Посилання Миколи Гоголя прийдешнім поколінням

1 квітня ми відзначаємо 210 років від дня народження Миколи Васильовича Гоголя — великого українця, який народився в селі Сорочинці Полтавської губернії в небагатій поміщицькій сім'ї і став знаним російським письменником.

Росіяни вважають Миколу Васильовича Гоголя найзагадковішим генієм ХІХ століття. Проте, за багато років вони так і не розшифрували його посилання прийдешнім поколінням. Між тим, він залишив заповіт не лише у своїх творах, а й у прикладі свого життя і, навіть, смерті. Про що ж те посилання?

Мені здається, сповна розгадати таємницю Гоголя здатні тільки ми, українці. Адже головна суть трагедії митця полягала в тому, що він був українцем: генетично, своїм корінням, своєю неповторною українською ментальністю, яку неможливо викреслити, навіть назвавши себе російським письменником.

І та його українська сутність, жорстко зіткнувшись з сутністю російською, збунтувалася і розчавила самого Гоголя, ніби помстилася йому за зраду.

З іншого боку, у Гоголя не було іншого виходу: саме життя змусило Миколу Васильовича писати російською і орієнтуватися на відповідного читача. Київ і Україна у складі Російської імперії не тільки вважалися, але й були глухою провінцією. Все культурне і мистецьке життя відбувалося за його межами у великих російських містах: Петербурзі і Москві. Маючи такий потужний талант і відчуваючи його в собі, Гоголь прагнув бути почутим, жадав досягти визнання і посісти не останнє місце на літературному Олімпі. Ми не можемо його за це картати.

Нелегко вибитися в люди сором’язливому провінціалу – нікому не відомому полтавчанину. Але вже перші його повісті, написані на українському матеріалі прекрасною мовою з чарівним  південним присмаком, стали своєрідним культурним вибухом, що не просто привернув увагу до молодого письменника, а шокував освічену публіку.

«Вот настоящая веселость, искренняя непринужденность, без жеманства, без чопорности. А местами какая поэзия!..» — написав О.С. Пушкін про «Вечори на хуторі біля Диканьки». Лише заради такого відгука самого Пушкіна і варто було приїхати у Петербург. В Петербурзі жив Пушкін. Для Гоголя це виявилося вирішальним фактором вибору. Геній летів на світло генія. І в подальшому Олександр Сергійович буде вести Гоголя складним літературним лабіринтом, допомагати йому знайти своє місце у російському культурному середовищі, слідкувати за його творчістю і навіть дарувати сюжети.

Перші розчарування

Але, заради справедливості, варто завважити, що вже перше відвідування Пушкіна стало для Миколи Гоголя прикрим розчаруванням. За спогадами П. В. Анненкова, «негайно після приїзду в Петербург (ймовірно, взимку або навесні 1829 року) Гоголь, спонукуваний потребою бачити Пушкіна, який займав всю його уяву ще на шкільній лаві, прямо з дороги вирушив до нього. Чим ближче підходив до квартири Пушкіна, тим більше оволодівала ним боязкість і нарешті у самих дверей квартири розвинулася до того, що він втік в кондитерську і зажадав чарку лікеру. Підкріплений ним, він знову повернувся на приступ, сміливо подзвонив і на своє питання: "Чи вдома господар?" Почув відповідь слуги: "Спочивають!" Було вже пізно на дворі. Гоголь з великим співчуттям запитав: "Чи правда, всю ніч працював?" — "Як же, працював, - відповів слуга, — в карти грав". Гоголь зізнавався, що це був перший удар, нанесений шкільній ідеалізації його. Він інакше не уявляв собі Пушкіна до тих пір, як оточеного постійною хмарою натхнення».

Так само розвіялися хмари його уявлень і про Росію, і про можливість чесного служіння державі, і про свою спроможність прийняти і полюбити ту дійсність, яка, відтоді як він потрапив у Петербург, його оточувала.

