ПРО ЩО ЦЕ Я раптом?

ПРО ЩО ЦЕ Я РАПТОМ?..
(замість вступного слова)
Близько трьох десятиліть минуло відтоді, як на хвилі горбачовської «демократизації» почав формуватися рух за відродження української мови. За цей час принаймні у політико-правовому сенсі україномовні отримали майже все те, про що могли мріяти на початках. Конституційно визнано статус української мови, як єдиної державної; законами та рішеннями судів підтверджено обов’язковість її використання в таких стратегічно важливих царинах діяльності, як державне управління, освіта, судочинство, ЗМІ... Ось тільки чи справді побільшало мови довкола нас? Досвід спростовує таке припущення заледве не на кожному кроці: подібно до японського мікадо, українська мова «панує, але не керує». Від «верхівки» суспільства до упослідженого простолюду, від Донбасу вже й до Карпат нація щодалі то більше обходиться без власної мови, надто в своїх новітніх практиках, які розвиваються найстрімкішими темпами.
Навіть просте збереження мови при житті вимагає нині екстраординарних зусиль її прихильників. Останні однак чомусь випустили з поля зору ту обставину, що відродження мови є специфічною формою діяльності, яка потребує спеціальних знань, навичок та досвіду. Адже цей процес передбачає, що великі маси людей, які українською нині не володіють та/або її ігнорують десь «від завтра» почнуть нею читати, розмовляти, спілкуватися в інтернеті, освідчуватися в коханні, матюкатися... Чи багато борців за мову добре уявляють усі аспекти й усі труднощі переходу від першого стану до другого? Чи не видається їм, що практично здійснити такий перехід навряд чи буде простіше, ніж побудувати нове місто, знайти спосіб поборення смертельної хвороби, виростити щедрий урожай на безплідних ґрунтах абощо?
Але ж ні містобудівництвом, ані медициною чи агрономією «люди з вулиці» давно вже не займаються! Ті, хто бажає присвятити себе таким заняттям спочатку мусять довгі роки опановувати силу силенну загальноосвітніх та спеціальних дисциплін… А які знання опановують українські борці за мову? Їх перше покоління йшло за покликом свого сумління, багато чого не знаючи та не вміючи, припускаючись грубих, але природних у такій ситуації помилок. Та чи намагався хтось навчатися на їхніх помилках? Чи виявилася наступна генерація більш обізнаною та досвідченою, краще підготовленою до діяльності в цій, повторимо, специфічній та непростій царині?
Протягом останніх трьох десятиліть стурбовані українці багато чого робили, аби не допустити занепаду своєї «калинової». Створювали згромадження й тематичні сайти, складали та підписували петиції, голодували проти «закону Ківалова-Колісниченка»; проштовхували нові «мовні» закони, а нераз самі подавалися в політику; зазнавали знущань із боку українофобів усіх мастей, жбурляли гроші в обличчя російськомовним продавцям та виганяли з етеру принципово російськомовних дискутантів… Єдине чого вони не робили за жодних обставин – не намагалися поглибити свої знання з мовного питання.
Наведені вище міркування спонукали автора цих рядків спробувати створити компендіум знань, корисних для учасників мовних змагань. Проаналізувати проблеми українського слова та постулати його оборонців у світлі загальних відомостей про мову, закони її буття й розвитку, тенденції світових мовних процесів, історію української мови на тлі історії українського соціуму і т. ін. І вже на ґрунті переведеного таким чином аналізу пошукати шляхи повернення мови Кобзаря у майже полишену нею рідну домівку.
Прагнучи бути зрозумілими для якомога ширшої аудиторії, ми обрали стилістику не наукової монографії, а радше «підручника для чайників». Особливо на початках нашого тексту читач знайде в ньому чимало речей заледве не банальних і фактів, описаних в інших джерелах. Однак авторові неодноразово доводилося зустрічати активістів мовних змагань, які не знали цих речей та фактів, або ж ігнорували їх у своїй діяльності. На біду (для мови насамперед) ми живемо в епоху вузьких спеціалізацій, коли довкола безліч осіб із дипломами та науковими званнями, але обмаль людей із міждисциплінарною ерудицією. В епоху, коли доступність певної корисної інформації ще зовсім не означає, що ця інформація є справді запотребуваною. В епоху «постправди», а можливо, також і «постнауки».
