Великдень проситься у хату. Загорнений у зелені трави, скупаний квітневими дощами, висушений пустотливими вітрами. Трусить сіро-синім небом, щоби розігнати отари прикарпатських хмар.
Великдень проситься у хату.
Ілонка відчиняє двері. Впускає трохи ранкової прохолоди у сіни. Виметені, вимощені барвистими килимками. Побілені, як берези навесні. З великими вікнами, зазираючими у саму глибину карпатських лісів.
Паска вдалася: тепла, як літо, жовта, як сонце. Поки паска холоне, Ілонка молиться. Свої молитви. Завше – інакші. Завше – щирі. Шепче поволі. Спочатку ті, що вчила мама. Потім – ті, що вчилися у гір. Ілонка не вміє вимовляти деякі слова правильно. Та Бог посміхається на всі її
"л" замість "
р": то ж не гріх! Він уважно вислуховує. Навіть наголоси не виправляє. Хай так. Вже звик...
Мама не дозволяє куштувати теплу випічку. Гаряча здоба завжди глевкувата, може зашкодити. Мама каже дивитися на пасочку і дякувати Боженьці за ще один рік, за ще одне Його Воскресіння.
Ілонка тягнеться до писачка. Зараз малюватимуть квіточки і листочки. І крапочки, і рисочки, і крапельки…
В Ілонки нині буде жовто-зелено-червоно на ручках. У долоньках маленьке яєчко. Що ж ото вийде?!
Горить свічечка. Сльозиться віск лініями. Танцює писачок по тонкій шкаралупці. Тільки б не зробити дірочки-ямочки…
Її вишиванка вже малувата. Ілонка росте. І все росте у ній: її думки, сни, мрії. Навіть молитви ростуть: щоразу додає до них словечко чи два.
Мама показує, як вести лінію. Як не обірвати тоненьку воскову ниточку. У мами тремтять руки.
Мама, як писанка: її личком тече ниточка сльози. Мама дивиться на Ілонку мокро. Ілонка не любить, коли мамі згадується. Бо ж часто на всі запитання Ілонки "Чого ти плацесь?" мама відказує – "Згадалося"…
Мамі згадуються минулі весни. Коли дні були тепліші. І тато був удома. Ілонка ще тоді не бігала подвір’ям, не розганяла курей своїм "ушша!", не носила
вишиванки, не пекла з мамою пасок, не молилася. Ілонці спалося у колисці, бачилося м’які й солодкуваті сни, чулося багатоголосся з дороги. Їй не зналося, що десь там, далеко комусь зламали колиску, чиїсь сни розкидані серед поля градами, а хтось чує тільки власний безсилий голос у зруйнованій оселі. Їй не зналося, що то таке – війна…
Ілонка малює свою писанку і думає про тата. Зарум’янені паски на столі схожі на дитячі голівки.
Полум’я свічки час від часу погойдується в такт до маминого схлипування.
Ілонка знає, що тато поруч. Ілонка хоче, щоб так було.
Великдень проситься у хату…
