Про насильницьку русифікацію ЗА ОБОПІЛЬНОЇ ЗГОДИ СТОРІН

ПРО НАСИЛЬНИЦЬКУ РУСИФІКАЦІЮ ЗА ОБОПІЛЬНОЇ ЗГОДИ СТОРІН

Если продуемся, в карты играя,
Поедем на Волынь для обрусения края.
Или выпросим комиссию на Подоле
И останемся там как можно доле.
Начнем с того обрусение,
Что каждый себе выберет имение.
Действуя твердо и предвзято,
Можно добраться и до майората.
Хоть мы русское имя осрамим,
Зато послужим себе самим.

Козьма Прутков

           Малоросийский народ видит связь с Россиею в царях, сродство в религии, но связь и сродство сделаются еще сильнее, еще неразрывнее… Путь к этому – железная дорога. Не одни товары движутся по этой дороге, а книги, мысли, обычаи, взгляды… Два народа, и без того так близко стоящие один от другого, сперва сроднятся, а потом и сольются. Пусть тогда украйнофилы проповедуют народу, хотя бы и в кипучих стихах Шевченки, об Украине и борьбе за ее независимость…

                               Барон Корф

Сумнозвісний Валуєвський циркуляр замислювався як захід тимчасовий. Деякі російські автори пояснюють його появу навіть тим, що, мовляв, уряд, наляканий розростом українського руху захотів узяти тайм-аут і визначитися. Однак цілий час перебування П. Валуєва на посаді положень циркуляру дотримувалися неухильно й не раз «із перевищенням», потім – «вибірково», а 1876 року на зміну застарілому документові прийшов набагато більш суворий Емський указ, дію якого (разом із кількома «навздогінними» актами з більш конкретних питань) скасувала лише революція 1905 р. Названі правові акти супроводжувалися «виховними» та каральними заходами щодо низки діячів українського руху – утім, не надто масовими й не до порівняння більш «лагідними», ніж ті, що їх застосовував режим проти польських повстанців чи російських конспіраторів.

Україножерна законотворчість царату завдала непоправних збитків процесові національного відродження українства, штучно загальмувавши його саме в той період, коли закладалися основи модерного суспільства. Це був болючий удар, що такого не зазнали більшість інших націй, які відроджувалися – багатьох наслідків тих «тимчасових заходів» ми не спроміглося здихатися й дотепер… Разом із тим видається надзвичайно корисним розглянути справу в ширшій перспективі, не зводячи її суть лише до «насильницької русифікації», хоч якими очевидними не виглядають тут вияви останньої.

Як ми вже бачили, закони проти української мови були далеко не єдиними рушіями русифікації в згаданий період. Крім батога, був ще й пряник… Не зазнаючи особистих утисків та обмежень, наші земляки сягали в Російській імперії не раз таких кар’єрних вершин, з яких доступні їхнім предкам кар’єри кошового отамана чи козацького полковника видавалися жалюгідними. Тисячі здібних та амбітних українців щиро прагнули жити російськими цінностями та інтересами, цілком злитися з російським суспільством, не обтяжуючи себе «пережитками минулого», в тому числі сентиментами до мелодійної, проте практично непотрібної рідної говірки. Інтенсивне міське, індустріальне і дорожнє будівництво, масові міграції населення, розбудова «Новоросії» на тлі занепаду «староукраїнських» теренів… - усі ці процеси навіть без жодних репресій закладали міцні підвалини російськомовної України.

Ми звикло бачимо розвиток україно-російських стосунків як таку собі «річ у собі». Натомість у ХІХ ст., задовго до настання добу інтернету та глобальних комунікацій, освічені аналітики «з обох боків» розглядали їх у значно ширшому контексті, постійно порівнюючи з практиками національного будівництва провідних європейських держав. Адже Британія, Франція, Іспанія, а трохи згодом також Німеччина та Італія поборювали схожі до російських виклики інтеграції різнорідних етнічних складників у єдине національне ціле. В усіх цих країнах влада може більш демократично, ніж російська, проте нітрохи не менш послідовно змагалася за асиміляцію своїх околиць та меншин і обґрунтування того, що українська політика Росії мала би бути принципово відмінною від цих європейських практик не виглядали аж надто переконливими.

Утім, саме поняття «українська політика» тут варто взяти в лапки – багато хто з сучасників описаних подій його би просто не зрозуміли. Свої жорстокі законотворчі удари царат завдавав не сформованому національному цілому, як у випадках з Польщею, Грузією чи бодай єврейством, а все ще тенденції, процесові, рухові до українства. Навіть лідери цього руху були непослідовними, плуталися з поняттями, нераз займали угодовські позиції тощо. Приміром, П. Куліш часом уважав мовну емансипацію справою століть (!); Драгоманов розводився про спільні інтереси з росіянами в колонізації Сибіру (навряд чи уявляючи, якого моторошного гулагівського розмаху набуде невдовзі така «співпраця»); відома меценатка Х. Алчевська відсторонила Б. Грінченка від викладання в своїй школі через використання ним українських підручників… Ніхто з провідних діячів тодішнього українства у найсміливіших мріях не бачив статус української мови близьким до такого, який мала польська мова в Царстві Польському чи німецька – в Ліфляндській губернії*.