Удар слідував за ударом, поки Гоголь не знайшов засіб виплеснути своє розчарування на папір. Він почав писати геть інші твори, ніж «Вечори…» або «Тарас Бульба». В них не було місця його неперевершеному ліричному таланту, його казковим містифікаціям і мелодичним українським наспівуванням. То була їдка сатира.

Він спробував полюбити Росію

Однак захоплення пушкінським словом не полишило Гоголя, і він почав писати для «Современніка»: саме у Пушкінському журналі друкуються петербурзькі повісті Гоголя. Потім з’являється «Ревізор» і «Мертві душі». І знову під знаком і під впливом Пушкіна, наче російський геній один лише і тримав Гоголя у лабетах любові до всього російського. І рухав його творчість.

Любов до російської дійсності виразилась досить своєрідно: «Всім перепало, а мені – більше за всіх!» – після прем’єри «Ревізора» 19 квітня 1836 року, яка відбулася в Олександрійському театрі у Петербурзі, сказав російський імператор Микола І. Чому цар дозволив цій викривальній і зухвалій сатирі бути, і досі викликає суперечки. Чи то не зрозумів всієї вбивчої сили гоголівського сміху, чи не зрозумів, що саме хотів сказати Гоголь. Скоріш за все, його, як і всіх інших, приголомшив і полонив геній автора, котрий так описав негативних і впізнаваних героїв, що неможливо було не захопитися досконалістю картинки.

А далі той неперевершений «видимий світу сміх крізь невидимі світу сльози» стане візитною карткою гоголівського стилю. Знайде своє втілення у «Шинелі» Гоголя, з якої, за словами Ф.М. Достоєвського, виросла вся російська література, і у досконалому витворі критичного реалізму – поемі «Мертві душі».

Деякі українські літературознавці порівнюють задум «Мертвих душ» з «Божественною комедією» Данте Аліґ’єрі, де у першому томі Гоголь планував описати Пекло, у другому – Чистилище, а в останньому – Рай. Задумавши показати цю подорож на Російському тлі, Гоголь мимоволі зіткнувся з неможливість просунутися далі Пекла. Його критичний геній і бажання знайти в Росії ті сили і особистості, які могли би уособлювати Чистилище і Рай, прийшли у непереборну суперечність, і автор у розпачі спалив другий том.

По збереженим чернеткам ми можемо приблизно уявити собі, що там було. Духовне переродження ділка Чічікова і знайдені ним прогресивні поміщики, типу Костанжогло. Гоголь спробував побачити це в Росії і не побачив. Написав і спалив, перечепившись за Чистилище, до Раю справа і не дійшла. Та чи могла б вона дійти, якщо це  стосувалося Росії? 

"Эх, тройка! птица тройка, кто тебя выдумал? знать, у бойкого народа ты могла только родиться, в той земле, что не любит шутить, а ровнем-гладнем разметнулась на полсвета, да и ступай считать версты, пока не зарябит тебе в очи. И не хитрый, кажись, дорожный снаряд, не железным схвачен винтом, а наскоро живьем с одним топором да долотом снарядил и собрал тебя ярославский расторопный мужик. Не в немецких ботфортах ямщик: борода да рукавицы, и сидит черт знает на чем; а привстал, да замахнулся, да затянул песню – кони вихрем, спицы в колесах смешались в один гладкий круг, только дрогнула дорога, да вскрикнул в испуге остановившийся пешеход – и вон она понеслась, понеслась, понеслась!.. И вон уже видно вдали, как что-то пылит и сверлит воздух.
Не так ли и ты, Русь, что бойкая необгонимая тройка несешься? Дымом дымится под тобою дорога, гремят мосты, все отстает и остается позади. Остановился пораженный божьим чудом созерцатель: не молния ли это, сброшенная с неба? что значит это наводящее ужас движение? и что за неведомая сила заключена в сих неведомых светом конях? Эх, кони, кони, что за кони! Вихри ли сидят в ваших гривах? Чуткое ли ухо горит во всякой вашей жилке? Заслышали с вышины знакомую песню, дружно и разом напрягли медные груди и, почти не тронув копытами земли, превратились в одни вытянутые линии, летящие по воздуху, и мчится вся вдохновенная Богом!.. Русь, куда ж несешься ты? дай ответ."

