ПРАІСТОРІЯ УКРАЇНИ: З МОРОКУ ТИСЯЧОЛІТЬ…
 

ПРАІСТОРІЯ УКРАЇНИ: З МОРОКУ ТИСЯЧОЛІТЬ…

Він знав одне — що десь там за лиманом
тече ріка велика Борисфен.
Так край лежить неміряний, незнаний,
земля народів інших і племен.

                                                                                                                                        Ліна Костенко

Серед соціальних явищ процеси етногенезу належать до найскладніших. Зробити їх бодай почасти зрозумілими для нефахівців ми спробуємо, зокрема, за допомогою аналогових моделей – порівнюючи феномени української етноісторії з явищами, дослідженими та докладно описаними на прикладі інших народів.

Існує дві полярно протилежні моделі етногенезу... Дикі, войовничі, схильні до війн та експансії вікінги мало схожі на сучасних скандинавів – культурних, толерантних, заклопотаних мирними проблемами переважно всередині власних кордонів. Однак перші й другі є ланками єдиного ланцюжка історичного розвитку, кожна стадія якого продовжувала й розвивала політичні, соціальні, культурні, мовні та ін. результати попередніх стадій. Натомість постання та подальший розвиток США не продовжило й розвинуло, а цілком перекреслило історію й традиції корінних мешканців континенту. Декларація Незалежності писалася на місці, де за 100 років перед тим стояли індіанські вігвами, однак автори Декларації ні фізично, ні політично, ні мовно чи в іншому якому відношенні не були спадкоємцями мешканців вігвамів… Переважна більшість реальних процесів етногенезу посідають проміжне місце між «крайнощами», демонструючи неповні розриви неперервності, попри які відбувається часткове успадкування результатів попередніх етапів та подальший їх розвиток.

Але повернімося до українського випадку. Оскільки ніхто не бере під сумнів приналежність українства до кола слов’янських народів, історія українського етно- та лінгвогенезу мала би починатися з моменту появи слов’ян на наших історичних теренах. В цілому так воно й є, проте певні обставини спонукають нас глибше зазирнути в минувшину. Слов’янська Україна мала бурхливу передісторію, з якої «проросло» чимало сюжетів пізніших часів (приміром, Богдана Хмельницького, як відомо, іменували «князем сарматським»), з нею пов’язані численні помилки, хибні стереотипи й просто міфи, продукування яких триває дотепер, спотворюючи історичну свідомість сучасних українців. Наш побіжний екскурс до тієї передісторії має на меті з’ясувати частину спірних питань та підготувати читача до кращого розуміння тем, пов’язаних власне з історією мови та нації.

Людина сучасного типу з’явилася на теренах майбутньої України приблизно 40-30 тис. років тому. Не виключено, що внаслідок поширення льодовиків чи інших природних катаклізмів ці терени потім ще нераз ізнов ставали (майже) безлюдними, але принаймні останні 10 тис. років людське буття на них уже ніколи не переривалося остаточно.

За доби мисливців та рибалок населення України нараховувало згрубша кількадесят тисяч осіб, представлених кочовими спільнотами, чия мовна та етнічна приналежність не є предметом навіть наукоподібних здогадок. Володіючи вбогим інвентарем, не маючи письмових традицій, ці спільноти, ймовірно, нераз змінювали одна одну: інколи мирним шляхом, але частіше – під тиском природних катаклізмів або нових, краще озброєних прибульців. Політична, ідеологічна чи культурна спадкоємність між цими спільнотами та історичним українством видається відтак малоймовірною, а навіть якщо мала місце – малоістотною для наступних поколінь. У плині бурхливих тисячоліть могла вціліти якась пара орнаментів… але навряд чи щось більше. 

