Пушкін і Сталін

Вікіпедія нагадала, що 6 червня, 218 років тому народився поет, драматург та прозаїк, критик та теоретик літератури; один із впливовіших літературних діячів першої третини XIX століття – Олександр Пушкін.
 
За характером, а тепер, на жаль, і за віком належу до людей, які не схильні заводити кумирів або шукати приклади для наслідування. Але зізнаюся, мені імпонують особистості, про яких можна сказати: на таких тримається життя. Це визначення без перебільшення відноситься до видатного російського поета Олександра Сергійовича Пушкіна.

Творчість поета вивчалося численної когортою літературознавців настільки часто і настільки повно, що торкатися цього питання безглуздо. Упевнена, – все, до найменших нюансів, в пушкінських рукописах вивчено до мене.

Хочу торкнутися іншої теми – тієї, яка чомусь залишилася поза зором численних шанувальників Олександра Сергійовича. Визначити її легко: роль особистості в історії. Думаю, читачі відразу здогадаються, про що (і про кого) піде мова?

Тож повернемось у ХХ століття і простежимо, як радянська ідеологічна машина – міць якої і досі ніхто не може переплюнути – використовувала ім'я геніального поета для досягнення необхідного їй (машині. Авт.) результату.
 
На початку лютого 1937 року в СРСР відзначали 100-річчя від дня смерті Пушкіна. Якщо вірний вислів про те, що характер епохи виражається з однаковою силою і в її злочинах, і в її святах, то дивні урочистості в самий розгул терору, ймовірно, допоможуть зрозуміти історичні реалії тих часів. За десять днів до пушкінського ювілею в Колонній залі Будинку спілок закінчився смертними вироками гучний процес "паралельного центру". З усіх сталінських процесів то був самий урочистий: тоді – єдиний раз – на Червоній площі відбувся грандіозний мітинг з нагоди страти ворогів. Був сильний мороз і різкий вітер, і двісті тисяч москвичів слухали молодого Хрущова, який з трибуни Мавзолею слав прокльони шпигунам і шкідникам. Інша відмінність цього судового фарсу від інших полягала в небувалому до і після цих подій розквіті поетичної творчості. Спадкоємці Пушкіна з якоюсь ненормальною насолодою смакували картину розстрілу:

Дихати нічим... Здригаються коліна
в тих, хто не сприймає комунізму майбуття...
До стінки негідників! До останньої стінки!
Нехай слова замруть у них у грудях!


У ті дні на шпальтах багатьох газет вийшло друком чимало так заваної віршованої "продукції".
І, майже миттєво, згадали про Олександра Сергійовича Пушкіна.

Причому, як тільки одинадцятого лютого пройшли урочистості з нагоди увічнення ім’я геніального поета, за тиждень газети знову одяглися в траур: 18 лютого помер Серго Орджонікідзе. Загалом, 1937 рік чергував світлі і чорні урочистості в дивному шаховому порядку: за п'ять днів після смерті Орджонікідзе настав день Червоної Армії, і траур як рукою зняло.

А любов до Пушкіна прокинулася в радянському народі першого січня 1937 року. Це не жарт, а факт: газета "Правда" повідомляла, що, наприклад, у бібліотеках міста Сормово в січні попит на твори Олександра Сергійовича зріс удесятеро.

У минулому, 1936 року, було не до Пушкіна – частково тому, що на початку року Сталін одержав листа від Лілії Брік, в якому йшлося про дійсно незаслуженому забутті Володимира Маяковського. Резолюція Сталіна на тому листі: "Маяковський був і залишається кращим, найталановитішим поетом радянської епохи" стала обов'язковим епіграфом до тисяч публікацій і видань творів Маяковського та про Маяковського. Рідше цитувалася похмуре, з відтінком загрози, закінчення резолюції, що свідчило: неувага до геніального поета – злочин. Усі, кого це торкалося, миттєво зрозуміли, що "злочинна неувага" – не метафора, і протягом 1936 року надолужували згаяне, наголосивши його "роком Маяковського".

Не до Пушкіна було також і тому, що в 20-30-ті роки ХХ ст. багато ентузіастів намагалися скинути його з корабля сучасності. Ця ідея висловлювалася ще до революції. Те, що у царській Росії Пушкін був офіційно шанованим великим поетом, теж діяло проти нього. До того ж Пушкін – шляхтич, дідич. Тож застосовуй класовий підхід і роби висновок... Таким пролеткультівським настроям протистояли багато – і в партії, і в літературних колах. Але в будь-якому випадку суперечка йшлася про те, "скидати" Пушкіна чи ні. Про всесоюзні вшанування такої сили, як у 1937 році, питання не стояло. На початку 30-х будинок у Москві, де народився Пушкін, було без жалю знищено.

Старшим поколінням пушкінське свято 37-го року нагадало – не за стилем, а за об'єктом глибокої пошани – дореволюційні часи. А для молодих це було щось нове, небувале. Зміна була настільки раптова, що на початку пушкінської кампанії деякі лектори за інерцією ще таврували Олександра Сергійовича. На одній з письменницьких дискусій, присвячених ювілею, С. Сергєєв-Ценський виступив зі старою, доброю ідеєю: вважати Пушкіна далеким від народу. Але отримав відсіч і знітився.

