Полтавський літературний андеграунд: рок-поезія, самвидав і фензини

Полтавський літературний андеграунд виріс із тієї самої неформальної сцени, що й місцевий рок: гурти, репетиції, бари, кухні, підвали, касети, фензини, самвидав, старі сайти й квартирники. У Полтаві тексти пісень часто жили як поезія, а поезія легко переходила в гурти, збірки, фензини й читання.

Це була не окрема літературна кімната з табличкою на дверях. Це була та сама Полтава, де рок-концерти, неформальні тусовки, бари, фензини й квартирники довго існували поруч. Літературний андеграунд тут не стояв осторонь від місцевої рок-сцени — він виростав із неї, крутився біля тих самих людей і часто мав ті самі адреси.

Спершу були гурти, компанії після концертів, старі записи, роздруківки, зошити, випадкові читання. Хтось приносив нову пісню. Хтось — вірш. Хтось писав прозу. Хтось робив самвидав. Хтось зберігав це в пам’яті, поки через роки воно не спливало в збірці, аудіокнизі, фензіні або старому архівному дописі.

Ця історія є частиною ширшої історії полтавської рок-сцени, українського самвидаву, фензинів і DIY-культури. Без неї картина Полтави буде неповною. Бо сцена — це не тільки концерти й гурти. Це ще й тексти, які ходили поруч із музикою.

У цій історії є кілька точок, без яких вона розсипається. «Онейроїд» і тексти Анатолія Волика. Самвидавний журнал «Гораздо». Дмитро Бурлака, чия пам’ять потім стане важливою для збірки «Маршрути полтавської поезії». Фензін «ФонтарЪ», де музична журналістика й літературні тексти друкувалися поруч. Павло Москалюк, Данило Плахов, Magnum Opus, квартирники «Вінші», відеопроєкт «Люди читають». І пізній вузол цієї рок-поетичної лінії — «Серпентарий Удовольствия», де знову сходяться музиканти, тексти й голоси.

Це не одна школа. Не один рух. Не одна редакція. Швидше — кілька компаній, поколінь і форматів, які в різні роки перетиналися між собою. Але в усіх них було щось спільне: небажання чекати дозволу. Треба було писати — писали. Треба було друкувати — друкували. Треба було читати вголос — читали. Немає нормального видавця — буде самвидав. Немає сцени — буде кухня, бар або підвал.

Там, де рок-текст ставав поезією

У 1990-х Полтава ще тільки збирала свою рок-сцену докупи. Місць було мало, апаратури бракувало, інформація ходила уривками. Гурти виникали не з продуманих схем, а з компаній, дружби, конфліктів, випадкових репетицій і бажання щось сказати. У таких умовах текст мав більшу вагу, ніж здається сьогодні. Він не був прикрасою до музики. Часто саме текст робив гурт упізнаваним.

«Онейроїд» у цій історії стоїть окремо. Це не просто одна з назв полтавської сцени. Довкола гурту сформувалася мова, яку важко переплутати: психіатричні образи, абсурд, гротеск, чорний гумор, дивні сюжети, розірвана логіка, де смішне й тривожне стоять поруч. Ця мова не виникла сама собою. Одним із людей, які її тримали, був Анатолій Волик.

Волик проходить у цій історії як автор текстів «Онейроїда», басист гурту в різні періоди 1993–2004 років і людина, причетна до появи самої назви «Онейроїд». Це важливо не тільки для історії гурту, а й для теми літературного андеграунду. Його тексти не замкнулися в піснях. Далі вони виходять у ширший обіг: через самвидав, збірки, публічні читання, пізніші книжкові й аудіоформати.

Так у Полтаві працювала рок-поезія. Не як окремий жанр із табличкою на дверях, а як частина загального руху. Людина могла бути музикантом, автором текстів, учасником самвидаву, читцем, персонажем сцени — і все це не суперечило одне одному. Навпаки, так і було нормально.

Полтавська рок-поезія не виглядала як літературний вечір у чистому залі. Вона могла звучати в пісні, лежати в зошиті, бути надрукованою у фензіні, перейти в збірку або залишитися в пам’яті тих, хто був поруч. Іноді цей текст переживав сам гурт. Іноді — ставав єдиним слідом від людини, про яку вже мало хто може розповісти повністю.

«Гораздо»: ранній самвидавний слід

У 1997 році з’являється журнал «Гораздо». Відомо, що серед його засновників були Олег Гаврилюк, Андрій Боркунов та Анатолій Волик. Волик відповідав за літературно-текстову частину.

