Президент і комбатант УПА: два полюси одного пам'ятного дня

Після указу в 2007 році тодішнього президента України Віктора Ющенка третя неділя травня є Днем пам’яті жертв політичних репресій. В усіх куточках країни з’їжджаються люди на виявлені братські могили розстріляних енкаведистами людей. А таких місць, за часів комуністичного режиму, було дуже багато.

Комбатант УПА, 90-річний Теодор Григорович Дячун, до поїздки в Биківню готується заздалегідь. Лише 10 днів тому він повернувся із зони бойових дій, де побував в Авдіївці, Верхньоторецькому, на шахті Бутівка. "То українська секретна зброя!" – киваючи на невеликого чоловіка в упівському однострої з численними відзнаками на грудях, жартом відбувалися на блок-постах попутники Теодора Дячуна.

Літній, але ще бадьорий чоловік налаштований рішуче – він ще жодного разу не пропустив поминальної урочистості в Биківні. "Ну що, буде автобус?" – кілька днів поспіль запитує він у відповідальних за транспорт людей. Автобус з труднощами, але знаходиться, і делегація рушає з Білої Церкви.

В салоні пасажирського "Спринтера" точаться розмови. Про Петра Порошенка, про війну на Сході, безвіз і економічні перспективи. Теодор Дячун задумливо крутить в руках звичайнісінького ціпка. Він завжди готовий до жарту, проте зараз задумливий. Можливо, згадує, як його катували в камерах, чи про те, як зачитували смертний вирок, що згодом був змінений на 25 років каторги. А можливо, він розмірковував над тим, що злочинці, які сотнями розстрілювали людей, не понесли заслуженої кари? Адже слідчий, що вів його справу, ламав в’язням пальці в дверях і стріляв молодим хлопцям і дівчатам у живіт, щоб ті вмирали довгою мученицькою смертю, спокійно доживав віку в комфортній тернопільській квартирі ще в 90-х роках минулого століття.

Аж ось і Биківня. В звичайні дні біля монументного зображення в’язня зрідка побачиш автомобіль на узбіччі. Їх значно більше за кількасот метрів – біля розкішних ресторанів. Якось же й лізе в горло сибаритам та епікурейцям той шмат спеченого на грилю стейку. А всього в кількох десятках метрах від цієї публіки, в биківнянських пісках, лежать близько 7 000 000 кілограм, пересипаного вапном, людського м’яса, що було колись жінками, чоловіками… Крапку під їхнім земним шляхом підвів комуністичний наказ, вирок неправедного суду сталінської "трійки" і постріл у потилицю.

А зараз в кварталах биківнянського лісу людно. В натовпі є кілька знайомих облич. Ось кудись квапиться директор Інституту національної пам’яті Володимир В’ятрович, але зупиняється привітатися з білоцерківцями. Побажання один одному здоров’я перемежовуються із запрошенням відвідати місто на Росі.

Далі всі прямують до "підкови", де стоять охоронці з металодетекторами. Навколо національна гвардія чатує серед високих сосен. Гравійною дорогою снують кремезні чоловіки в начищених черевиках і напрасованих костюмах. Між полами дорогих піджаків тьмяно чорніють затворні рами і руків’я ще дорожчого за костюм пістолета "Глок".

Ветеран УПА проходить до металодетекторної рами. Його пропускають без черги. А от супроводу доводиться пововтузитися біля контрольного пункту. Ввічливі охоронці перевіряють сумки, ранці, просять витягти з кишень ключі, монети й телефони, оглядають запасні об’єктиви і просять зробити знімок будь-чого вашим фотоапаратом. Пересторога у всьому, адже захід проводиться на найвищому офіційному рівні. Перші особи держави охороняються ретельно.

