роман галини тарасюк

НА ЗДОБУТТЯ НАЦІОНАЛЬНОЇ ПРЕМІЇ ІМЕНІ 
ТАРАСА ШЕВЧЕНКА

ГАЗЕТА "ЛІТЕРАТУРНА УКРАЇНА" у сьогоднішньому числі (від 21 грудня 2017 р.) пропонує увазі своїх читачів високо кваліфіковану рецензію професора КПНУ ім.І Огієнка Галини НАСМІНЧУК

"Роман «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія» Галини Тарасюк:
ВЗАЄМИНИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА І МАРКА ВОВЧКА КРІЗЬ ПРИЗМУ ХУДОЖНЬОЇ РЕКОНСТРУКЦІЇ"

Інтерес до постаті Великого Пророка у Галини Тарасюк є сталим і пріоритетним, зовнішню, а особливо внутрішню поєднаність із традиціями Шевченка засвідчують як ліричні одкровення авторки, так і її проза.
Новий роман «Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія», виданий «Дніпром» у 2015 році, безсумнівно ввійде до лектури найвибагливішого сучасного читача. Щоправда, через скромний тираж далеко не всі поціновувачі прози Г. Тарасюк мали приємність тримати цю книгу в руках. Зараз ситуація змінилася: роман розташований на декількох сайтах в Інтернет-мережі, і «посвячених» у таїнство проблематики і поетики твору значно побільшало. 
З огляду на об’єкт зображення, роман являє собою складну художню структуру. Це триптих («Епоха Тарас Шевченко», «Епоха Марко Вовчок», «Ніч перед безсмертям»), який послідовно оприявнює останні роки життя Пророка: від звільнення з Новопетровської в’язниці наприкінці літа 1857 року – до початку 1861 року, коли Шевченко, перейнятий ідеєю поширення грамотності серед своїх земляків, власним коштом видає у Петербурзі «Буквар южноруський». Власне, саме на ці роки і припадає активне епістолярне, а потім і безпосереднє спілкування Шевченка і його «єдиної доні Марусі Маркович». Після того, як у Нижньому Новгороді взимку 1858 року поет прочитав «Народні оповідання» Марка Вовчка, у його «Щоденнику» з’явився запис: «Какое возвышенно прекрасное создание эта женщина». Літературознавча наука, розкриваючи історію стосунків Шевченка і Марка Вовчка, відштовхується від цього запису, а ще оперує двома листами, які Марія надіслала Тарасу з-за кордону у 1859-му і 1861-му роках, листом Шевченка до Марії, що був відправлений 1859 року, а також автографом поезії «Сон» («На панщині пшеницю жала»), присвятою повісті «Інститутка» і зафіксованим у вірші Кобзаря «Марку Вовчку» фактом зустрічі і особистого знайомства, яке відбулося у Петербурзі 24 січня 1859 року. Тобто історія стосунків, як справедливо зауважує у пролозі до роману Галина Тарасюк, «нібито й досліджена, та не зовсім розгадана». «Взагалі-то, – продовжує авторка, – складається враження, ніби вони обоє, Тарас і Марія, дали один одному обітницю берегти від людського ока і поговору-поголосу таємницю своїх взаємин» (с. 5). 
Свідома того, що вона непроханою входить у святая святих – серця і душі двох світочів української культури, Г. Тарасюк прагне бути максимально делікатною, шляхетною не лише в оприлюдненні своїх письменницьких інтенцій, а й у потрактуванні відомих, активно апробованих у науковій і художній практиці сторінок життєписів Шевченка і Марка Вовчка. І в цьому також особлива заслуга письменниці, особлива аура її письма.
Хоча роман має конкретно визначені хронологічні рамки, і подієвий каркас в основному будується на останніх роках життя Тараса Шевченка, ретроспекції, до яких так часто вдається авторка, значно розширюють фіксовані часові межі. Відтак читач стає свідком ситуацій, пов’язаних з викупом Тараса з кріпацької неволі, підготовкою першого видання «Кобзаря», розгромом Кирило-Мефодіївського братства, ув’язненням у казематі «Третього відділу», засланням в Оренбурзький корпус «під найсуворіший нагляд із забороною писати й малювати», і ще багато яких. Тобто є підстави говорити про граничну інформаційну насиченість тексту, але водночас і про легкість та неускладненість стилю, читабельність кожної сторінки.
«Зоре моя вечірняя…», мабуть, третій (після «Тарасових шляхів» Оксани Іваненко і «Українських ночей…» Єжи Єнджеєвича) роман, який так повно відстежує стосунки Шевченка з представниками різних суспільних прошарків і національностей: від родини слов’янофілів Аксакових до польських поетів-інсургентів, від революційних демократів Чернишевського і Добролюбова до немирівських «хлопоманів» Опанаса Марковича і Петра Барщевського, від українських родин Білозерських, Симиренків, Лазаревських до аристократа Толстого. З тією хіба різницею, що Галина Тарасюк в результаті доводить, що Шевченко був утіленням героїчного чину і символом свободи для всіх, хто виношував ідею вільної від рабства Європи. Галина Тарасюк не лише ретельно простудіювала багатющу спадщину Шевченка і всю доступну їй документалістику, не лише явила науковий підхід до інтерпретації білих плям і дражливих епізодів нашої історії, вона талановито прилучилася до відновлення гуманітарної аури українства в умовах новітніх викликів, перед якими наразі стоїть наша держава. Своїм пафосом, наскрізною суспільною та історико-літературною проблематикою, що пов’язана з пробуксовуванням реформ у другій половині ХІХ століття, корумпованістю влади, чварами в мистецькому середовищі, «хохляцьким самоїдством… чи братоїдством» (с. 335) підтекст роману явно екстраполюється на нинішні негаразди в Україні.
Мікс стилів – публіцистичного, наукового і художнього – дав змогу Галині Тарасюк по-новому підійти до факту впертого небажання Марка Вовчка писати спогади про Шевченка, спростувати чимало закидів на її адресу, повести виважену, обґрунтовану полеміку не лише на рівні оперування документом, який, як відомо, не завжди буває щиро-об’єктивним, а й на рівні письменницької, а то й просто жіночої інтуїції, яка підказувала, що стосунки цих двох людей «були дуже непрості, але дуже схожі на… останню любов Шевченка. Саме ЛЮБОВ. Бо кохання передбачає скоріше інтимний зв’язок, а любов – вселенський» (с.222). 
Роман-версія – таке жанрове визначення дає своїй книзі Галина Тарасюк. Так видається, що це швидше роман-відкриття, який послідовно декодує нерозгадані факти життя Пророка і його духовної доні.
Роман вражає своєю щирістю, душевністю, умінням вести діалог не лише з минулим, а й зі своїми сучасниками. З точки зору мистецької довершеності новий проект Г. Тарасюк не поступається перед її попередніми романами, швидше навпаки, – він явив черговий етап творчого зростання талановитої письменниці. Авторка, по суті, акумулювала той письменницький досвід, який означує найвищі досягнення художньої шевченкіани. Роман цілком заслуговує бути відзначеним Національною премією імені Тараса Шевченка.
(Тарасюк Г. Зоре моя вечірняя, або Пророк і Марія : Роман-версія : Нове вид. / Галина Тарасюк. – К. : Дніпро, 2015. – 424 с.).
Галина Насмінчук, професор кафедри історії української літератури і компаративістики Кам’янець-Подільського університету імені Івана Огієнка