Прощальна симфонія Йозефа Гайдна

Композитор Франц Йозеф Гайдн (1732–1809), окрім того, що був генієм, також показав себе веселуном і винахідником. Його музика відрізняється особливою життєрадісністю, незважаючи на досить неоднозначне положення самого Гайдна. Важко повірити, але “батько симфонії” (за життя він створив більше сотні симфоній), “великий Гайдн”, як його іменували ще за життя, був лише придворним капельмейстером австро-угорського князя Ніколо Естергазі — одного з угорських магнатів, чиє багатство і розкіш змагалися з імператорськими. З одного боку це звання давало певні превілеї і стабільність, але, по факту, композиторові, якого знала вся Європа, концертів якого чекали в Парижі й Лондоні, як свята, кожен раз доводилося питати "у пана" дозволу на виїзд з маєтку Естергазі для влаштування власних концертів. У контракті капельмейстера Гайдна були прописані чисельні обов’язки: у веденні Гайдна перебувала домашня капела Естергазі — хор, солісти і оркестр. За всі негаразди, за всі сварки і відхилення від правил підлеглих музикантів відповідав Гайдн. Також його обов’язком було складання будь-якої музики на вимогу князя, до того ж композитор не мав жодних прав на власні твори — вони належали князю, як і сам Гайдн. Навіть одягатися він не міг за своїм бажанням і смаком. Форма одягу — від панчіх до перуки — встановлювалася ​​господарем.

Тридцять років прожив Гайдн у Естергазі і всі тридцять років залишався “кріпаком”, як називав себе сам. Таким було типове рабство тогочасних композиторів, але вони погоджувалися на подібні умови, адже їм треба було на щось жити і годувати сім’ї, в той час, як менш затребувані музиканти взагалі жебракували і вмирали у злиднях.

На рубежі 60-70-х років 18 століття у творчості композитора відбувається стильової перелом. Раз-по-раз з'являються патетичні симфонії, нерідко в мінорі. Вони являють собою новий стиль Гайдна, що пов'язує його пошуки експресивної виразності з німецькою літературною течією “Бурі і натиску”.

45-та симфонія стала одним з символів творчого пошуку Гайдна, його нескореності долі й легкої іронії щодо неї. До другої назви симфонії  — “Прощальна”, існує декілька пояснень-гіпотез, хоча за життя композитора вона жодного разу не зринала саме під такою назвою. Достеменно відомо, що під час написання симфонії він служив в капелі князя Естергазі в резиденції містечка Ейзенштадт і в його розпорядженні була капела з 16 музикантів.

За однією версією, у січні 1772 року князь наказав, щоб протягом його перебування в Ейзенштадті всі музиканти капели весь час були під рукою. Лише за відсутності князя вони могли залишати резиденцію і відвідувати дружин і дітей. Виняток було зроблено лише для капельмейстера і першого скрипаля — власне, Йозефа Гайдна. В той рік князь непрочуд довго затримався у маєтку, і стомлені холостяцьким життям оркестранти звернулися по допомогу до свого керівника — капельмейстера. Гайдн вирішив вплинути на князя не зовсім прямо, а символічно — через музику, створивши 45-ту симфонію, яка складалася з п’яти, замість традиційних чотирьох частин, до того ж фінальна частина являла собою те, що зараз назвали б справжнім перфомансом.

За іншою версією, князь вирішив розпустити капелу, залишивши оркестрантів без засобів до існування, а симфонія Гайдна означила зворушливе прощання з кожним з музикантів і зрештою, примусила Естрегазі змінити рішення.

Власне, не лише заключна частина Прощальної симфонії є незвичною, оригінальна і її тональність — фа-дієз мінор, що дуже рідко використовувалася в той час.

Тільки уявіть собі концерт в маєтку Естергазі: Гайдн презентує нову симфонію вельмишановним гостям князя. Запалені свічки на пюпітрах, розкриті ноти, налаштовані інструменти. До глядачів виходить кремезний “татусь Гайдн” (як називала його публіка) у парадній формі й напудреній перуці. Звучать перші акорди…

Патетичний характер першої частини визначається вже в головній партії, що відкриває симфонію відразу, без вступу. Експресивна, поступово спадаюча тонами мінорного тризвуку, тема скрипок загострюється характерним синкопованим ритмом акомпанементу, чергуванням форте і піано, раптовими модуляціями в мінорній тональності. В одній з таких тональностей звучить побічна партія, абсолютно несподівана для класичної симфонії, адже передбачався мажор. Коротка заключна партія, теж мінорна, зі звивистими, немов благаючими мотивами, ще більш підсилює сумну патетику експозиції, майже позбавлену мажорних підвалин. За тим недовго триває “світлий” епізод і після паузи, з раптовою силою, проголошується головна тема — починається реприза.

Друга частина — адажіо — радісна і безтурботна, вишукана і елегантна. Звучить переважно струнний квартет. Тут використана сонатна форма з близькими за характером темами, що виконуються одними струнними, і стислою репризою, в якій головна партія прикрашена “золотою ходою” валторн. 

Третя частина — менует — нагадує сільський танок з постійним чергуванням ефектів піано (тільки скрипки) і форте (весь оркестр). Несподівано мажор поступається місцем мінору, передрікаючи настрій фіналу, але повернення першого розділу змушує забути про цю скороминущу тінь.

Четверта частина образно перегукується з першою. Побічна партія знову мелодично несамостійна, але, на відміну від мінорної головної, забарвлена у безтурботні мажорні тони.

Після загальної паузи починається нове адажіо з варіаціями. Саме з цього моменту починається п’ята частина симфонії. Ніжна тема здається безтурботною, але звучність поступово згасає, виникає почуття тривоги. Один за одним замовкають інструменти, музиканти, які закінчили свою партію, гасять свічки, які горіли перед їх пюпітрами, мовчки піднімаються з місця і йдуть.

Гайдн цього наче і не помічає, продовжує диригувати. За валторністом сцену залишає флейтист, ніхто в оркестрі не звертає уваги на те, що вже і другий валторніст, а за ним і гобоїст, неспішно залишили сцену.

Одна за одною гаснуть свічки на пюпітрах, один за одним йдуть музиканти. Ось на сцені вже майже зовсім темно — залишилися тільки два скрипалі. Дві маленькі свічки осяяли їх серйозні, схилені до смичків обличчя. Кінець.

Такий небувалий фінал справив на глядачів і самого князя неймовірне враження. Це був “музичний страйк” — протест, але такий дотепний і витончений, що князь Естергазі прислухався до потреб музикантів і, за однією версією, дав їм омріяну відпустку, а за іншою — передумав розпускати орекстр.

Та найдивовижнішим було те, що таке виконання Прощальної симфонії стало традиційним. Ось, що писала Лейпцизька газета про концерт 1799 року: “Коли оркестранти почали гасити свічки і тихо розходитися, у кожного глядача защеміло серце. Коли ж, нарешті, завмерли слабкі звуки останньої скрипки, слухачі почали розходитися принишклі й розчулені. Ніколи лейпцизька сцена, а може і жодна сцена світу не знала нічого подібного…”

До сьогодні Симфонія № 45 Йозефа Гайдна часто виконується при свічках. Щоразу музиканти, один за одним, залишають сцену, а оркестр звучить все тихіше, все слабше, так само завмирають самотні скрипки, і в серце закрадається легкий смуток і солодка втіха.