Про «Гораздо» сьогодні бракує повної інформації. Немає зібраної історії всіх номерів, немає повного списку авторів, немає нормального відкритого архіву з чітким описом кожного випуску. Але сам факт такого журналу для Полтави другої половини 1990-х важливий. Це показує, що сцена хотіла не тільки грати, а й фіксувати себе в тексті.

Самвидав тоді не був модною позою. Це був робочий спосіб існування. Немає редакції — робиш свою. Немає друкарні — копіюєш. Немає каналу поширення — передаєш із рук у руки. Немає літературного журналу, який надрукує таких авторів, — з’являється свій.

«Гораздо» стоїть на межі між рок-компанією, літературним самвидавом і ранньою спробою створити власне середовище. Це ще не фензінова система «ФонтарЪ», яка прийде пізніше, але вже й не просто приватні зошити. Це точка, де полтавський текст починає мати форму видання.

Для історії українського самвидаву такі маленькі локальні журнали важливі не менше за великі назви. Бо саме вони показують, як сцена жила на місцях. Не в центрі, не в столиці, не у великих редакціях, а в конкретному місті, серед конкретних людей, які самі вирішували, що їм друкувати.

Дмитро Бурлака: ім’я, яке лишилося в пам’яті

Дмитро Бурлака в цій історії з’являється не через гучну біографічну легенду, а через пам’ять середовища. Його ім’я проходить у матеріалах як поета полтавського андеграунду. Саме його пам’яті була присвячена збірка «Маршрути полтавської поезії», що вийшла 2011 року.

Це важлива деталь. Коли збірку присвячують людині, яка не була частиною офіційного літературного канону, значить, усередині сцени її добре пам’ятали. Бурлака був не просто автором кількох текстів. Він лишився для цього кола одним із тих, через кого полтавська поезія виходила за межі міських літстудій і шкільного уявлення про «поетів».

У таких історіях пам’ять часто тримається не на великих архівах, а на кількох згадках, збірці, старому тексті, чужому коментарі, випадковому записі. Це крихка річ. Але для локальної сцени вона працює сильніше за офіційні біографії.

«Маршрути полтавської поезії»: коли тексти з тусовки лягли в книжку

У 2011 році виходить збірка «Маршрути полтавської поезії». Її упорядником був Діма Карєлін. До книги увійшли вірші й тексти пісень 17 авторів. Серед них — Анатолій Волик, Андрій Гречаник, подружжя Бессонових, Дмитро Рябуха, Дмитро Бурлака, Валерій Нугатов та інші.

Для Полтави це був не просто літературний збірник. У ньому опинилися люди, яких частина публіки знала не з книжкових полиць, а з концертів, гуртів, барів, неформальних компаній. Волик тягнув за собою «Онейроїд». Андрій Гречаник був пов’язаний із гуртом «ДМЦ». Подружжя Бессонових — із «Молочаєм». Дмитро Рябуха писав тексти, які виконував «Молочай». Усе це тримало збірку ближче до сцени, ніж до офіційної літературної вітрини.

Презентація в «Сто дорогах» теж виглядала природно. Це місце не було стерильною літературною залою. Там могли перетинатися музиканти, поети, старі неформали, люди з різних полтавських компаній. Учора тут могли говорити про концерт, завтра — читати вірші, післязавтра — згадувати когось із тих, хто вже не прийде.

«Маршрути» зафіксували важливу річ: у Полтаві була не тільки рок-сцена, а й текстовий шар цієї сцени. Він існував довго, часто розпорошено, але в якийсь момент зібрався під однією обкладинкою.

Для пошукової історії DIYclab ця збірка теж важлива. Вона з’єднує запити, які зазвичай розходяться в різні боки: полтавська рок-сцена, рок-поезія Полтави, самвидав, неформали, місцеві гурти, літературний андеграунд. У реальності це було не так розділено. І саме тому «Маршрути» варто згадувати не тільки в літературному контексті, а й у загальній історії полтавської неформальної сцени.

«ФонтарЪ»: фензінова форма для текстів

У 2006 році стартував «ФонтарЪ». Його коріння — DIYclab, панк-рок, неформальна культура, локальна сцена. Але вже з перших років було видно, що це не просто музичний листок. У фензіні поруч жили інтерв’ю, рецензії, сценові тексти, публіцистика, поезія, проза, авторські колонки, матеріали про субкультури.

