Про Томаша Падуру та українсько-польську пісню "Гей, соколи"

Тимко Падура, мандрівник-музикант, поет-лірник, українець за походженням (предки його з Закарпаття), вніс неоціненний вклад в розвиток української та польської культури, вдало й позитивно вплинув на зближення двох слов'янських народів.
 
Майстер українського художнього слова побачив світ 1801 року у селі Іллінці Липовецького повіту, Київської губернії. Тимко Падура походив зі старошляхетської родини Правобережної України,  рід якого у XVIII столітті володів селом Березівка біля Житомира. Його батько, Ян Падура, закінчив у Житомирі колегіум (навчальний заклад) при єзуїтському монастирі, у 1790 році отримав диплом на звання присяжного землеміра. Ангеліна Панковська, мати поета, – шляхтянка. Ще з дитинства у Тимка виникла щира сердечна зацікавленість та віддана любов до українського фольклору.
  Після закінчення ліцею у 1825 році він подорожує Волинськими землями, поперемінно живе в маєтках відомих можновладців Сангушків, Ржевуських і врешті приїздить в Житомир до старшого брата Юзефа, який служить секретарем у Волинського губернського маршалка Петра Мошинського (в Україні XVIII століття маршалком шляхти називали губернського чи повітового предводителя дворянства).

У брата він познайомився з активними учасниками декабристського руху та учасниками польського патріотичного товариства. Брав участь  у таємному "серпневому Житомирському слов'янському зібранні", де в палкій промові на захист прав української нації заявив себе "представником Українського народу". На цій зустрічі Сергій Муравйов-Апостол, нащадок гетьмана Д.Апостола, зворушений словами Падури, на знак великої поваги подарував йому перстень.
  В Житомирі Падура працює в архівах, бібліотеках заможних шляхтичів, вивчає стародруки та рукописи.  Нерідко виїжджає до Києва, де подовгу гостює у київського митрополита Євфемія Болховітіна, натхненного збирача української старовини. Неодноразово приїздить в Коростишів до Густава Олізара – поета, публіциста, відомого політичного діяча. Особливо дружні стосунки у Падури склались з українофілом Вацлавом Ржевуським – особою колоритною і цікавою, з яким в селянському одязі та з лірою обійшли всю Волинь і Київщину, вивчаючи звичаї, побут українського народу.  Поет постійно в творчому пошуку, пише вірші та пісні, займається перекладами українською мовою творів Байрона, Міцкевича.

У 1840 роках був дивний період, коли вірші Падури, який особисто не віддавав своїх творів до друку, самі знаходили шлях до читача. Популярність співака зростала, і все більшою ставала увага до його творчості.
  1842 року у Львові було видано збірку поезії "Співи", цінною особливістю котрої була передмова, в якій укладач Каетан Яблонський пояснює читачу особливості української поезії, географії, соціального устрою козаків. До збірника входила і українська дума "Князь Роман Сангушко, староста Вінницький і Житомирський 1565 року", що розповідала про історичні події XVI століття, військові походи та бої з московитами й татарами. Зав'язка художньої дії відбувається у Житомирі. А через два роки новий успіх: з'являється наступна книга поезій "Українські пісні з нотами". Мелодії до своїх текстів творив перш за все сам автор, а надалі – багато видатних музикантів, серед яких український композитор Микола Лисенко.

​
  Творчість Тимка Падури породила цілий напрям у польській літературі, який отримав назву україноманії, де було відверте, щире захоплення і замилування всім українським.

З 1850 року автор живе постійно в рідній Махнівці, з-під його пера виходять нові й нові історичні твори: "Іван Мазепа", "Богдан Хмельницький", "Іван Сірко", "Козаки українські", "Співанки українця" та багато інших.
  Численна лірична спадщина поета була видана вже після його смерті.

Поет створив свій унікальний та неповторний художній світ у якому жив і творив. Помер 70-річний Тимко Падура у 1871 році. Похований у своєму родовому маєтку неподалік Бердичева. У 2016 році місцеві краєзнавці віднайшли засипану землею надмогильну плиту, на якій написано "На пам'ять про Томаша Падуру, пісняра України".

Пророчими видались слова його пісні "Лірник":

Не журися мій хазяю – не за взятком я іду.
От так сяду, заспіваю, відспіваю та й піду.

Заспівав і пішов, та й розчинився у численних легендах і чутках.
   
Автор: Сергій Собчук, Член національної спілки краєзнавців України
Співавтор: Анна Собчук
Використана монографія В.Єршова, професора ЖНУ ім.Івана Франка
Джерело: zhytomyr.travel​
Фото з відкритих джерел