Неспростовним доказом далекосяжних і зловісних замірів московитів виглядають часто цитовані слова про те, що «никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может». Між тим в оригінальному контексті вони не виражають власну думку законодавця й звучать наступним чином: «Самый вопрос о пользе и возможности употребления в школах этого наречия не только не решен, но даже возбуждение этого вопроса принято большинством малороссиян с негодованием, часто высказывающимся в печати. Они весьма основательно доказывают, что никакого особенного малороссийского языка не было, нет и быть не может, и что наречие их, употребляемое простонародием, есть тот же русский язык, только испорченный влиянием на него Польши; что общерусский язык так же понятен для малороссов, как и для великороссиян, и даже гораздо понятнее, чем теперь сочиняемый для них некоторыми малороссами, и в особенности поляками, так называемый украинский язык».

Як бачимо, все відбувалося «на прохання трудящих», себто самих малоросіян. Попри неперевершене вміння московитів організовувати бажані для них «народні волевиявлення», мусимо визнати: опір українців «українізації» не був порожньою вигадкою й набував розмаїтих форм – приміром, Драгоманов із соромом визнавав, що противниками українізації шкіл на Лівобережжі виявилися місцеві діячі-українці, а зовсім не великоруси. З іншого боку, перехід влади на радикально антиукраїнські позиції не спричинив відповідної радикалізації українського руху, «контрзаходи» якого мали майже виключно адаптаційний характер, як-от: демонстративне носіння національного одягу деякими українофілами; перенесення їх видавничої діяльності в Галичину; намагання спонукати владу до поступок з окремих питань тощо. І вже геть не доводиться говорити про якийсь масовий, «всенародний» спротив русифікації.

Далеко не всі українофоби козацького роду були слухняними підспівувачами проросійського хору на кшталт сучасних шуфричів-колесніченків. Біографії принаймні деяких з них свідчать про тісний зв'язок із краєм та народом, а думки є самостійними й нераз оригінальними. На нашу думку, серед адептів русифікації певну частину становили цілком щирі патріоти, які не відділяли себе від українства й не протиставлялися йому, але при тому вважали російщення кращою з можливих перспектив. Так свого часу еліта словацького люду бачила його майбутнє в утворенні єдиної нації та держави з чехами (про це ми писали раніше – В.). На жаль, доля українства виявилася набагато трагічнішою, ніж в словаків – різним його відламам довелося з’ясовувати свої суперечки аж ніяк не за кухлем доброго пива...

Знайомлячись із перипетіями підготовки та обговорення у «високих сферах» україножерних законів, неможливо не звернути уваги на постаті російських діячів, які просували цю справу. «Обрусение края» вони розуміли як державну проблему й пошук шляхів її розв’язання вели з послідовно державницьких позицій. При тому докладали великих і небезуспішних зусиль, аби зберегти контакти з українською елітою й використати її потенціал в інтересах імперії. Приміром, після придушення польського повстання в Варшаві на добре оплачуваній посаді в російській адміністрації опинився П. Куліш (що невдовзі позначилося на обстоюваних ним поглядах), на високому рівні розглядалися питання про призначення туди М. Костомарова та М. Драгоманова…

Можемо констатувати, що на зламі ХІХ-ХХ ст. царат перестав легковажити українським рухом чи намагатися використати його у власних тактичних цілях. Відбулася консолідація антиукраїнської постави режиму, але, на жаль, не ідеї спротиву цій поставі з боку українців. І тут не можемо оминути увагою тему про… корисність «валуєвсько-емської» політики для пробудження й активізації українства. Заборонений плід, як відомо, є особливо солодким! Послідовність, з якою режим поборював українську мову, не могла не навіяти принаймні частині українців думку про те, що мова ця, не раз в їхній власній уяві придатна хіба для садочку біля хати, тужливих пісень про минувшину й початкових класів сільської школи є насправді чимось набагато більшім та потужнішим; що в цій «мужицькій говірці» приховано правдиву ахіллесову п’яту імперії… Ці думки не мали практичного значення, допоки імперія почувалася міцною, а в головах малоросів панували вірнопідданські ідеї, однак в 1905 р. вони «вибухнули» – потужно й несподівано.   

* Так, аж до 1917 р. у підросійській Україні питання про україномовну вищу освіту не поставало навіть у «розмовах між своїми». Між тим чеська мова, приміром, яка на поч. ХІХ ст. перебувала майже в однаковій позиції з українською, зазвучала з університетських кафедр ще в першій половині того ж століття.

Зображення - pinterest.com.