Спираючись на ціпок, Теодор Дячун прямує вглиб меморіалу. Тихенько порипує під ногами гравій на цій скорботній дорозі. Повз нас проїжджають в обидва боки легковики й автобуси. Один з водіїв автобуса пропонує підвезти ветерана до місця події. "Та я сам, – відповідає посміхаючись комбатант, – тут недалеко". З гурту докидують: "Та він ще зовсім недавно в Авдіївку їздив!" Водій з повагою дивиться на постать в однострої, яка вже випередила його "Міцубісі".

Аж ось і алея, яка веде до місця вшанування пам’яті. Обабіч неї стоять молоденькі курсанти, майже діти в новеньких, сучасних українських одностроях. Вони з цікавістю і безпосередністю "їдять" очима фігуру Теодора Дячуна, затримуючи погляд на його медалях і відзнаках. Так, там є і державна нагорода. Хоча повного визнання державою заслуг Української Повстанської Армії і перед кожним повстанцем окремо, ще далеко. Як і перед сучасними захисниками України. Цікаво, а кого в приклад сьогодні ставлять у військових училищах юним курсантам?

Черговий кордон з охорони. В руках в ошатної жінки список запрошених. Білоцерківці не запрошені, але спочатку Теодор Дячун, а потім майже вся делегація опиняється у віп-зоні. Невдовзі починається офіційна церемонія. Про її початок здогадуємося по виструнченій Почесній варті та по тому, як зайняли свої позиції вищеописані кремезняки з "Глоками".

Президент Петро Порошенко з дружиною та міністрами з’являються біля сцени. Глава держави злегка вклоняється, чи то пам’ятним знакам, чи то людям і звертається до присутніх. Його посили прозорі: Європа, і Ангела Меркель зокрема, Україну підтримують; безвізовий режим запрацює в найближчий час; злочини нацизму і комунізму тотожні й забути їх не можна; "георгієвська", як символ агресії проти України, буде заборонена; Биківня – спільна трагедія українського і польського народів (натяк полякам на те, щоб втихомирити радикалів); перемога буде за нами. Дехто почав вбачати в його промові авторитарні нотки (особливо в словах "мій народ"), але ті підозри видаються надуманими.

Президент разом з офіційними особами покладають квіти й запалюють лампадки біля пам’ятних знаків і покидають територію Биківнянського лісу. Після того скорботною ходою до сірих плит і каміння потягнулися люди з квітами. Руки багатьох із них стискають портрети родичів, які були закатовані і захоронені в Биківні.

Тим часом священнослужителі різних конфесій відправляють панахиду за жертвами комуністичного терору. Вислухавши слова римо-католиків, ветеран УПА каже: "То на сцені добрі поляки, а я їх бачив на своєму віку. Були серед них і такі, що щиро хотіли стати своїми серед українців, а були й такі, що собаками були під час пацифікації та після смерті Пілсудського".

Тим часом з Теодором Дячуном вітаються міністр культури Євген Ніщук

та командир батальйону ОУН Микола Коханівський.

Поряд, тримаючи свого маленького синочка на руках, готується до виступу Володимир В’ятрович.

Потиски рук, слова поваги, пам’ятна церемонія добігає кінця.

…Через дві години "Спринтер" зупиняється в центрі Білої Церкви біля стели з портретами Героїв Небесної сотні та загиблих в російсько-українській війні. Теодор Дячун пересідає на "маршрутку". Простягує водію п’ять гривень і той, не змигнувши оком, байдуже бере оплату за проїзд у легендарного розвідника УПА. Того, хто вижив у підпіллі, не зламався під тортурами, не видав побратимів і зміг, пройшовши крізь жахи сталінських таборів, не лише дочекатися Незалежності України, а й продовжувати активну громадську й волонтерську роботу. Щоб жахи російського тоталітаризму не повторилися на рідній землі, щоб не були на ній нові Биківні. Але що питати в простого водія, якщо Білоцерківська міська рада проігнорувала всі заслуги Теодора Дячуна і провалила голосування за надання йому звання "Почесний громадянин міста"?

Інколи буває дуже соромно за людей, владу, країну.