Незадовго до смерті (в листі до протоїрея Матфія Константинівського у 1850 році) Гоголь писав: «Хотелось бы живо, в живых примерах, показать темной моей братии, живущей в мире, играющей жизнию, как игрушкой, что жизнь – не игрушка».

Російська дійсність і проникнення в неї до такого рівня, що Гоголь міг прогнозувати і передбачати майбутнє, показала йому неможливість Раю в цій країні. Тому і не написаний був третій том «Мертвих душ» і спалений  – другий. Тому і сам Гоголь згубив себе тим примусовим голодуванням, своїми страхами і зв’язком з темними особистостями, які користувалися його психічним станом і погіршували нерозв’язні суперечності генія.

Пророцтва Гоголя

Проте він все-таки запрограмував всю подальшу російську літературу. За словами російського письменника і літературознавця Дмитра Бикова, Гоголь «створив матрицю російського майбутнього».

Відомі росіяни признавали велику роль Гоголя в історії російської культури. Наприклад, В. Г. Белінский писав: «Гоголь — великий талант, гениальный поэт и первый писатель современной России. Гоголь внес в нашу литературу новые элементы, породил множество подражателей. С Гоголя начинается новый период русской литературы».

М.Г. Чернышевский завважував величезне значення Гоголя для російського народу і Росії і називав Пушкіна батьком російської поезії, а Гоголя – батьком російської прозаїчної літератури.

А от російський філософ Василь Розанов бачив у Гоголі причину мало не всіх Російських негараздів: «Я всю жизнь боролся и ненавидел Гоголя: и в 62 года думаю — Ты победил, ужасный хохол». «Дьявол помешал палочкой дно: и со дна пошли токи мути, болотных пузырьков… Это пришёл Гоголь. За Гоголем всё. Тоска. Недоумение… Гоголь отвинтил какой-то винт внутри русского корабля, корабль стал разваливаться. Он «открыл кингстоны» «после чего началось неудержимое, медленное, год от году, потопление России. После Гоголя Крымская война уже не могла быть выиграна».

Був, певно, в Миколи Васильовича такий амбіційний задум, писати російською краще росіян. Мені здається, це йому вдалося і не тому, що він краще володів мовою, а тому що був щирій, як генетичний українець, навіть попри його бажання.

Росіяни  не можуть правильно перекласти  це слово, пов’язуючи його лише зі щедрістю і доброзичливістю. Але це інше, широке і багатогранне поняття. Щирість – це така суто українська риса, яку одним словом і не передати, в ній безліч відтінків: це і відвертість, і правдивість, і безкорисливість, і приязність, прихильність, сердечність, душевність, доброта, теплота, справжність, палкість, чистота і щедрість тощо.

Гоголь, чи не єдиний в Росії того часу міг щиро говорити про те, що думає і у що вірить, це був справжній подвиг в умовах російського духовного кріпацтва, яке тут панувало. Незважаючи на трагічну роздвоєність свідомості українця, який, щоб пробитися до читача і реалізувати даний Богом дар, змушений був писати російською і стати російським письменником, він виконав свою місію – розкрив гнійник і показав росіянам їх справжнє обличчя.

При цьому Гоголь солідарно поділяв провину і себе теж відносив до росіян, зізнавався Росії в любові і вірності, приймав допомогу від російського імператора і підтримував монархію. Що врешті-решт і згубило його, привівши до трагічного фіналу. Адже він не був росіянином, не міг їм бути ні за фактом свого народження на Полтавщині, ні за своєю ментальністю, ні за змістом свого доробку.

Цьому хохлу вдалося втерти носа царату, та і взагалі, всьому красному російському письменству, яке дивилося на Гоголя як на провінційне українське диво, своєрідну малоросійську мавпу на арені російського цирку.

Він розтрощив їх їхньою ж зброєю! І коли сучасні російські літературознавці називають Гоголя засновником російської літератури, я тихо тішуся з того. «Миколо Васильовичу, ви це зробили! Велика вам за це дяка!»

