Репатріація ложки

Сонце тут прокидалося рано та негайно розпікало все, чого торкалося його проміння. Тільки-но світліла щілина між цупкими важкими шторами, вони гарячіли, немов жаровні, щойно вийняті з духовки. Кімната вмить наповнювалася спекою, яку випромінювали штори, а від неї не рятував і кондиціонер. Юрко тікав до моря, а до свого номеру повертався лише надвечір, коли сонце ховалося за горами.
 
Все тут нагадувало Крим, хоча до Криму звідси було неблизько. Середземноморський пейзаж дотримувався своїх кращих традицій: ніжно-бузкові, ніби півпрозорі гори, блакитно-біле море, бездонне небо, сосни, пальми та пісок. Але було тут дещо зовсім не схоже на Крим. Усюди панувала бездоганна чистота, все хизувалося охайністю й добротністю. Здавалося, не тільки мармурові плити й дерев’яні балки готелю, але й усі елементи та деталі місцевої природи ретельно підібрані й припасовані. З будь-якої шпарини виглядали усміхнені люди та ненав’язливо, проте незаперечно намагалися догодити.
 
Та Юрко споглядав місцеву охайність із дедалі гучнішим роздратуванням. Він і сам спочатку не міг збагнути, чим його обурює чистота пляжів і моря, чепурність квітників і газонів, випрасуваність тротуарів і шосе. Чи не брак саме цього там, удома, на Батьківщині, підштовхнув його шукати комфортного відпочинку тут, де "все включене", де все працює? Дійсно, проспекти туристичної компанії не брехали, включено було все, ба навіть більше, не прискіпаєшся. Та Юркові саме це й дошкуляло: тут немає до чого прискіпатися! А там, удома, на Батьківщині, є.
 
Юрко зітхнув і поплентався до кавового автомата. Узяв чашку та з огидою відзначив, що кавові чашки саме такої форми подобаються йому найбільше. Натиснув кнопку, дочекався, коли зникла чорна, оповита парою цівочка, та простягнув руку за ложечкою… Ось воно! Ось що тут дратувало не тому, що було краще, ніж удома, а тому, що було гірше. Ложки! Столові, чайні, кавові — штамповані з тьмяного сплаву, плескаті й неглибокі, непридатні для жодної зазначеної мети! Зате на держачку будь-якої ложки — велике охайне клеймо, вибите з такою силою на тонкому металі, що його дзеркальне відображення можна було побачити й на звороті.
 
Юрко пив каву, дивився на море крізь переплутане гілля величезного колючого куща, всипаного білими квітами, та ностальгував. Він взагалі був схильний до ностальгії. У Києві сумував за південним містечком, в якому народився, а в тому містечку негайно починав тужити за Києвом. В Європі маявся й нидів, очікуючи повернення на Батьківщину, а вдома раз у раз вигукував: "Ой, Європа!" Ставши дорослим, Юрко з неабиякою ніжністю та гіркотним сумом згадував дитинство. Лиш отам, у дитинстві, не було ніякої ностальгії…
 
Проте нині звичне й затишне почуття набуло якогось нового, незнайомого відтінку. Тут аж забагато чого скидалося на Батьківщину, тому відкривався широкий простір для порівнянь. І Батьківщина в цих порівняннях вочевидь програвала. Усвідомлюючи це, Юрко обурювався, але не вітчизняними безладом і неподобствами, а місцевими досягненнями. Вважаючи себе людиною справедливою, Юрко соромився власної упередженості та неспроможності віддати належне цій справді гостинній країні. І нащо він сюди приїхав?!
 
Юрко знову підійшов до кавового автомата, де вже зібралася мовчазна похмура черга. Йому довелося кільканадцять хвилин нидіти біля дерев’яного полірованого ящика зі столовим начинням. Знайомих у черзі не було, тож він заходився озиратися на всі боки. Готель, ніби складений з кубиків рафінаду на схилах гори, під сонячним промінням сяяв такою білизною, що аж виїдала очі. Юрко перевів погляд на басейн, безлюдний у цю ранню годину. До басейну звідусіль линув смарагдовий газон; навіть здалеку було помітно, який він доглянутий, яка пружна трава виплекана на ньому. На газоні височіли оливкові дерева, між стовбурами яких висіли зручні плетені гамаки. На узліссі охайного пальмового гаю дрімали новенькі барвисті дитячі гірки та гойдалки. Цикади наповнювали повітря дзвінким бляшаним деренчанням.
 