Дивлячись з майбутнього, важко відчути, наскільки різкий і несподіваний заворот зробив Сталін в ідеології після того, як остаточно зафіксував свою першість у боротьбі за владу. Академік Борис Раушенбах свідчить: "У школі я вчився в 20-ті роки; одного разу одержав "відмінно" з російської мови та літератури за те, що в творі топтав поняття Батьківщини і доводив, що це найдурніший буржуазний пережиток, мовляв, пролетаріатові Батьківщина не потрібна, і взагалі той, хто вимовляє це слово, – запроданець капіталізму. Так і висловився... Цьому мене та інших навчили люди, які поставили "відмінно"... Я невимовно здивувався, побачивши на початку 1930-х років опублікований Указ про відповідальність за зраду Батьківщині. Як же так, адже нам втовкмачували, що Батьківщина є тільки у тих, хто володіє землею і фабриками..."

У ті ж роки ключовий термін "світова революція" поступово зник з офіційного лексикону. Стали підкреслювати роль особистості в історії. Вознесіння на п'єдестал сумнівного "попутника" Маяковського і дідича Пушкіна також було по-своєму дивним.

Організатори кампанії, мабуть, щиро вважали, ніби можуть по своїй волі принизити чи піднести Пушкіна. Про це іноді проговорювалися автори статей. "Наша країна створює (!) Пушкіну справжню народну славу" або: "Тільки революція створила Пушкіну справжню народну славу".

З нагоди ювілею було видано багато робіт серйозних пушкіністів. Однак у центрі уваги перебували інші й інше. Вихваляючи Пушкіна, слід було подбати про класовий вміст похвал. Просто констатувати, що Пушкін – шляхтич? Не можна. Робітничого класу за часів Пушкіна практично не було. Довелося зосередити теоретичні дискусії на "ідейному" віддалені Пушкіна від шляхти і наближенні до селянства.

Частіше за інших виступав Валерій Кирпотін: "Пушкін у Болдіні остаточно зрозумів, що він відрізняється від звичайних дідичів не тільки геніальністю і світоглядом, але і професією, джерелами доходу". Це ж карикатура – сидить геній і розмірковує: чим я відрізняюся від оточуючих? Справа в тому, що відокремити Пушкіна від шляхти потрібно було не тільки ідейно, а й матеріально: адже матерія первинна. І буття визначає свідомість. Кирпотіну пощастило, що Пушкін отримав досить скромну спадщину і гонорари дійсно становили чималу частку його доходів.

Втім, за аргументами в кишеню не лізли. В. Прожогін зауважує, що Пушкін "...користувався мовою народу. Літературні критики того часу, які догоджали смакам і вимогам шляхти, не пробачили Пушкіну такого вільнодумства". От і все.

Дистанція між Пушкіним і шляхетством позначені. Предметом суперечки також був образ Євгенія з "Мідного вершника" – уособлює він селянську революцію чи ні? З "Євгенія Онєгіна" викликали сумнів рядки: "ярем він панщини старовинної оброком легким замінив". Як може Онєгін замінити панщину оброком всупереч своїм класовим інтересам? Але, загалом, довели таки про "перехід Пушкіна на селянські позиції". І сам Пушкін опинився у рабському стані: призначаючи поета камергером, цар Микола "хотів остаточно поневолити його".

Трудящі "дерев'яною" мовою висловлювали не свої, "дерев'яні" думки про Пушкіна. "У червоному кутку нашого будівельного майданчика відбувся вечір, присвячений сторіччю з дня смерті Пушкіна, – розповідав муляр Фіцов (Білорусія), – після чого ми всі зрозуміли, чим близький до наших читачів цей геніальний поет. Поплічники царського двору ненавиділи Пушкіна за його сміливі, критичні вірші і зацькували життя геніального письменника".



Склалася анекдотична ситуація: читачі Пушкіна розтлумачують один одному, чому він дорогий нашим читачам (!). По суті, люди говорять про себе в третій особі. Це застереження не випадкове: воно показує, що задовго до Л.І. Брежнєва дозволене славословлення відрізнялося від справжнього духовного життя людей.

Ідеологічне завзяття доходить до того, що почуття ворожнечі – чи то національної, чи то класової – викликають іноземні мови. О. Голубєв, розповідаючи про дитинство Пушкіна, відзначає "недостатню увагу матері, гувернантки і гувернера з їх "навчанням" іноземним мовам... до розмов російською мовою".

У зв'язку з ювілеєм було зроблено багато доброго: відкриті музеї в Михайлівському та Петербурзі на Мойці, здійснено безліч видань Пушкіна загальним тиражем понад 8 млн. примірників, проведено ремонт Ліцею тощо. Але головною рисою свята було прагнення досягти в усьому небаченого масштабу. Пушкінські виставки та куточки слід було влаштувати в усіх колгоспах без винятку. Проводилися не тільки пушкінські олімпіади, пушкінські лекції та вечори на заводах і фабриках, але і пушкінські партгоспактиви. На підприємствах організовували літгуртки для вивчення Пушкіна.