Можливо, навіть самому Гоголю важко було усвідомити причини тих нерозв’язних суперечностей, які панували в його душі. Він прийняв Росію і поєднав себе з нею ї її народом. Саме в цьому, на мій погляд, і була його трагічна помилка, бо намагався з’єднати нез’єднуване, наділити той народ чужими, непритаманними йому рисами щирого українця і спробувати полюбити його.

Чому Гоголь спалив другий том «Мертвих душ»? Чи не тому, що його ідеал виявився надто далеким від російської дійсності, від тої справжньої Росії  – країни пустоти, яка складає однакове враження величі і безвиході.

 Посилання Гоголя

Гоголь всім своїм життям, творчістю і навіть смертю зробив для України більше, ніж ми могли би собі уявити. Він не тільки створив всю російську літературу, що виросла з гоголівської шинелі, і ми можемо тим гордитися і тішитися. Не тільки це!

Він залишив посилання і нам. Скрите посилання. Не випадково для того обрав за головного героя своєї поеми Чічікова — вічного пройдисвіта без власної оселі і відчуття дому, який мандрує безкінечними просторами Росії, що не сприймаються ним як щось рідне і близьке. Він уособлює загальне відчуття розгубленості, неприкаяності, відсутності домівки всіх росіян – це суто російське відчуття. Бо якщо в тебе нема домівки, ти не ґазда на своїй землі, ти вічно несешся кудись у чужі терени, не вміючи створити свого, шукаєш чужого затишку, захоплюєш, анексуєш, привласнюєш чуже. І Гоголь в повній мірі підпав під вплив того відчуття. Він теж не мав ні родини, ні домівки, ба більше, чужу сторону прийняв за свою і намагався її полюбити так, як любив своє.

• Тож його посилання українцям полягає в тому, що ми маємо повернутися до своєї оселі, якщо відокремились від неї, до того дому, якого він добровільно себе лишив. І радіти тому і берегти цей дім, бо саме цим ми відрізняємося від росіян. Відчуття затишної домівки, маєтку, оселі з вишневим садком біля хати у крові українця, бажання створювати навколо себе ту «оселю» у всіх сенсах, тримати і берегти її – це частина непереборної української ментальності.
• Його посилання українцям полягає також і в тому, що він показав справжню сутність руського світу і застеріг від захоплення ним. Це саме він відкрив росіянам і нам той жахливий Петербург,  з його задушливою  атмосферою, дію якої згодом так блискавично покаже Достоєвський на прикладі своїх демонічних героїв. Гоголь відкрив справжнє бездуховне обличчя Росії в безсмертних образах його чиновників і поміщиків, він довів, що вона населена мертвими душами. То було геніальне передбачення і попередження, якого ми у свій час не дослухалися і тепер маємо, що маємо. Саме Гоголь всім своїм життям, спаленням другого тому і трагічною смертю сигналізує нам про те, що не варто захоплюватися тим, що є мертвим.

Але він, мрійник і ідеаліст з глибоким поглядом нищівного сатирика, і  сам  помилявся, змушуючи себе повірити у можливість духовного переродження «мертвих душ», які складуть основу російської нації.  Він щиро хотів знайти в Росії і росіянах те, що і ми колись шукали і навіть знаходили. Однак, сила його критичного таланту, його прозорливість і правда життя перемогли ті ідеальні сподівання і привели самого Гоголя до глибоко розчарування і зневіри.

Він хотів знайти в Росії домівку і розмірковував про це з точки зору південця, щирого українця, мрійливого і толерантного до всіх, навіть до тих, хто тої толерантності не заслуговує. В нього нічого не вийшло. І він спалив свій твір і самого себе. Це теж було посиланням до нас.

Недарма російський філософ Розанов так ненавидів Гоголя, бо вгадав задум письменника: вразити і перемогти росіян їхньою ж мовою і навчити їх правильного життя. Не подужав Микола Васильович. Взяв на себе надто багато, навіть його геніальності на те не вистачило. 

Зображення: pinterest.com