|
18 січня 2018
Анатолій Власюк |
Жорж Сіменон. Син.
Це ще один із так званих "важких романів" письменника. Тут теж нема комісара Мегре, звичної в детективах інтриги, але твір тримає читача в напрузі до останньої сторінки. Наскільки можу судити з того, що випускають наші видавництва, навряд чи "Син" Жоржа Сіменона міг би в них побачити світ Божий.
Це сповідь батька перед сином. Він не наважився розповісти йому про все віч-на-віч, тому пише довгого листа, в якому розповідає про своє життя, а, головне, намагається застерегти від помилок, які сам здійснив у молодості.
Працюючи прогнозистом у страховій компанії, сорокавосьмирічний чоловік знає, що відбудеться у світі через певний період часу. Це не просто цифри. Компанія повинна передбачити, скільки грошей вона змушена буде заплатити клієнтам через різні страхові ризики. Якби ж то там можна було спрогнозувати своє життя!
Як це часто буває, батьки не завжди знаходять спільну мову зі своїми дітьми. Залишається лише зробити так, щоби нащадки не повторювали помилок предків. Молодь занадто самовпевнена, здійснюючи ті чи інші вчинки. Старість також занадто самовпевнена, думаючи, що молодь має жити так, як їй скажуть. Звідси – неможливість запобігти конфлікту між батьками й дітьми.
Батько нашого героя взяв на себе відповідальність за кримінальний злочин, вчинений сином, і відсидів п'ять років у в'язниці. Це зламало його подальше життя, але не зробило щасливим сина.
Тепер внук мав би оцінити вчинок діда, і батько пише йому листа, сподіваючись, що так і буде. Головна думка: повинна бути взаємна відповідальність, коли батьки відповідають за дітей, а діти – за батьків. Але щоби була відповідальність, вони повинні розуміти одне одного. З'ясовується, що це найважливіша місія людини. Добре, якщо є зв'язок між поколіннями, і вони цю місію виконують.
У кожному своєму "важкому романі" Жорж Сіменон піднімає важливу психологічну проблему. Його літературні герої проходять випробування людяністю. Це, мабуть, найважливіший екзамен у житті.
Прогнозист розуміє, що син прочитає його сповідь, коли поховає батька. Мабуть, кожному з нас важливо, щоби нас пам'ятали такими, якими ми були насправді. Інакше все виглядає спотвореним, а наступні покоління вже творять міфи і легенди. На думку Сіменона, пересічна людина живе в пам'яті нащадків сто років, а потім зникає в небуття. Ось хоча би для цих трьох поколінь – від діда до внука – і треба зберегти правду.
Анатолій ВЛАСЮК
4 січня 2018 року
| 1 | 1701 |
Умови використання матеріалів сайту
Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку
Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com
