ПРАСЛОВ’ЯНСЬКА МОВА: ПОШИРИТИСЯ, ЩОБ ПОМЕРТИ
 

8 червня 2018
Влодко

І хто вони? А ми хто? Хто ми? Хто ми?!
Хто наші предки? Прийшлі? Автохтони?

Сколоти? Лоти? Вихідці з Дворіччя?
Висока віть з пракореня слов’ян?
Які були тут мови і наріччя?
В яких садах співалось солов’ям?

Ліна Костенко

Власне історія України, а особливо її найцікавіший для нас «мовний» розділ розпочинаються з появою слов’ян на українських теренах. Маємо по змозі докладніше розібратися з цим багато в чому неясним і непевним періодом слов’янізації, спробувавши з’ясувати, хто, звідки й куди прийшов, на якому ґрунті закріпився, якою мовою при тому розмовляв і т. ін.

Ми вже знаємо (див. пост «Чому мов так багато й вони такі різні?»), що факт існування мовної сім’ї лінгвістика інтерпретує як доказ походження мов-членів сім’ї від спільної мови-предка, носієм якої у прадавні часи був певний людський колектив. Зі свого боку розпад прамов наступного покоління породжує групи мов усередині сімей – близькість мов у групах помітна, як правило, навіть «неозброєним оком». Взаємна близькість слов’янських мов нехибно свідчить про їхнє походження від єдиної праслов’янської мови, елементи якої реконструюють сучасні науковці. На думку філологів, ця остання дуже тривалий час (значно довше, ніж окремі слов’янські мови!) існувала та розвивалася як окрема мовна цілісність і розпалася пізніше, ніж більшість інших індоєвропейських прамов.

Але коли й на яких теренах розмовляли праслов’янською мовою? Літописці та археологи «застукали» слов’ян майже одночасно, в VI ст. н. е., одразу на розлогих теренах від Ладоги до Егейського моря й від Лаби (Ельби) до верхів’їв Дону. Їх масова міграція за межі історичної батьківщини вже стала на той час доконаним фактом, тому питання про висхідний пункт цієї мандрівки викопні та письмові свідоцтва залишають непроясненим. Слабо допомагає в пошуках історичної прабатьківщини й фольклор слов’янських народів – відомі фольклорні джерела не містять, на жаль, жодних спогадів про «країну предків».

Шукаючи Праслов’янщину, спробуймо діяти методом виключення. На Балканському півострові, а фактично повсюди на південь від Дунаю слов’яни є прибульцями, чия перша поява засвідчена нажаханими хроністами. Пліч-о-пліч із аварами вони прийшли на землі майбутніх Чехії та Словаччини; слов’янські посілості на теренах сучасної Росії та Центрально-Північної Білорусі були прадавньою вотчиною угро-фінських та балтських племен… Як бачимо, надміру просторий попервах ареал нашого пошуку поволі звужується.

Важливі «вказівки» збереглися в самій мові праслов’ян. Остання диспонувала багатим лексиконом для опису лісових, річково-озерних, болотних місцевостей, проте їй явно «бракувало слів», коли мова заходила про гірські, морські чи степові ландшафти*. Звідси логічно випливає, що носії праслов’янської мови мусили мешкати далеко від гір, степів та морських узбережь, десь у лісах, оточені водоймами та болотами. В межах первісних слов’янських посілостей смуга таких теренів простягалась від Одри до середнього Дніпра…

Щодо конкретнішого місцезнаходження прабатьківщини різні галузі лінгвістики дають суперечливі вказівки. Вважається, приміром, що пам'ять про давніх мешканців певної території найдовше зберігають назви річок, озер та інших водних об’єктів. На цілім терені слов’янського світу єдиною областю поширення винятково слов’янських гідронімів є невеликий «трикутник» у середній частині басейну Прип’яті та її південних приток, себто в україно-білоруському Поліссі. Натомість фонетичний метод пошуку (він спирається на припущення, що питома фонетика мови найкраще зберігається там, де цією мовою говорили споконвіку) вказує радше в напрямку Південної Польщі. Ще інакше «посуває» прабатьківщину в межах лісово-болотяної смуги порівняння праслов’янських назв рослин і тварин з природними ареалами цих видів.

Отже, десь між Одрою та середнім Дніпром… За однією з найбільш поширених версій, предками праслов’ян і, можливо, ще деяких індоєвропейських груп народів були носії т. зв. культури шнурової кераміки (інша назва – культура бойових сокир), які в ІІІ тис. до н.е. спустилися з північних схилів Карпатських гір на рівнини Полісся, де затрималися на довший час. Аргументи на користь походження германців від цієї спільноти є наразі доволі крихкими, натомість чимало прихильників має версія про її первісне існування як протобалтослов’янської, з подальшим поділом на протобалтів та власне протослов’ян. Так чи інакше, з плином часу в спільноті залишилися самі слов’яни, яких незнані нам обставини** спонукали в сер. І тис. н.е. масово рушити у засвіти***.