Юрко знову відчув напад ностальгії, розведений незбагненою неприязню. Аби якось позбутися цього неприємного відчуття, він зосередив увагу на ложках, бляклою купою навалених у дерев’яну коробку біля кавового автомата. Хіба це ложки? Не те що користуватися, навіть до рук взяти огидно. От удома ложки! – а це неподобство, а не… А це що таке? Юрко простягнув руку та витяг з ящика кавову ложку.
 

Блискуча, вишукано вигнута, з глибоким, ледь загостреним черпаком у формі яйця, з ідеальними гладкими краями. Ложка була важка, наче не відштампували її, а відлили з благородного металу. Держачок її прикрашав складний рослинний орнамент. Юркові зробилося зовсім тоскно. Виходить, і ложки також… Він перевернув ложку, де очікував знайти вже знайоме велике клеймо, а натомість побачив стриману кирилицю: ЗіШ*. НЕРЖ. Юрко не вірив своїм очам. Як? Звідки?!
 
Він похапцем передивився решту ложок, а також ложки в ящиках біля інших автоматів і з’ясував, що знайдена ним була тут єдиною його співвітчизницею. Він геть забув і про каву, і про свою нездоланну ностальгію та замислився, яким вітром цей маленький столовий прибор занесло на далекі береги Середземного моря. Може, це спадок епохи "човникових" 90-х, але чому тоді така ложка тут лише одна? А може, якийсь турист з колишнього Союзу загубив її в готелі? Юрко міцно затиснув ложку в кулаці. Ні, він не залишить її тут. "Не вкради", зрозуміло, та це не крадіжка, хіба ж це крадіжка?
 
Юрко розкрив кулак і подивився на ложку. Вона так зручно й безтурботно лежала на його долоні, наче це був її власний футляр у поважному родинному буфеті десь у Мелітополі. Схвильований несподіваною знахідкою й таємницями, що оточували її шлях сюди, Юрко остаточно переконав себе, що викрадення цієї ложки з готелю — справді не крадіжка. Його суто туристична подорож раптом набула героїчного змісту. Він приїхав у цю далеку країну зовсім не за комфортом і сервісом. Він приїхав звільнити з полону й повернути на Батьківщину свого співвітчизника. Так славні запорожці визволяли забраних у неволю Юркових предків. Адже ніхто не назвав би крадіжкою визволення своїх з чужоземного рабства!
 
Юрко знову затиснув ложку в кулаці та озирнувся довкола. Тепер усе постало в іншому світлі. І газон, і басейн, і пальми — це лише декорації, за якими ховаються нещадні яничари. Ми – а він подумки вже звертався до ложки, як до живої істоти та бойового товариша, – ми на чужині, а шлях додому легким не буде. Юрко відчув приємне запаморочення, що завжди виникало в моменти небезпеки, страх перед якою щойно подолано.
 
Він сховав ложку до кишені й вийшов до моря. Видершись на величезний камінь, що загруз у піску, Юрко обвів поглядом бухту й гори над нею. Перед ним лежала чужина, хай така схожа на Батьківщину, але чужина. Очі раптом зволожніли, мовбито від різкого подуву вітру. Так, усе тут було кращим, ніж удома, окрім ложок, звісно, однак усе це Юрко не любив. А все, що чекало на нього вдома, на Батьківщині, він любив. Щодо цього тепер не лишилося жодних сумнівів.
 
Контрабандою, нелегально, без пред’явлення прикордонній службі та митниці, ложка щасливо перетнула кордон і повернулася на Батьківщину.
 
 
ПРИМІТКИ:
 
*ЗіШ – клеймо заводу імені Шевченка у Вольнянську Запорізької області, що нібито донині виробляє столове приладдя та металевий посуд, щоправда, під іншою торговою маркою.

**Оповідання "Репатріація ложки" входить до збірки "Юркові хроніки" (у російській версії "Димкины хроники").