"Пробачте за незручності"

Восени 2005 року британська газета, коментуючи трагедію урагану "Катріна" в США, написала таке: "Крім чудових загальновідомих фактів про Сполучені Штати Америки, нам відкрилось підчерев'я країни, про яке звикли мовчати. Воно в Новому Орлеані. Виставлене на показ для всього світу". Що ж шокувало, загалом добродушно налаштованих до Америки, англійців? Мабуть, те ж, що довело до розпачу багатьох американців - усвідомлення того, що їхній уряд не надто дбає про окремі регіони країни і їх жителів. Зокрема ті штати, де населення чорношкіре, небагате і країні не вигідне. 

Трагедію, яку спочатку пояснювали виключно як наслідок стихійного лиха, з кожним роком все більше "списують" на недоліки конструкції захисних споруд навколо міста Новий Орлеан, погану організацію (а радше її відсутність) евакуації населення; брак керівництва під час рятувальних операцій, та ін. Як результат пошуку винних, полетіло декілька голів з важливих посад місцевого і регіонального маштабів. Але для 1,800 жертв урагану і повені, а також для тих, хто став біженцями у власній країні, це вже не має значення.

10 років пройшло з часу одного з найсильніших і найбезпощадніших стихійних лих в історії США. І сьогодні мені хотілось написати про Катріну і її жертв в контексті світової кризи з біженцями, яку зараз всюди обговорюють.

Ви знали, що крім нищівного ефекту, якого ураган завдав економіці країни і штатам: Міссіссіппі, Луїзіана і Албама; понад мільйон американців були змушені переселитись в інші куточки Америки, залишивши позаду все?! Ніхто не може стверджувати, що ідея прийняти новоприбулих іншим містам припала до душі.

Упереджене ставлення до чорношкірого населення та ще й з Півдня проявлялось так само відкрито, як зараз це роблять всі, кому не лінь, у ставленні до мусульман-біженців. Звісно, це не найточніша аналогія і відмінності між жертвами війни і жертвами Катріни очевидні. Але ситуація і в тих, і в інших була і є що не найбезвихідніша. 

Новий Орлеан завжди славився своїми корумпованими чиновниками. Недолуга організація підготовки населення до урагану стала лише останнім цвяхом, забитим в труну, в якій похоронили репутацію губернатора міста і начальника поліції. Уявіть собі 25 тисяч людей, які зібрались в одному з критих стадіонів міста, сподіваючись на безпеку перед обличчям озвірілої Катріни. Тільки от влада міста не мала що запропонувати своїм громадянам в таких критичних ситуаціях. Стадіон не передбачав ані запасів питної води/харчів, ані достатньо місця для такої кількості людей. Декілька днів взагалі не поступало жодних вказівок щодо подальшої евакуації, в той час як більша частина міста і околиць опинились під водою. Ви уявляєте паніку людей? 5 діб пройшло в повній невизначеності, поки з'явились рятувальні бригади і солдати Національної Гвардії.
 
Проте, багатьом спостерігачам здавалось нормальним не помічати трупів у воді, але бачити яке сміття розвели ті, що рятували себе і свої сім'ї. Мародерство теж викликало хвилю обурення і мало якось пояснити те, що, мовляв, так їм і треба. "Їм" - це тим, що десь "там". А "ми" тут. І ми не хочемо, щоб вони йшли до нас. "Хіба ви не чули, там же дикуни і нероби. Їм аби сісти комусь на шию. В себе довели все до занепаду, а тепер приймай їх"
 
На щастя, такі настрої в суспільстві тривали недовго. Величезну роль в цьому зіграли ЗМІ, які виконували роль провідників сигналу допомоги між потерпілими і зовнішнім світом.

Американці пишаються своїм вмінням приходити на допомогу і долучатись до благодійних проектів. У випадку з Катріною, це проявилось у величезній кількості волонтерів, донорів і активістів, які не стали чекати поки політики знайдуть крайнього, а взялися до справи.

Місто Х'юстон (штат Техас) прийняло близько 35 тисяч людей із зони стихійного лиха; Батон Руж (шат Луізіана) - понад 10 тисяч. Чикаго - 6 тисяч людей, найбільшу кількість зі всіх віддалених від узбережжя штатів.

Сказати, що разом з переселенцями прийшли кримінал і проблеми - означало б не сказати нічого. Погана репутація, як-не-як майже, завжди виправдана. В Х'юстоні за рік після Катріни злочинність зросла на 23%. З 170 вбивст, 60 вчинені колишніми жителями Луїзіани. Коли поліція Західної Вірджинії провела перевірку на кримінальне минуле серед переселенців, то в 45% з 350 опитаних були  судимості і арешти. 

Проблеми розпочались ще під час евакуації, коли до зубів озброєні поліцейські, взялись за боротьбу з мародерами і місцевими бандами. В результаті перестрілок загинуло 2 неозброєних жителів Нового Орлеану і зафіксовано декілька випадків поліцейської брутальності. Нікого це дуже не здивувало, оскільки поліція Нового Орлеану славиться своєю вседозволеністю і жорстоким поводженням з підозрюваними.