Для полтавського літературного андеграунду це мало значення. «ФонтарЪ» давав неофіційним текстам місце. Не треба було проходити через літературні конкурси, міські редакції чи кабінетну культуру. Текст міг вийти у фензіні — поруч із гуртами, концертами, панком, готикою, емо, DIY і всім тим, що тоді складало реальне середовище.

Фензін «ФонтарЪ» важливий ще й тому, що він працював як архів. У ньому лишалися матеріали, які в іншому випадку могли просто зникнути: локальні тексти, рецензії, згадки, фрагменти прози, поезія, сцена, імена, які не завжди потрапляли в міські медіа. Для українського DIY-самвидаву це нормальна логіка: якщо офіційна культура не бачить сцену, сцена робить власний папір.

Данило Плахов у цій історії проходить не тільки як редактор. Він сам писав прозу, вірші, есеїстику, робив літературні читання, запускав спецвипуски. У 2012 році вийшов №27 «ФонтарЪ», повністю присвячений його збірці «Хворі думки про реальність Лисої Мавпи». До неї увійшли тексти 2009–2012 років.

Назва тягнеться ще з відкритих читань 2005–2006 років — «Хворі думки про реальність Лисої Мавпи». Ці виступи проходили в різних містах, серед яких Полтава, Харків, Київ і Дніпро. Формат був ближчий до живої авторської подачі, ніж до стандартного літературного вечора. Читалися уривки, історії, есе, тексти про неформалів, побутові й абсурдні сюжети. Пізніше ці історії перетворилися у збірку «Легенди про Максіметрона», яка була видана особоно.

У 31-му номері «ФонтарЪ» за 2013 рік поруч були надруковані вірші Павла Москалюка і повісті Данила Плахова «Всесвіт 69». Це один із тих малих моментів, які краще за великі пояснення показують, як усе працювало. Фензін не ділив авторів на «музичних», «літературних» і «своїх неформальних». Якщо текст підходив до середовища, він мав шанс потрапити на сторінку.

Так «ФонтарЪ» став не тільки фензіном про панк і субкультури, а й місцем, де полтавський самвидав продовжив літературну лінію. Не академічну. Не салонну. Свою.

Павло Москалюк: поезія без окремої вітрини

Павло Москалюк — журналіст, поет, музикант, засновник гурту «Аль-Кабір», автор збірки «Kavana Botai». У цій історії він важливий саме як людина на перетині. Не тільки література, не тільки музика, не тільки журналістика.

Його вірші друкувалися у «ФонтарЪ», і це добре вкладається в загальну лінію Полтави. Тут автори рідко жили в одному форматі. Хтось грав, хтось писав, хтось знімав, хтось робив сайт, хтось тягнув вечір, хтось приносив тексти. Москалюк належить саме до такого типу фігур — не зручних для однієї полиці.

У контексті полтавського літературного андеграунду це важливіше за будь-який ярлик. Бо сцена трималася не на чистих жанрах, а на людях, які рухалися між ними.

Magnum Opus: інша хвиля міської літератури

У 2010-х роках у Полтаві помітним стає Magnum Opus. Це вже інший час. Інтернет працює інакше, міські сайти активніші, відео легше поширити, події можна оформити й подати ширшій аудиторії. Це вже не 1990-ті з самвидавними пачками й не 2000-ті з фензіновим нервом. Але механіка лишається знайомою: зібрати людей, зробити вечір, дати текстам голос.

Magnum Opus не треба штучно пришивати до «Онейроїда» чи «ФонтарЪ». Це окрема історія. Але в загальному полі полтавського літературного андеграунду вона стоїть поруч: незалежне мистецьке об’єднання, молоді автори, квартирники, міські проєкти, читання, відео, спроба говорити про Полтаву без провінційної пози.

Серед людей, пов’язаних із цим колом, згадуються Роман Повзик, Анна Ютченко, Андрій Коновалов, Сергій Макаренко, Сашко Ткаченко, Анна Єгорова, Денис Стерн, Роман Коржик, Катя Кролевська, Іра Мисник та інші.

Один із помітних форматів — квартирники «Вінші». Там автори читали не тільки свої тексти, а й тексти одне одного. Це збивало зайву авторську позу. Поезія ставала не виступом «я і мій великий текст», а грою всередині компанії. Останній відомий квартирник «Вінші 2.0» відбувся 22 грудня 2014 року за таємною адресою.

Був і відеопроєкт «Люди читають». Його логіка проста: винести поезію з вузької кімнати в ширший простір. У 2016 році один із випусків був присвячений Сергію Осоці. Осока не був андеграундним автором у вузькому тусовочному сенсі, але саме це й показує широту Magnum Opus. Вони не замикалися тільки на своїх.

