РЕЛІГІЙНІ ЗАБОБОНИ ЯК ЧЕРВОНА ХУСТКА ДЛЯ БУГАЯ
Стефан Ковалів. Пам’ятник на кливі.
1883 року Іван Франко у статті “Наш погляд на польське питання” писав: “… польська шляхта з католицьких мотивів єднається з клерикалами німецькими, спроваджує на нашу Русь єзуїтів, уладжує формальні гоненія на трираменні хрести, агітує проти руського календаря, мішається до руського богослужіння, будячи круг нього цілу систему надзору і шипани (переслідування)”.
Стефан Ковалів по-своєму, з дрібкою гумору, відгукнувся на розпалювання релігійної ворожнечі між українським і польським населенням Галичини, що її провадила польська шляхта.
Його герой Войціх Капуста поселився у селі Довге. “Ніхто не сказав йому обидного слова, а сварлива Гаврилиха, що з кождим мала якусь заторочку, не важилася ніколи прозивати його: “ти приблудо-мазуре”. Люди любили його; чоловік чесний, трудящий, майстер різнорідний, а своєю набожністю всім був гарним приміром. Кождої неділі, кожного свята був у церкві, клав поклони з другими, відмовляв свої молитви, а часом пробував за дяком Дам’яном Кропивою підтягати “Господи помилуй”. До костелика на другім селі ходив також, коли тілько було богослуженє. Двадцять разів на день перейшов коло вас і стілько ж разів здоймав з голови круглу мазурку-шапку, кланявся до землі й говорив: “Похвальони”, а коли йшов коло сусіда, зайнятого яким-небудь ділом і сто разів, то кожним разом кликав, що на цілу вулицю було чути: “Кумє сосєдзє, дай боже щенсцє..”.
Але одного разу до сусіднього містечка приїхали ксьондзи-єзуїти. Пішов поголос про прихід антихриста з вогняним возом і кінець світу. Дійшла ця чутка і до Войціха. “… ходить поміж людей, слухає, що розказують про трираменні хрести, і стало робитися йому якось невиразно, незрозуміло… Під Войціхом часами аж ноги мліють, а серце б’єся зі страху. Він також провинився. Іще як прийшов до Довгого, узрів, як такий хрест у день св. Петра і Павла ставили на полонині. Від сего часу числив він свої літа, протягом котрих зробив не одну десятку таких хрестів на покійниках, на кіпцях граничних і по різнорідних лісових дорогах. Остатній такий хрест поставив свому швагрові Дам’янові Кропиві на кливі, т.є. на найвищім верху гір. Величавий був сей святий трираменний хрест з цілого дуба, який ріс з преждевіку перед Дам’яновим домом. Клива пишалася над сусідніми верхами, а на кливі взносився сей святий хрест: його могли видіти здалека християни й шандарі, а вони, по думці Войціха, не повинні були видіти , бо на противній стороні хреста виднів підпис самого майстра великими буквами: “Войціх Капуста”.
Якось Войціх запросив знайомого органіста Бартоша до кнайпи. З ним прийшли його дружина, син Янек з нареченою. Пили вино. Всі захмеліли, “тілько одна Бартошова держалася кріпко й плела Войціхові грішні небилиці.
– То ви не знаєте, коли на сих трираменних хрестах лихий сідає? – питала п’яна баба.
– Коли? – запитав Войціх.
– На Різдво, Воскресенє і сошествіє св. духа. А знаєте чому?
– Чому? – Повторив безвідно Войціх і жахнувся на вид двох жандармів, що вели поперед вікна шинку якогось злодія.
– В сих днях ціла земля освячена, а “він” не може копитами дотулитися до неї, бо пече його в підошви…
– То що ж з того? – запитав Войціх.
– Як то, що з того, – гукнула Бартошова, аж Бартош схаменувся. – Ось тоді “він”, змучений, присідає на тих хрестах.
– А ви бачили?
– Ой-ой-ой, кілько разів! – відозвався Янек. – Я, як служив при уланах, то часто бачив.
Слухає Войціх, слухає, а волосє щохвилі пригладжує, бо їжиться, лізе вгору, не знати чого… А під серцем йому слабо, хоч нічого не пив.”
Дам’ян не може зрозуміти, що діється з Войціхом, аж поки той не розповів йому про трираменні хрести. Він хоче напоумити швагра, але з того нічого не виходить. Не діють аргументи про те, що дідич Дувидко “зробив із двірської каплиці возівню, а фігуру святого Войціха велів витащити з неї за браму на дорогу” – і йому за те нічого не було. Дам’ян і Войціх ставили фігуру за рікою й хрест на кливі. Войціх погоджується, що то свята справа, але тепер… Дам’ян запевняє, що “против жандармів є закон, проти злих духів йорданська вода та свячене зілє”. Проте Войціху здавалося, “що його Дам’ян не зрозумів, обернув за дурного і попросту закпив собі з нього. А тут ходило не тільки про його католицьку душу, але також про його власну шкіру, котрої не мав охоти нікому давати на виправу. Сусід, очевидячки, не порозумів його”.
Войціх спочатку думає, що хтось пообтинає хрест, а потім шукає, хто міг би це зробити. Врешті-решт доводиться самому йти.
І ось найгіршою дорогою Войціх іде до хреста, щоби ніхто його не зустрів. Але сталося непередбачуване. “… тимчасом ненадійно вийшов із ліщини бугай Дам’яна Кропиви, заревів грізно та пустився просто до Войціха. Се був страшний звір; від двох літ не приганяли його в село, тілько тримали на зимівці. Войціх знав про нього добре; а сим разом бугай не мав навіть дошки на чолі”. Бідний чоловік не знайшов іншого місця, як виліз на хрест, бо не було де більше сховатися. Бугай “товк чолом о хрест із усієї сили; він доконче наважився розпороти черево здибаному хрестоборцеві”.
Виручив Войціха Дам’ян. Спочатку він насміхається з нього, кажучи, ніби лихий набув подобу кума, а потім порекомендував кинути червону хустку, яку купив у Бартошової і тримав у руках. Войціх так і зробив. Бугай вхопив хустку на роги, “пігнав з нею в корчі, а за ним уся ватага худоби”.
Стефан Ковалів висміює невігластво людей, віру яких легко зруйнувати забобонами, чим неодмінно користуються політикани задля розпалювання міжнаціональної ворожнечі.
Анатолій ВЛАСЮК
5 вересня 2017 року
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