Людей більше шокували фото, де озброєні військові на важкій броньованій техніці виконували місію зачистки міста від злочинців, тоді як гуманітарна допомога поступала недостатньо швидкими темпами, переважно через зруйновані мости. А гелікоптерів на всіх не вистачало. Виникло закономірне запитання - ким, на думку влади, були жителі Нового Орлеану? Постраждалими чи злочинцями? Саме тоді з'явились теорії змови про можливий запланований прорив водозахисних систем міста, щоб в такий спосіб позбутись всіх проблем з невигідним і непокірним населенням. 
 
Як би там не було, але Катріна крім економічної шкоди, вагомо підірвала авторитет уряду в очах нацii.


Здавалось, що навіть світова спільнота відреагувала швидше і ефективніше, ніж адміністрація Буша. Так, Куба і Венесуелла - обидві країни зі складною історією стосунків з США- пожертвували $1 млн., плюс гуманітрну допомогу і понад 1000 медиків, готових надати допомогу постраждалим (уряд США гордо відмовився прийняти обидві пропозиції. Подивіться на фото і скажіть - хіба це був вдалий час для політичних ігор?). Кувейт пожертвував $500 млн, Кватар і Саудівська Аравія - по 100 млн. на країну; Навіть Пакистан, Індія, Корея, Бангладеш (!) відгукнулись з грошовою допомогою. Зрозуміло, що в декого з жертводавців були свої інтереси в регіоні. Луїзіана кишить нафтопереробними заводами і має дуже вигідне географічне положення. 

Очевидним стало те, що навіть нація, яка вважає себе найбагатшою і найпросунутішою в питаннях захисту прав людини, не завжди взмозі надати необхідну допомогу своїм громадянам. Багатьом американцям стало зрозуміло, що завтра в схожій ситуації може опинитись кожен. Без дому, без грошей, навіть без сім'ї. 
 
Щось з похмурих прогнозів на рахунок переселенців таки не здійснилось - вони не залишились "в гостях" на довго. Вже через рік після трагедії, майже 250 тисяч людей повернулись на місця, де були їх домівки. 
 
Десять років пройшло з часу трагедії і Новий Орлеан відклигав, віджив. Зважаючи на такі нереальні суми грошових пожертв, ви б, мабуть, очікували побачити на місці змитої частини штату Луїзіана щось на кшталт Дубаї, ні? Я вас розчарую. Так звана 9-та зона міста, яка найбільш постраждала від повені, досі не відбудована. Навіть після 10 років сліди руїни боляче стискають серце. Корупція, однак, завдяки урагану отримала справжній поштовх до процвітання, а штати Алабама, Міссіссіппі і Луїзіана і надалі вважаються найбіднішими в Америці. 
 
Ось яку статтю розмістила в себе місцева газета Нового Орлеану 6 вересня 2005, в розпал гуманітарної кризи і обговорення подальшої долі переселенців

автор - Кріс Роуз: 
 
"Добридень, дорога Америко!

Давайте знайомитись. Ми - Південна Луізіана.

Ми припхались до тебе на поріг без попередження і просимо вибачення за це. Але ми з тих, хто ніколи не потребує особливого запрошення. Формальності нам не до душі.

Ми трохи затримаємось тут, віддамо дітей в школи і шукатимемо тимчасову роботу. Хотілось би розповісти вам про себе. Ми знаємо, що ні ви, ні ми не хотіли, щоб все склалось таким чином, але постараємось зробити все від нас залежне, щоб нікого не обтяжувати.

По-перше, ми вам дуже вдячні. За гроші, воду, їжу, ваші молитви, ваші човни, автобуси, чоловіків і жінок з Національної Гвардії, пожежників і лікарів, за те, що ви поспішили нам на допомогу.
  
Ми страшенно горді й незалежні люди, не надто любимо, коли хтось втручається в наші справи, але не соромимось прийняти допомогу, коли її поребуємо. А зараз вона нам потрібна, як ніколи.

Тільки не треба перегинати палицю. Скажімо, коли ми знову зможемо рибалити, не починайте повчати нас, на що тут краще клює. Ми не слухатимемо, ми вперті. Деякі речі ми знаємо і вміємо краще, ніж жителі інших штатів. 

Ви вже, мабуть, чули, що у нас кумедна говірка, що ми слухаємо дивну музику і їмо те, що ви зазвичай викорінюєте і винищуєте.

Ми танцюємо навіть тоді, коли не звучить музика. Ми випиваємо на похоронах. Ми любимо балакати безупину, реготати від душі та жити на повну. І, відверто кажучи, нас дуже дивують ті, кого це дратує.

Але ми в гостях, a осуджувати гоподарів не личить. 

Хто з нас не любить свій дім? Кожна людина дорожить ним. Але наша любов до Південної Луїзіани межує з патологією. Дійшло до того, що інколи ми хоронимо наших померлих у футболках 
з емблемами наших спортивних команд.