Погляньмо на мапу первинної слов’янської експансії:

Її масштаби вражають, але ще більш дивовижною є здатність нечисленного, по суті, варварського народу міцно закріпитися на цих розлогих теренах. Гуни, алани, авари, готи, франки, вандали та інші колись могутні племена безслідно розчинилися, натомість майже повсюди, де ступала нога слов’янина дотепер продовжують звучати слов’янські мови! Маленька лісова прабатьківщина, навіть попри її повне запустіння внаслідок міграційного відтоку, вочевидь не була спроможна забезпечити мінімально необхідним демографічним ресурсом таку масштабну експансію. Перебіг останньої допускає хіба єдине пояснення: у ході експансії відбувалася масова й надзвичайно стрімка (в 2-3-х поколіннях!) слов’янізація місцевого населення та його залучення у подальші стадії кампанії. Інакше кажучи, до того моменту, коли носії слов’янської мови дійшли до Адріатики, Ельби, Лівобережжя Дніпра чи Ільмень-озера, основну їхню масу вже складали фізичні нащадки неслов’ян. Слов’янське населення більшої частини України теж формувалося не стільки шляхом колонізації, скільки слов’янізації різноетнічного люду, який перед тим замешкував її терени.

Але таке пояснення породжує нові питання без відповіді. Жодний із тих традиційних чинників, які зумовлюють виживання однієї з конкуруючих мов у ситуаціях міжмовного контакту (див. пост «Як і чому вмирають мови?») не «працював» на користь слов’янізації! Принаймні попервах слов’яни не були численними й на теренах свого прибуття становили незначну меншість населення, чия безписемна мова не мала за собою скільки-небудь вагомої релігійної, культурної чи адміністративної традиції. Слов’янські завоювання не були процесом, керованим єдиною волею з єдиного центру – політична влада в слов’янському світі мала на той час як у просторовому вимірі, так і за обсягом повноважень владних осіб украй обмежений характер (візантійські автори підкреслюють притаманне слов’янам «народоправство»). Отже, про жодну широкомасштабну «слов’янізацію згори» говорити не випадає! Тим не менш, протягом історично обмеженого часу численні нащадки фракійців, даків, кельтів, сарматів, германців, балтів, угро-фінів та багатьох інших етносів перетворилися на правдивих слов’ян за мовою, духом, світоглядом.

Ще певний час після свого розширення слов’янський світ зберігав відносну мовну єдність. Цей факт, попри все ще відсутність письмових пам’яток, має доволі численні підтвердження. Наприклад, високорозвинена аграрна термінологія праслов’янської мови не могла скластися раніше VI –VII ст., коли на історичних слов’янських теренах ще не застосовували відповідний асортимент рослин, комплекс знарядь праці та землеробських технологій… Або взяти слово «король», уживане в усіх слов’янських мовах (пол. król, чеськ. král, серб. кра̑љ/krȃlj, стцерк.-слов. краль), але майже незнане за межами слов’янського світу. Лінгвісти виводять це слово з імені Карла Великого (подібно як ім’я «Цезар» спочатку стало прозивним для римських імператорів, а потім перетворилося на «цар»), але цей монарх отримав імператорську корону аж у 800 р. Себто ще й на поч. IX ст. розвиток слов’янських говірок відбувався до певної міри синхронно!

Але найпереконливішим свідченням тривалого збереження слов’янської мовної єдності є рання історія церковнослов’янської мови! Розвинувшись із рідної македонської говірки Кирила та Мефодія (уродженців Салонік у теперішній Греції), вона успішно використовувалася для християнської проповіді на теренах Моравії, Паннонії, Болгарії, Сербії, Русі та інших країн, і то саме з метою зробити Слово Боже зрозумілим і доступним для широких мас вірних. «І раді були слов’яни, що почули [слова] про велич Божу своєю мовою». Місія Кирила й Мефодія в Моравії розпочалася в 863-му, а болгарських книжників було покликано на Русь уже після її офіційного хрещення в 988 р.

У «Повісті временних літ» під 898 р. Нестор літописець наполегливо повертався до вкрай важливої для нього думки про те, що «слов’янський народ і руський – один… Полянами ж вони прозвалися тому, що в полі сиділи, а мова в них була одна – слов’янська». Нагадаємо, що упорядкування «Повісті вважається завершеним у 1113 р. Але за часів Нестора уявлення про загальнослов’янську мову вже було явним анахронізмом! Слов’янський світ, розширюючись, переставав бути єдиним організмом; різні його відгалуження стикалися зі своїми специфічними обставинами, впливами та викликами, а мережу міжслов’янських комунікацій нераз перерізали ворожі чинники. У локальних говірках відбувалися непаралельні й несинхронні навзаєм зміни, які дедалі ускладнювали взаєморозуміння носіїв цих говірок. Почався період націєтворення – й постання самобутніх національних мов було одним із найважливіших складників цього процесу.

* Пізніші слов’янські мови утворили відповідні терміни кожна в свій спосіб, нераз шляхом переосмислення старих лексем з іншими значеннями. Так, слово «гора» початково асоціювалося з верхньою частиною чого-небудь (як-от «горище»), порослим лісом пагорбом чи просто лісом (болг. «гори» - це ліс); словом «острів» позначали суху купину посеред болота, а степ називали «полем», що зі свого боку могло означати також галявину в лісі, оброблену ділянку тощо.

** Майже з певністю серед цих обставин можемо назвати демографічний вибух, а також досвід участі, можливо недобровільної, в гунських, аланських та аварських виправах, який зрештою спонукав «домосідів»-слов’ян і самим випробувати свій завойовницький талан.

*** Не виключено, що певні групи й раніше відривалися від цього масиву, зумовивши присутність слов’янських елементів у чорноліській, зарубинецькій, милоградській та інших археологічних культурах, які існували ще задовго до Великого переселення.

[adSlot9]

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

"Брий": оповідання
2018 року оповідання "Брий" потрапило до короткого списку конкурсу МАТЕЛОТ - першого українського конкурсу морської прози імені Лисянського, організованого Антоном Санченком, порталом Літакцент і видавництвом ТЕМПОРА. Приємного читання!
Читати більше