Поступове опанування землеробства (почалося бл. 8 тис. років тому) й скотарства спричинило зростання залюдненості праукраїнських теренів, появу диверсифікованих господарських укладів та тривких матеріальних артефактів. Свого найвищого розвитку раннє праукраїнське землеробство досягло в лоні трипільської культури, інтерес до якої в останні десятиліття був підігрітий (зауважмо, що культура ця є достатньо цікавою й без жодного «підігріву») появою низки спекулятивних опусів та увагою до трипільських артефактів із боку відомих представників вітчизняного політико-бізнесового істеблішменту.

Кілька обставин треба мати на увазі, говорячи про Трипілля. По-перше, дуже тривалий період існування цієї культури – перших трипільців від останніх відділяла чи не ще довша часова дистанція, ніж та, що пролягла між битвою при Марафоні та Світлодарською дугою… Важко повірити в неперервність етнічної еволюції трипільської спільноти протягом такого тривалого часу, але навіть у цьому випадку культурні типи «батьків-засновників» та останніх їхніх нащадків дуже сильно різнилися навзаєм. По-друге, поширення культури відбувалося приблизно вздовж та довкруги осі, яка з’єднує два найвідоміші центри її розвитку: Кукутень у сучасній Румунії на одному кінці й власне Трипілля – на другому. В періоди експансії поселення трипільців з’являлися за межами вказаної зони, проте їхня культура ніколи не була «всеукраїнською».

Трипільське суспільство доби свого розквіту було егалітарним, без явних ознак соціальної нерівності й, як можемо судити, матріархальним. Місцеві громади тішилися економічною й політичною незалежністю, кожна родина являла собою самодостатню господарську формацію, поділ праці між якими був виражений доволі слабо. Величезних успіхів досягли трипільці в аграрному секторі, гончарстві, ужитковому мистецтві, водночас принаймні кілька важливих для ранніх цивілізацій технологій (металургія, колесо, конярство) не дістали в них помітного розвитку, хоча були їм, в принципі, відомі. Небагато уваги приділялося військовій справі, як і торгівлі, натомість вражають своєю глибиною релігія трипільців та їх духовна сфера загалом, що в ній центральне місце посідала тема родючості й продовження життя.

Культурологічні та генетичні дослідження дозволяють простежити спадкоємність між древніми анатолійцями (які з високою ймовірністю були першими на планеті землеробами та містобудівниками), населенням Балканського півострова і власне трипільцями. На праукраїнській землі мігранти зустрілися з місцевим «дотрипільським» населенням, чий внесок у генотип трипільців згодом став визначальним. За період існування культури мали місце вторгнення нових хвиль мігрантів, які щораз зазнавали асиміляції.

Перші фази розвитку трипільської цивілізації збіглися з кліматичним оптимумом в праукраїнському лісостепу, проте згодом клімат там став сухішим та менш сприятливим, а водночас посилився тиск сусідніх племен. До того миролюбні трипільці починають опановувати військову справу і, як виглядає, переживають етнічний поділ, схожий на розпад праслов’янської чи прагерманської спільнот. Ці «посттрипільці» розширюються територіально, - з’являються на Волині, Лівобережжі Дніпра, в степовій зоні, - але їхня культура зазнає примітивізації й у певних відношеннях ніби «повертається до витоків».

Сучасниками й сусідами трипільців на теренах Праукраїни були кілька менш яскравих цивілізацій. Так, терени Лівобережжя, пізніших Слобожанщини й Донбасу заселяли носії культур Дніпро-Донецької групи, які майже не знали металу, й радше «експериментували» з землеробством, ніж займалися ним усерйоз; на думку деяких дослідників, їхні нащадки певною мірою причетні до етногенезу слов’ян. З південного сходу підступали протокочові, антропологічно неоднорідні культури середньостогівської групи; носії цих культур, імовірно, стали першими на планеті вершниками й кавалеристами. На південному заході степи пробували освоювати землероби культури Гумельниця, допоки кліматичні зміни та сусіди-кочовики не поклали край цьому експериментові. Малонаселений північний захід постачав мінеральну сировину й був зоною етнічних та культурних взаємодій із Центральною Європою.