"Коли читаєш про те, що в Платошинському колгоспі (район Пермі) драмгурток виконував сцени з "Бориса Годунова"... а в колгоспному клубі села Крутинске Омської області роль донни Анни в "Кам'яному гості" виконувала дружина механіка МТС... то постає перед очима нове, чудово оновлене радянське село з його новою колгоспної інтелігенцією", – писала газета "Правда".

Втім, невідповідність між фасадом і підвалиною держави – не предмет обговорення. Про це говорять лише пошепки, і тільки шептуни.

Третього лютого 1937 радіо передає всесоюзний пушкінський концерт. Восьмого лютого аналогічний концерт передається на Афганістан, Іран, Туреччину. Одинадцятого – на Англію, Францію та США. Австралія попросила його запис. Спілка радіомовлення при Лізі націй рекомендувала своїм членам ретранслювати концерт.

Десятого лютого на вечорі у Великому театрі зібралися "кращі люди столиці", писала "Правда". З доповіддю виступив І. К. Луппол (йому теж доведеться загинути в ув'язненні). А на площі Пушкіна в той сонячний зимовий день між пам'ятником поетові на Тверському бульварі – мітинг на двадцять тисяч осіб. Це в десять разів менше, ніж з нагоди недавньої страти "паралельного центру", але все ж таки дуже багато.

На пам'ятнику вибиті нові написи. Поет Олександр Безименський, який на багатьох мітингах скаржився, що не йому доручено виконання смертного вироку чергової зграї ворогів, читає цього разу великий вірш, який сподобався присутнім і шість разів переривався оплесками. Тут Пушкін зарахований до союзників не тільки у питанні викорінення кріпацтва.

"Ми знаємо,
і відчуваємо,
з ким ти зараз.
Ми поряд бачимо
тебе,
живого.
Ти тут, на трибуні!
Ти слухаєш нас!
Ти чуєш, поете,
комсомольськеє слово!
...Все те,
що провидів колись Прометей,
Все те, що ти славив,
на що сподівався,
Ми в нашій країні
щодня пізнаєм.
... Хай славиться
розуму геній безсмертний
І радість життя
у країні радянській!..
Хай живе Ленін!
Хай живе Сталін!
Хай живе сонце!
Нехай загине пітьма!" (переклад мій, Е.З.)

І ніхто не здивувався, що в цих віршах не було сказано: "Хай живе Пушкін". Заключна строфа незабаром зі схваленням цитувалася на пушкінській сесії Академії наук.

Ювілей породив серію анекдотів про Пушкіна, про візит Пушкіна до Сталіна, про Ворошиловських стрілків, які, проходячи повз пам'ятника Пушкіну запитують один одного: чому пам'ятник поставили Пушкіну, якщо влучив Дантес?

Як завжди, у таких випадках, проводилися перейменування. Наприклад, у Москві вулиці Велика Дмитрівка було присвоєно назву Пушкінська.

Культ різних особистостей часів Сталіна – не просто культ, але універсальний засіб, що застосовувався не тільки в політиці, але й в науці, мистецтві, на виробництві та війні. Сталін прагнув створити всеохоплюючий каталог "людей-еталонів" – зразків для наслідування, вбачаючи в них стимул для розвитку всіх сфер людської діяльності.

Той, хто потрапив у цю компанію, позбавлявся багатьох своїх рис, набуваючи нових, зразкових. Володимир Маяковський, перш ніж стати одним з таких еталонів, встиг пророчо спародіювати свої майбутні характеристики: "Жив такий співак кип'яченої і затятий ворог води сирої...". Лисенко, Лепешинська, Мічурін, Павло Морозов, Олександр Матросов, Ворошилов і Будьонний, Олексій Стаханов, Паша Ангеліна, Максим Горький, академік Павлов, Миклухо-Маклай, Єжов... Дивний вінегрет з геніїв і злочинців, підлабузників і чесних працівників, а то й випадкових перехожих. Взимку 37-го Олександра Сергійовича було поміщено на цей радянський Олімп.
 
Численні публікації у газетах і журналах, ювілейні видання зіграли свою роль у духовному виживанні народу. Не можна любити і Пушкіна, і Сталіна. Колись настає мить, щоб зробити свій вибір: кого зневажати. Наразі поєднання Моцарта з Сальєрі такий же парадокс, як і поєднання води з олією. Пам’ятаймо: Моцарт вважав, що геній і лиходійство – речі несумісні.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Співак Дмитро Оленич презентував відеороботу "Солодко спи"
Прийшла осінь, а це ще один привід слухати теплу музику. До вашої уваги нова відеоробота молодого виконавця Дмитра Оленича, яка дістала назву "Солодко спи". Про що вона та який зміст має, - читайте далі.
Читати більше