Я ніколи раніше не задумувалась, наскільки різні береги життя оточують жінку після одруження. Той бік суші, який лишився в батьківській сім’ї, знайомий, зрозумілий, звичний, - і другий бік, до якого дісталася за допомогою коханої людини. Два світи, дві цивілізації…
Жінки, які виростали у нормальних, суто українських родинах, мабуть, не помічають це так гостро.
У мене склалося по-іншому.
На одному березі, вся недосконалість якого вивчена ще з юності, ростуть дивні кактуси. Заради збереження вологи вони з часом стають лише колючішими. Там є кілька оазисів-посмішок, щоб рослинки зовсім не всохли. Кактуси ті – горді й прекрасні, може, саме тому люблю їх з дитинства. Часом і себе відчуваю такою ж спраглою та колючою. Ці незбагненні рослини живуть, здавалося б, лише задля виживання. Але ні, в сипучих і гарячих пісках вони теж милуються сонцем. Дарма, що те ж сонце їх і вбиває. Вони люблять життя усіма своїми колючками.
Я, коли вибралася зі своєї пустелі, розставила кактуси на вікні. І роками спостерігаю за ними. Дивно, що, борючись за краплю вологи в природному середовищі, вони гинуть від надмірного поливу. А я, такий самий кактус по суті, ходжу коло вікна і радію, коли гине чергова колюча рослина. Чому? - Бо кактус уже напівзагинув у мені. Ні, він ще їжачить свої колючки, коли йому не вистачає любові та ніжності. Але – диво-дивне! – поміж колючками в найпогожіші періоди життя з'являються дивні квіти.
Найкрасивіші, найдивовижніші квіти з'являються поміж голочок у
Різдвяні свята. Мій кактус потрапляє в середовище люблячої, єдиної родини. Він теж хоче почуватися своїм у газифікованій хаті, де саме зараз, попри всі вибрики прогресу, царює справжня українська піч.
Ця хата знаходиться на іншому березі буття. Там немає пісків, оазисів та спеки, але є родючі чорноземи. Замість виснажених кактусів там ростуть яблуні й груші. Там квохчуть кури, видовбуючи якусь поживу з-під різдвяного снігу. А коли померзнуть лапки, ті кури мерщій просочуються в дивний маленький лаз до сараю. Це, мабуть, їхній світ. Там пахне козою і трохи зіпрілим сіном. Звідти в господу потрапляють яйця, молоко і навіть якийсь раз - півник для холодцю…
Там, на тому березі, живе найсправніша українська Мати. Я, колишній кактус, завжди розправляю квіти перед Різдвом. В тому світі колючки треба приховати, якщо не вдається знищити їх повністю. Одягаю дітей в найкращі одежинки, завертаю калач у хустину, беру під руку чоловіка і прямую туди…
А на тому березі вже пахне солодкою печенею з кролика й сухофруктів. Як би я не рядилася в квіти, скільки б не виховувала в собі українку, все одно жодною колючкою не розумію того смаку. Але сама традиція: зібрати всю родину, щоби поласувала кутею та іншими смаколиками, примушує мої колючки ховатися під квітами ретельніше.
Кактус у мені в тій господі почувається якнайкраще. Достатня кількість теплих променів-посмішок, щедрий, але не надмірний полив п'янкою, запашною настоянкою на власноруч зібраних свекрухою травах, гарячі диспути за столом…
Але найчарівніше, найурочистіше для мене у Різдвяних святах – це присутність Матері. Матері, яка гріє всіх нас, любить і привчає. В пустелі таких Матерів не буває. Вони гартуються життям на квітучих берегах, на ланах і левадах, які вирізняють Україну з-поміж інших країн.
Після Різдва я довго і наполегливо доглядаю квіти, що приховують мої колючки, сподіваючись продовжити період цвітіння. Заглядаю вдячно в очі коханій людині та мрію стати ось такою: Справжньою Українською Матір’ю.
Мрію навчитися готувати оту солодку печеню з кролика і сухофруктів. І зустрічати своїх доньок з онучатами в господі, яка пахне Різдвом. На квітучому березі.
Бо в тому, іншому світі, де пісок і кактуси, Різдва не буває.