Якою була доля трипільців? Відома дослідниця східноєвропейських старожитностей М. Гімбутас (її твори свого часу набули популярності на Заході й навіть вплинули на ідеологію тамтешніх антивоєнних рухів) обстоювала уявлення про завойовників-степовиків, – патріархальних, ієрархічно організованих, знайомих зі бронзовими знаряддями, конями та колісницями, – які збройно підкорили, винищили й асимілювали миролюбних трипільців. Реальна картина не була такою однозначною. Не меншу від завоювань роль відіграли мирні міграції, які поволі змінювали етнічний склад населення на кшталт того, як це нині відбувається в Західній Європі, яка зазнає ісламізації. Крім того, або й передовсім, зіграли роль екологічні фактори – аридизація клімату та, можливо, виснаження давно й інтенсивно експлуатованих земельних угідь. Так чи інакше, завоювання, міграція та екологічні зміни сукупно різко зменшили кількість населення посттрипільської Праукраїни*.

Згодом, вже у бронзову добу (приблизно ІІ тис. до н.е.) ці терени пережили ще один кліматичний оптимум і, відповідно, демографічний вибух, причому сила останнього була такою, що в деяких місцевостях густина населення сягнула майже сучасних показників. З південного сходу насунулися носії «курганних культур», в яких чимало науковців убачають протоіндоєвропейців. Їх західними сусідами на степових просторах були хлібороби-«сабатинівці», а обшири Північної України заселили носії «україно-польської» тшинецької культури – «кандидати» на статус протослов’ян… Кидається у вічі протиріччя: як же, мовляв, протоіндоєвропейці, себто спільні предки слов’ян, германців, кельтів, іранців, індусів тощо могли сусідити з протослов’янами?.. Але таким, на жаль, є поточний рівень нашої обізнаності з подіями «неписаної» історії: плинні хронологічні рамки подій і непевні, суперечливі навзаєм гіпотези.

Три названі спільноти активно взаємодіяли між собою й сукупно досягли високого рівня добробуту, але притаманна трипільцям соціальна однорідність була їм чужа. В суспільствах тієї доби існували фахова спеціалізація, майнова нерівність і, можливо, навіть ієрархічний устрій. Процвітанню згаданих спільнот поклала край чергова хвиля аридизації в кінці ІІ тис. до н.е. Знедолені «протоукраїнці» вкотре мусили вирушати у засвіти на пошуки кращої долі – дехто зупинився в околицях гомерівської Трої, а інших пошуки повели далі, аж на Близький Схід, який під ті часи пережив потужну навалу «народів моря», відгалуженням яких, імовірно, були біблійні філістимляни… Ці сумні події однак по-своєму посприяли підготовці наступного етапу праукраїнської історії, в якому, поряд із загадковими спільнотами з неприродними назвами «трипільці», «сабатинівці», «катакомбники» тощо з’являються вже й «літописні» народи зі своїми історично «узаконеними» іменами.

* Автор має власну концепцію зникнення трипільської цивілізації: аби звести її на пси не знадобилися жодні завоювання чи катаклізми! Просто носії цивілізації, повівшись одного разу на звабливі гасла «демократизації», «незалежності», «європейського вибору» тощо незчулися, як опинилися в зачарованому колі олігархічного режиму. За кілька років трипільські олігархи порізали на брухт непотрібні їм підприємства, після чого посполиті трипільці втратили інтерес до теми продовження роду (перед тим, як пам'ятаємо, для них чи не найцікавішу...) й стали масово покидати рідну землю в пошуках кращої долі. Подалися у Прапольщу, Прачехію, Праіталію, Прагрецію… ба навіть у Прамосковію. В останній теж було не з медом, але її володар, мріючи перетворити країну на світову суперпотугу, тримав на короткому повідку своїх олігархів та був готовий платити за працю й технології трипільців.

Аргумент на користь цієї концепції є тільки один, але потужний. Полягає він у тому, що історії кожного народу притаманні свої архетипні сюжети, які мають властивість повторюватися…