потребу доволі терплячий його організм, то вже не було чого  у виголоднілу душу вкинути. Господар лавки, де брав нехитрий харч в останні часи у кредит, застеріг, ховаючи очі:

         -Мсьє, мені дуже шкода… Але як не закриєте борг до суботи, я не зможу більше давати у позичку.

         Олександр не міг дорікнути батькові, що запізнився з надсиланням грошей, в нього теж зайвих катма. Ще не зітерлося з пам’яті, як батько, попри приниження, просив позбавити плати за нього в училищі, але як відмовили, то благав бодай дати відтермінування. У друзів же дірка в кишені була аж ніяк не меншою його…

         Може друзі справді б допомогли, і Олександр не мав суніву, що поділилися би останнім, але тут його здолала незрозуміла гординя. Він не звернеться ні в якому разі  за поміччю, він не має права відбирати у тих, хто останній мізер на долоні рахує…

         З суботи починалися вже зовсім голодні дні. Тіло його, що досі не капризувало, тепер загубило терпець і відчайдушно бунтувало та нило, світ сперш зжовтів,  а а далі навіть вапном побілені стіни чомусь зеленіли, тіло обурювалося і криком кричало.

         Тиждень тому він одержав листа, в якому батько писав, що надсилає гроші. Але лист он прийшов, а кошти десь заблукали: марно гадати, що трапилося. І Олександр тепер щодня на пошту ходив, з трудом переставляючи ноги, які відцурались вважатись своїми і дерев’яними чомусь стали; на пошті ж  незмінно його зустрічали лиш співчутливі очі:

         - Мсьє, шкода, але ще немає,-відказували жалісливі поштарки-Може завтра…

         І йому неприємною була ота жалісливість, чомусь не сприймала її душа, не хотіла отого шкодування. Може тому, що пам’яталися батькові йому слова: хай ліпш тобі заздрять, та не доживайся, щоб шкодували.

         А якогось дня Олександр відчув, що сили стачить у нього лиш на одну мандрівку до пошти, останню, більшого вже не буде суджено.

         І він, не певен, що дійде, заціпивши зуби, рушив…

Джерело: "Літературна Україна" №25 (5758). 19 липня 2018р.