Часто, щоб нас зрозуміти, не допоможе жодна логіка. Ви можете дивуватись, чому, до прикладу, разом з маленькою торбинкою найнеобхідніших речей, які нам вдалось врятувати і взяти з собою, ми приволокли рибацькі чоботи?

Важко пояснити. 

Ви, мабуть, знаєте, що багато наших залишилось позаду. Як би погано не було вдома, декому з них важко уявити своє життя десь там в Невідомості.
 
Нас зрозуміють ті, кому довелось побувати в наших краях. А багато з вас там були.  Погодьтесь, що забравши всю атрибутику, божевілля нічного життя, бари, паради, архітектуру, музику, залишиться найкраще, що є на нашій землі - це ми, її люди. 

Тільки не треба нас жаліти. Ми прорвемось. Ми виживемо. Ми такі.
 
І ще одне, в наших краях ми звикли приймати гостей. Бути щедрими і привітними господарями - наш стиль життя.

Тому, коли це все закінчиться і ми повернемось додому, ми віддячимо вам гостинністю і душевністю, з якою ви нас прийняли в страшний для нас час безвиході.

Ми вам обіцяємо." 

Можу вас запевнити - вони свою обіцянку виконали. Відвідавши Новий Орлеан рік тому, я назавжди полюбила це місто. А таких життєрадісних і відкритих людей я більше ніде в Америці не зустрічала.
 

   Війна в одній частині світу - це злоякісна пухлина, яка розпускає свої метастази-щупальця по всьому "тілу" материка, чи навіть планети. Світ довго ігнорував конфлікт в Сирії, роздумував над діагнозом. Десь тихцем обговорював ампутацію і відторгнення ураженого органу. Затягував час, безпечно покладаючись на силу імунітету однієї знедоленої країни.
   Час очікування закінчився .
  Вони тут. Змучені, зневірені і з єдиною метою - вижити за будь-яку ціну.  Можливо, ще три роки тому вони б діяли менш наполегливо, були б достатньо віввічливми, в міру чистими і терпеливими. Такими, якми багато хто хотів би їх бачити.  Дуже "шкода", що  біженці забули  про добрі манери, без яких їх  просто "не повинні брати"  в Європу. 
 
  Kожна криза окремого народу, штату чи міста викликає масу обурення, страху і неспокою в суспільстві. Кожна криза працює як дзеркало, в якому ми можемо побачити себе. Багато чого ми би про себе ніколи не дізнались, якби не  страшні трагедії, які трапляються з нашими ближніми. Наприклад, тепер ми знаємо, що Угорщина - останнє місце, куди потрібно звертатись зa допомогою, якщо ви - біженець. Або, нарешті, в Америці ніхто не приховує, що ураган в бідних штатах сприймається з меншим занепокоєнням, ніж в тих, де живе і працює фінансова еліта країни.

Після Катріни всі карти відкрились і расизм шкірився нам в обличчя з того ж дзеркала правди. Після Сирії ні в кого не залишилось сумнівів про ставлення до мусульман в Європі. Як і про те, що великі країни, принаймні, зберігають вираз впевненості в своїх силах, як і личить великим. Тоді як малі країни, які самі ще недавно уповали на статуси біженців і безвізові режими, верещать про мусульманську окупацію.
 
  Як реагує сильна країна? - "Що ми можемо зробити, щоб допомогти?" ( ми знаємо, що вони допоможуть, бо відчули це на власному прикладі).

   А як реагуємо ми? Як ми відплачуємо світові за допомогу? Яке наше відображення в дзеркалі чужої трагедії? Чи це не ми заглядаємо з-під лоба на біженців, наче ревнива дитина, чиї батьки принесли додому галасливого і бепорадного братика/ сестричку? Чи не боїмось ми, що тепер більше не будемо "улюбленою проблемною дитиною" в європейській сім"ї? Що весь наш маленький світ власних проблем раптом затьмариться цим небажаним гостем?  (таке враження складається після перегляду декількох статтей в вітчизнянних виданнях і коментарів в українському онлайн просторі)
  Час дорослішати, українці. Час починати вирішувати власні проблеми, не чекаючи постійної "батьківської" похвали чи допомоги. І приймати частину відповідальності за "молодших"  на свої плечі



  Сирія трималась мужньо і довго. Майже 5 років. Люди мігрували, чекали  ре3ультатів чергових переговорів. Люди тримали свою біду в собі.
  Проти них використовувалась біологічна зброя.  Шансів вижити ставало все менше. 

  Cвіт не дав їм надії , а ворог не залишив вибору. 
 

  Але, пройде 10 років після війни і в Сирії будуть жити люди. Будуть відбудовувати те, що не піддається реконструкції - зламана віра в людську спільноту і силу взаємодопомоги. Вони повернуться на свою землю, рано чи пізно. Не сумнівайтесь. Немає жодної програми соціального захисту біженців в жодній з країн світу, яка б змусила націю забути про рідну землю.
   
А покищо - вибачайте за "незручності."
 
Радимо вам також почитати:
Документальні кінопокази про мігрантів "У пошуках дому"
10 цікавих, але невтішних фактів про найвідоміші країни світу
Новости из зоны. Беженцы и возвращенцы