Magnum Opus — це вже не рок-поезія в прямому вигляді. Але це той самий полтавський нерв: зробити своє, навіть якщо офіційна культурна машина не дуже розуміє, що з цим робити.

Старі й нові формати однієї звички

У Полтаві не було одного літературного центру, який тримав би всю цю історію. Були різні часові шари.

У 1990-х — гурти, самвидав, «Онейроїд», «Гораздо», тексти, які ще не дуже зрозуміло де зберігати.

У 2000-х — «ФонтарЪ», DIYclab, фензінова культура, публікації, де музика й література не розділялися стіною.

У 2010-х — «Маршрути полтавської поезії», Magnum Opus, міські літературні проєкти, відео, квартирники, новий формат публічності.

Але в основі лишалася одна звичка: не чекати, поки хтось зверху визнає тебе автором. У цьому весь сенс самвидаву. Ти не просиш місце — ти його робиш.

Саме так працювала DIY-культура в Україні: без гарантій, без великих бюджетів, без нормальних архівів, але з впертістю. Якщо місто не має свого журналу — буде фензін. Якщо поетів не друкують — буде збірка. Якщо немає сцени — буде квартирник. Якщо матеріал не бере міська преса — його забере самвидав.

«Серпентарий Удовольствия»: коли рок-поезія повернулася книгою

31 березня 2018 року в «Сто дорогах» на фестивалі «Межсезонье: Весенний слой — 3» була представлена книга «Серпентарий Удовольствия». Серед авторів — Анатолій Волик, Захар Балтавар і Костянтин Захарченко. У 2019 році з’явилась аудіокнига.

Це не фінал усієї історії. Полтавський літературний андеграунд не має такого зручного фіналу. Але «Серпентарий» добре замикає одну з ліній. Волик тягне за собою «Онейроїд» і 1990-ті. Захар Балтавар і Костянтин Захарченко пов’язані з гуртом «Ктулху». Усе знову сходиться в тому самому місці: музиканти, тексти, сцена, бар, живе читання.

Показово, що презентація відбулася не в офіційному літературному кабінеті, а на акустичному фестивалі. Це дуже по-полтавськи. Книга приходить не в бібліотечну тишу, а туди, де звучить музика. І це не суперечить їй, бо ця література з того ж середовища й вийшла.

Для пошуку це може виглядати як дрібниця: одна книга, одна презентація, один фестиваль. Для сцени — ні. Такі речі показують, що рок-поезія Полтави не зникла після 1990-х. Вона змінювала носії, переходила з пісень у збірки, з паперу в аудіо, з концерту в читання, але не обривалася.

Полтава без великої літературної вітрини

Полтавський літературний андеграунд не дає себе красиво оформити. Він не має однієї дати народження. Не має одного засновника. Не має повного архіву. Не має канонічної антології, де все розставлено по роках і прізвищах.

Є уламки. Але ці уламки живі.

Є «Онейроїд» і тексти Волика. Є «Гораздо», про який ще треба збирати більше. Є Бурлака, чия пам’ять проходить через «Маршрути полтавської поезії». Є «ФонтарЪ», який друкував не лише музику, а й прозу, вірші, авторські тексти. Є Москалюк. Є Плахов. Є Magnum Opus. Є «Вінші». Є «Люди читають». Є «Серпентарий Удовольствия». Є «Сто доріг» як місце, де все це могло звучати без зайвого офіціозу.

Цю історію не треба прикрашати. Вона й так достатньо вперта. Полтава не мала великої літературної вітрини для цього середовища, але мала людей, які писали. Іноді вірші. Іноді тексти пісень. Іноді прозу. Іноді дивні, криві, не дуже зручні для критиків речі. Але саме вони й тримають правдивий слід.

Бо офіційна культура любить, коли все стоїть рівно: автор, книжка, рецензія, презентація, фото з мікрофоном. А тут усе було не так рівно. Текст міг вийти з репетиційної кімнати. З бару. З фензіну. З аудіокасети. З чужого спогаду. З номера, який хтось давно загубив. З читання, де було двадцять людей, але через десять років воно раптом виявляється важливішим за міську культурну афішу.

Полтавський літературний андеграунд — це не музейна полиця. Це сліди від людей, які робили своє, поки ніхто не питав, чи має це «літературну цінність». І, можливо, саме тому воно досі не виглядає мертвим.