Польський кримінал, український модерн, реанімація станіславського феномену і роман про сучукрліт – 5 книг, які вас вразять

Валентин Бадрак. Собор. Киевский перекресток Вильгельма Котарбинского. – К.: Брайт Букс, 2020

Панорама мистецького і соціокультурного життя у Києві кінця ХІХ століття у цьому романі розгортається на тлі здійснення грандіозних проектів, історії кохання і драми видатних особистостей того часу. Загалом, будучи присвячений історії розпису Володимирського собору, цей епохальний твір являє собою тонкий професійний аналіз тогочасної ситуації не лише в імперії, але й в мистецтві. «Поверьте, после открытия и освящения собора интерес у людей к живописи уж не угаснет,- зауважує один з героїв роману. - Это только кажется, что Киев менее масштабен, чем Одесса или Харьков, на самом деле в нем заложена такая духовная мощь, которая и Москве не снилась, не то что Питеру…» Головний герой цієї історії – польський живописець Вільгельм Котарбінський, який, вивчившись у Римі, понад тридцять років прожив у Києві, вісім з яких віддав роботі над оформленням Володимирського собору, зовсім по-іншому, ніж офіційна думка, оцінює і описує життя у мистецьких і політичних колах. Ми бачимо його очима і  Володимирський собор і Кирилівську церкву, дізнаємося про життя колег-художників Михайла Врубеля, Віктора Васнєцова, Михайла Нестерова, Павла Свєдомського та інших, оцінюємо унікальну роль керівника розписом собору видатного Адріана Прахова і його дружини Емілії, в яку були закохані й портрети якої писали кращі мистці того часу. «Впереди был еще один впечатляющий заказ, - дізнаємося ми його подальшу долю.  — роспись Троицкого и Анастасиевского соборов в Глухове; также после успешного выполнения заказов для его дома Иван Николович Терещенко от имени семьи владельцев сахарорафинадных заводов и земель заказал ему роспись родовой усыпальницы в Глухове. Именно ему, а не кому-нибудь другому. И Котарбинский почувствовал: после собора, и особенно после отъезда Васнецова в Москву, а Сведомских в Рим, именно он стал мастером кисти номер один в замечательном городе на Днепре».

Щепан Твардох. Король. – Х.: Фабула, 2020

Цей роман, перекладений Остапом Українцем – справжнє розкішне чтиво про світ збройних сутичок, борделів, наркотичного куражу і зруйнованих доль у Варшаві 1937 року. Головний герой, боксер Якуб Шапіро - улюбленець жінок, любитель вишуканого одягу, дорогих автівок і зброї. Він працює на Кума Капліцу і вирішує усі справи, що потребують його нелюдської сили. Хто наважиться протистояти Якубу? Хто наважиться протистояти Капліці?  Щоправда, антисемітські голоси у цей час лунають дедалі гучніше, але євреї ще можуть мати все. І ось тепер, 50 років по тому, ізраїльський генерал Моше Інбар, який тоді, в 37 році, був «хлопцем Шапіро», його тінню, пише в Тель-Авіві історію передвоєнної Варшави. «Билися швидше, ніж зазвичай б’ються важковаговики. Від одного зі швидких, як люкс-торпеда (так наступного дня написали в газеті), лівих ударів Зємбінського Шапіро відходить упівоберта, але не на робочій лівій нозі, а на правій, і на секунду стає в позу шульги, спереду і справа, після чого заскоченому зненацька Зємбінському просто в лице прилітають два швидкі удари з правої, розбиваючи ліву брову. Боксер «Леґії» навіть не знає, що сталося, але Шапіро йому пробачає, відстрибує, цофається на добрий метр від нього, хоч міг би зараз штовхнути його на канати, засипати градом гаків у голову і по ребрах».

