Про те, що наболіло

Останнім часом все більше і більше з’являється українських угрупувань спрямованих на боротьбу та захист прав жінок. І це мене, як ніколи, тішить. Але проблема залишається і навіть не в тому, що таких груп мало чи вони не достатньо боряться - зовсім ні. Проблема в тому, що українське суспільство в ХХІ столітті хоче приєднатися до Європейського Союзу і жити за европейськими цінностями, але не хоче ставати толерантним. І я не говорю про особисту неприязнь до конкретної людини, а про нетолерантність цілогосуспільства до конкретної статі.

Свою думку про нетолерантність українців до людей нетрадиційної орієнтації, інших релігій, національностей, кольору шкіри і тд - розкажу іншим разом.

Наголошуючи на українцях, я не маю наміру нікого образити чи порівняти до інших національностей, тим самим принизити нас. Я говорю конкретно про теперішню ситуацію в Україні, яку бачу на власні очі.

«Тупа феміністка», «лесбіянка», «бриткенька дівчинка», «до неї просто ніхто не залицяється» і таке інше - так би мене назвав будь хто, хто не знає, що таке фемінізм і з чим його їсти. Але насправді я просто хочу справедливості і рівноправності.

Є різниця між поділом обов’язків в дома і в суспільстві. І якшо в першому люди (члени родини) самі їх встановлюють, то в суспільстві вони не мають права на існування. І не йдеться тут про те, щоб не поступатися жінкам місцем в транспорті, допогти донести шафу на п’ятий поверх чи, щоб не пропускати вагітну жінку в черзі. Тому що це все елементарні правила вічливості, можна точно так само поступитися місцем чоловікові чи допомогти йому з фізично важкою роботою, а вагітних жінок просто треба поважати.

Правил не багато і вони не важкі, але чомусь їх так важко запам’ятати.

Мене вражає те, що гендерна нерівність вважається правильною навіть в таких професіях де не виникає жодної задньої думки про різницю між жінками та чоловіками. Наприклад політика, журналістика, медицина, наука і багато інших.

Дивилася не давно політичне шоу і все йшло, як завжди на усіх політичних програмах аж до моменти коли один український журналіст - політик не вийшов до мікрофону. Ситуація виглядала так, що цей мужчина до всіх людей своєї статі звертався на пан, а до жінок в цій залі, різного віку, професій і статусу, на «ти» і пестливо скорочував їхні імена, типу Катериночко, Наталочко, Оленочко (імена вигадані). Звісно ці жінки задоволені не були, але їхні скагри під увагу взяті також не були.

Сказати шо такі речі мене шокують це нічого не сказати, вони заводять мене в ступор. Як же ж до нести до людей, що такі речі недопустимі? Коли в світі все більше і більше створюється чоловічих (!) фенімістичних організацій, а в Україні журналіст і політик в прямому ефірі дозволяє собі такі висловлювання?

Так, знаю, для когось це притягнуте за вуха. Але такі люди потім керують державою, стають адвокатами, викладачами, бізнесменами…. Вони вони будуть говорити про те, що жінка (можливо навіть близька вам людина), яка стала жетвою сексуального насилля, домагань, фізичного домашнього насилля, сама в цьому винна, а навіть більше «заслужила на це».

І на кінець цитата Деніела Редкліффа: «Зрозуміло, я фемініст. Я вірю в рівність у всьому і вважаю, що кожному - за здібностями. Як на мене, то будь-хто, хто вважає інакше, пливе проти течії. Ну як всі ці гомофоби, сексисти і расисти».