Дозволимо собі навести один-єдиний, але показовий приклад кардинальної й стрімкої зміни того інтелектуального клімату, в якому приречені розвиватися новітні мовні змагання… Відомо, що за домодерних часів мови відсталих народів часто вважали недорозвиненими – з таких уявлень постало зокрема слово «варвари» («ті, що бурмочуть»). Згодом науковці почали вивчати «варварські» мови й на ґрунті цих студій давно зробили цілком однозначні висновки. Недорозвинені мови могли існувати лише за часів «винайдення мови» нашими далекими пращурами. Але повсюди на Землі цю епоху глоттогенезу від початків писаної історії відділяють сотні (!) поколінь мовців. Відтак усі природні мови нашої планети є лінгвістично повноцінними, багатими на виражальні засоби, придатними для використання в будь-яких сферах людської діяльності – деяким бракує хіба практики такого використання... Розважання про «недорозвинені» мови мають такий же стосунок до наукового знання, як пошуки вічного двигуна, еліксиру безсмертя абощо.
Аж ось у «дослідженні» такого собі С. Семенюка «Історія українського народу» (Львів, Апріорі, 2010 – 608 с.) читаємо наступне: «Русини відіграли роль не тільки генетичного донора угорців, а й інтелектуального, адже до зустрічі з русинами мадяри не мали розвиненої мови і спілкувалися за допомогою односкладових вигуків» (С. 74). Пошкодуємо стародавніх русинок, які мусили народжувати дітей від чоловіків, здатних лише «односкладовими вигуками» висловлювати свої почуття (в чому іншому могло би виразитися «генетичне донорство» за Семенюком?), але ще більше – українських читачів, чиї мізки напомповують «знаннями» такого роду! Чи «дослідникові» відомо, що угро-фінська філологія доволі успішно реконструює аж ніяк не «односкладову» прамову, якою предки угорців розмовляли ще за кілька тисячоліть до їх «зустрічі з русинами»?.. Й ось такий опус успішно долає всі стадії видавничого процесу, в гарній обкладинці з’являється на світ Божий та, ймовірно, потрапляє на книжкові полиці патріотів українського слова (бо ж адепти російської мови українською історією, ще й у таких недешевих виданнях, цікавляться нечасто)… То чи маємо нині потребу писати про «елементарні» речі?
«Неакадемічність» підходу автор до певної міри сподівається компенсувати стереоскопічністю погляду, не обмеженого суто лінгвістичною, історичною, політичною, правовою або іншою «одновимірною» проекцією проблеми мови. Це непрофесійно?.. Однак відродження мови є комплексним процесом із «нелінійними» закономірностями, в якому окремі складники неоднозначно та нестереотипно взаємодіють між собою. Жодна з існуючих наукових дисциплін сама по собі не здатна запропонувати адекватну теорію такого процесу.
У добу, коли час стає найдорожчим ресурсом авторові доводиться більше боятися закидів у «надмірній» довжині його текстів, ніж звинувачень у «неакадемічності». Що можна відповісти на такі закиди? Правдиве знання ЗАВЖДИ потребує реальних зусиль та витрат часу. Так було, так є й ради на то нема, що б не обіцяли творці «чудодійних» методик супершвидкого навчання.
Читачеві, який щиро вболіває за долю українського слова, але шкодує часу на ознайомлення з теорією його відродження пропонуємо застановитися над таким фактом. Чверть століття – термін, за який школяр може стати професором – борці за мову не обтяжували себе вивченням жодних теорій. Чверть століття їхніх змагань принесли нульовий, якщо не від’ємний результат… Вам шкода часу – а цілої епохи марних зусиль, втрачених шансів та масової зневіри вам не шкода? Ви готові доточити до неї чергову епопею сліпого ходіння по колу, яке неперервно звужується?..
Якщо готові – на вас уже чекають ціла низка формацій, від «Просвіти» до «Свободи», які креслять на своїх прапорах гасла «української України», але своєю діяльністю чомусь так і не наблизили нас до цього Обіцяного Краю. А якщо волієте пошукати інших шляхів?.. Скромно сподіваємося, що для тих, хто прийме саме таке непросте рішення викладені нижче міркування можуть виявитися корисними.