- До тіла вже немає вороття?
Душа у потойбіччі запитала.
- Мене з корінням вирвали з життя.
А як же моя жіночка, як мама?
Невже на їхній сум не озовусь?
Невже до них ніколи не порину?
Невже ще вище в безвість підіймусь
Й не тілом, а душею там загину?
Й дитинка мене татком не назве?
Й маленькі не обіймуть рученята?
Й вагітну жінку – серденько моє –
Не в змозі буду щастям напувати?
І сонечко промінням не знайде
Душі моєї вічно молодої?
Й сніжинка вже ніколи не впаде
Узимку на мої живі долоні?
Твоє благання жити – крик душі!
Тож повертайся, хутко повертайся.
В небеснім тобі сумно спориші,
В земному бути вдячним намагайся.
До жіночки своєї йди, вона
Дитинкою тебе назве своєю.
Й одвічності твоєї сторона
Засяє в небі ясною зорею.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