Таня Малярчук. За такі гріхи бог ще подякує. – Чернівці: Меридіан Черновіц, 2020

«Народний сюрреалізм», як свого часу визначали стиль прози цієї авторки, наймолодшої представниці «станіславського феномену» прикарпатської літератури, насправді був нічим іншим, як каталогізацією реальності. Екзотично-етнографічної як на урбаністичного читача, який сприймав її за казкову. Світ розбирався на атомарні складові, з яких складався авторський всесвіт, без будь-яких культурно-цивілізаційних підказок. Навіщо знати щось про світ, якщо можна ним бути – приблизно така була суть стратегії Малярчук, яка цього разу заново відкриває закони світобудови вже в поезії. Перераховуючи, ясна річ, все, чим можна оперувати в описі чергової «поетичної» реальності.  «Плечі потрібні щоб носити наплічник / руки щоб триматися за тебе коли злітає літак  / очі щоб їх заплющувати коли говориш дурниці  / живіт щоб його втягувати якщо спідниця / з минулого затісна і щоб боятися / коліна щоб безтурботно їх схрещувати». Сприйняття цього прийому читачем не міняється навіть з переходом у «поетичну» форму. «Смієшся з моїх віршів / називаєш їх верблюдами а не верлібрами / я ж називаю верлібри колібрі / бо висять у повітрі / і так швидко тріпочуть крилами / що здається ніби крил зовсім немає». Насправді в авторки все є, навіть нова збірка віршів, ілюстрована авторськими таки колажами і присвячена всім «чоловікам, які відпустили живою».

Андрій Любка. Малий український роман. – Чернівці: Меридіан Черновіц, 2020

Згадана випадковість схожості героїв на реальних персонажів, про яку була мова вище, у новому романі цього автора грає якраз на користь книжці. Адже це сучасне чтиво, відповідне нашому сьогоденню, де преміям не радіють, а вираховують, кому не дали, а на презентаціях книжок такого кшталту, гарячково гортають сторінки у пошуку себе любого серед сонму інших героїв літпроцесу. Тож дивує у романі навіть не сюжет, за яким нам цілком доступно – кумедно й дотепно! - розповідають, як нині живеться молодим письмакам, які щоразу збираються написати «малий український роман» (оскільки Велику літературу пишуть без них), а вправність жонглювання образами, задіяними у цій історії. І нехай головний герой, який прокидається зранку з бодуна і вирішує, що для натхнення йому треба одружитися, от лишень не знати, на якій з коханок, але решта його колег нагадують зашифрованих під псевдонімами персонажів відомого роману Катаєва. Його книжці «Алмазний мій вінець» навіть присвячували цілі наукові праці, щоб розгадати літературний кросворд імен і прізвищ, а у нашому випадку надто й гадати не треба – все, як-то кажуть, на лиці. Корифеї і початківці, метри і новачки на літературній ниві – усіх можна згадати-вигадати у цьому романі.

Петро Гаврилишин. Роман Чорненький. Станиславів: віднайдені історії. – Брустурів: Дискурсус, 2020

Ця незвичайна книжка про Івано-Франківськ / Станіславів просто сповнена дивних історій, загадковий подій і невідомих фактів. А стається це щоразу після того, як розкривають чергові архіви, і головне – закривають очі на «ненауковість» усної історії, яку лише нещодавно визнали за офіційне джерело. Утім, у цьому дослідженні, присвяченому колишній столиці ЗУНР, усе пристойно, і оповідь збудована не на матеріалах кшталту «баба бабі сказала» а на цілком поважних джерелах. Дивує і вражає у цих історіях, що охоплюють період від ХVІІІ до ХХ століття достоту все – і як Станіславів переміг Коломию, і свято дивізії «Галичина», і хіба що історій Єшкілєва про монстра на старому цвинтарі, який ганявся за його мамою, і якого радянські вояки з вогнеметів палили, не вистачає. Утім, Нестора Махна цілком вистачає? Як його сюди занесло зі степового краю? «Збереглося прохання за підписом Махна до староства в Станиславові від 23 квітня 1922 р., - пояснюють автори. - «Перебуваючи в королівстві Румунськім я інтернований не був і навпаки мені дозволялось мати при собі шість чоловік. Маю за честь прохати від себе, групи моїх старшин і козаків дозволити мені з людьми оселитись в м. Львові або в однім із міст Польщі на становищі мирних громадян робітників». Відомо, у принципі, чим усе воно завершилося.