Поміч і Кара

Стара Євка несе відро з тільки-но видоєним молоком та пильно дивиться на свого Петра, що сидить на призьбі. Його очі тонуть в обрієві над карпатськими горами й бачать там більше, ніж будь-хто. Вона розуміє цей погляд.

– Чекаєш кого?

– Мушу, – не відводячи очей від димчастих пагорбів вдалині, тихо мовить мольфар.

– Допоможеш кому чи скараєш? 

– І те, і те.

Євка ставить відро на траву і складає долоні як в молитві:

– Потім будеш ся мучив… Відправ людину назад та й по всьому.

Петро розвертається до дружини:

– Та чи ж тобі вперше казано? Не я собою правлю! І відмовити планам вищим не можу.

Чується гул уазика, в якому сюди приїжджають стражденні, а зараз – пара з дівчинкою п’яти років. Лиця по багатому одягнутих візитерів одразу не сподобалися Євці, – зверхні дуже, ще й гидують, позираючи на їхню простецьку господу… Баба завше відчувала хто чим дихає і знала чому поряд з цілителем, –  все життя розраджує його душевні муки. Сьогодні буде важкий випадок… Дівчинку шкода, але чомусь їй випало мати отаких батьків.

Кремезний батько і дрібна мати ведуть дитину за руки. Мала в прострації, як лялька без жодної емоції та змістовного погляду.

– Ви її отруїли, –  каже Петро у відповідь на привітання.

Батько набирає повітря і насилу стримується щоби не сказати чогось різкого. Жінка перелякано зиркає на чоловіка і поспіхом виправдовується:

– Лікарі прописали такі ліки для стимуляції нервів, бо вона вже як рік не в собі.

– Так, її нема в тілі… Покладіть доньку отам під грушкою, а самі відійдіть.

Петро сидить поруч непорушної дівчинки в такому ж стані, як і його пацієнтка. Поспіль години дивного лікування, батько нервово палить двадцяту цигарку, а мати ходить туди-сюди та злісно позирає на мольфара.  Євка смикає її за рукав блузки:

– Заспокойтеся, ви заважаєте…

Батько: – Так він же нічого не робить, лиш на гроші розводить!

Євка: – Він у світі духів, вмовляє дух вашої дитини повернутися і допомогти… З якоїсь причини він не хоче бути з нею та … вами.

Мати агресивно фуркає: – Що? Ну це вже взагалі ахінея! Все, забираємо дитину і їдемо звідсіля, – але в ту ж мить бачить, що її донька самотужки сідає та обдивляється навколо себе, зривається на ноги й біжить до них, посміхаючись… Батько в котре шпурляє недопалок на грядку з цибулею та біжить навперейми до дитини, підіймає на руки та притискає до себе. Петро стомленою ходою підходить до родини.

Мати: – Я так і знала, що гірське повітря, сира земля та дерево дадуть їй сил і приведуть до тями! Дуже дякую за підказку! Ми тепер щодня будемо вивозити доньку на природу.

Петро киває в такт її словам. Батько витягає гаманець і порпається серед груди банкнот, вишукуючи саме ту… Не знаходить. Мацає кишені, витягає з однієї зібгану двадцятку і протягує старому:

– За те, що змарнували свій час...

Петро бере подачку і мовчить, байдуже махає рукою, але твердо каже: – Як вже є, – наука буває всякою.

Коли з дороги розвіюється курява, стираючи сліди візитерів, Євка присідає біля чоловіка, який знову медитує на своєму улюбленому місці, милуючись овидом.

– Їхніх бісів аж припікало тут…

– Звісно, – майже відсутнім тоном промовляє Петро.

– Ти он ледве теплий після них…То якось не правильно… Людям треба розказувати, що невдячність – то страшний борг!

– Нащо? Люди й так знають, а якщо їх в тілі нема, то й говорити марно.

– А що в них забереться – час чи сили?

– Байдуже, хай на небі вирішують… І ти не співчувай, а то ще перетягнеш бруд на себе.

– Боже збав! Я ж не людям, а тільки їхнім духам співчуваю, – вони біля тих тілесних в’язниць  страждають. Хай би все те витримали з надією. Як вони, га?

Петро примружується, зазираючи в себе, а через хвилю відповідає: – Їхні Боги дякують тобі за співчуття, а духи радіють та знову хочуть боротися за своїх людей.

Євка вдихає на повні груди та щасливо посміхається:

– А я думаю, чого б то в грудях так тепло стало й серце заспівало,– встає з лавки та граційною ходою пливе до грядки з цибулею, нахиляється та визбирує недопалки, покидані туди невдячним бамбулою, але зберігає на обличчі скромну посмішку й думає про щось своє.

Петро пильно стежить за коханою Євою та очікує завершення даного акту земної вистави. Він бачить її ауру навколо тіла, яка засвічується золотавим сяйвом та променіє спершу до нього, даруючи сили та міць, а далі пливе в супроводі музики небесних сфер увсебіч поза далекі схили величавих пагорбів, долинами й лісами, неспішними струмками та людськими обійстями, очищаючи світ від бруду та вселяючи надію в усіх живих єствах на радість буття, що ховається за буднями тілесних пут. Саме його Єва – земна звичайна жінка, своєю любов’ю несе розраду, а він тільки гвинтик, як і всі інші причини, що спонукають її засвітитися...

Чи знає вона скільки важить для світу? О, – ні… І знати не треба, щоб розум не втрутився в щирість сердечну і не дістався до скарбу святого, де вічна Любов й Доброта животіють.