У найдавніший період люди свято вірили, що душею наділені не лише вони самі, а й усе навколо: тварини та рослини, предмети неживої природи. І свої людські якості вони зазвичай переносили на все, що їх оточувало. Українці, а особливо мешканці гірських та лісистих місцевостей, вірили, що наші краї повсюдно населяють найрізноманітніші демонологічні істоти.
Здавна
потерчатами,
потерчуками чи
поторочами називали дітей, які померли нехрещеними або народились мертвими. Сім років їхні душі літають і просять: "Хреста!" Кажуть, що голоси потерчат нагадують жаб'яче кумкання. Той, хто почує голос потерчати, повинен пожаліти його душу, кинути хустину чи щось подібне, і дати нарешті ім'я дитині. Тоді немовля стане янголом. Хрестячи потерча, його тим самим відбирають у нечистого.
Якщо за сім років після смерті дитину ніхто не охрестить, вона потрапляє до світу демонів. Таких дітей крадуть русалки. Злі духи мучать украдених немовлят, і тільки на Зелені свята малі не потерпають від страшних тортур. Тому жінки, які поховали нехрещених дітей, збирали колись на Русалчин Великдень (четвер на Троїцькому тижні) усіх малюків із вулиці та пригощали їх.
Свідченням таких
міфологічних уявлень українців є неодноразові згадки про потерчат у
літературі. Зокрема, потерчат, які вже стали русалками, показав нам
Тарас Шевченко в баладі "Причинна":
Солом'яний дух, дух!
Мене мати породила, Нехрещену положила".
Зареготатись нехрещені...
Гай обізвався; галас, зик,
Орда мов ріже. Мов скажені,
Летять до дуба...
Леся Українка в "Лісовій пісні" також розповідає про цих цікавих істот: "
Потерчата в руках мають каганчики, що блимають, то ясно спалахуючи, то зовсім погасаючи", — так вони заманюють людей у болото. Навіть Микола Гоголь у "Страшній помсті" подає жахливу картину "нечистих" місць: "
... вечірня зоря потухає, ще не з'являються зірки, не горить місяць, а вже страшно ходити в лісі: по деревах дряпаються й хапаються за суччя нехрещені діти, ридають, регочуть, котяться клубком по дорогах і в широкій кропиві".
Крім того, українці вірили, що душа потерчати може переходити у пугача чи лелеку.
Ховати нехрещених дітей на кладовищі вважали великим гріхом. Відповідно, місця для похорону обирали десь за цвинтарем, на перехресті доріг. Але варто сказати, що раніше таких малюків ховали у самому житлі: під порогом або ближче до печі. Кожна мати, яка ховала там дитя, сподівалася, що його оберігатимуть предки, і ні за яких умов не віддадуть маля нечистій силі. Щодо поховання під порогом, його пояснювали тим, що, постійно переступаючи таке місце, люди щоразу перехрещували потерчатко.
На Волині потерчат остерігалися, вважали поганою прикметою, коли з’ясовувалось, що хату побудовано на місці, де колись ховали нехрещених немовлят, бо їхні душі, постійно літають і просять хрещення. Для таких відмінностей у ставленні до потерчат існує причина: їх поділяли в народі на два різновиди. Душі позашлюбних дітей, убитих при народженні, вважали брудними, нечистими; душі шлюбних — білими й чистими.
Саме слово "потерча", як припускає етнолог Д.Зеленін, утворилось від слова "чорт": пачортя (як "па-синок") = почертя = потерча — із характерним для української мови зближенням приголосних "ч" і "т". Можливо, слово "потерча" — це колишнє "потерпча" — бо дитя, будучи нехрещеним, потерпає на тому світі.
Погодьтеся, навряд чи наші забобонні предки, називаючи своє покійне маля, мали постійно вимовляти ще й назву нечистого, якого можна було таким чином іще й прикликати. Щодо звука "п", то у слові всього-на-всього відбулося спрощення, адже вимовляти такі сполучення звуків доволі важко.
Вас зацікавила ця стаття? Радимо вам також почитати:
Мольфари - одвічні хранителі Карпат
Хованець (Домовик) в народних віруваннях Карпат і Підгір'я
Чугайстр - лісовий сторож, карпатська снігова людина
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
