ПОЛЬСЬКИЙ АКЦЕНТ

                                               
       Я познайомився з художником на початку дев’яностих, коли в День Києва на Андріївському узвозі відбувались своєрідні фестивалі мистецтва, фактично ярмарки, де продавались твори митців – картини, естампи, вироби з дерева, каменю тощо. Потім це перетворилось в повсякденні базари кічу.  А в ті романтичні часи на узвозі, а також в «апендиксі» позаду Андріївської церкви, на схилі, серед дерев, виставлялись гарні картини, які до того ж коштували недорого, бо покупці були бідними. Художник стояв як раз в «апендиксі», тут було його місце, яке треба було захопити з ранку, бо на нього були інші бажаючі. Картини звичайно розвішував на шпагаті, протягнутому між деревами. Вони були невеликими, писаними олійними фарбами на картоні, без рамок. Поряд стояли і сиділи на траві інші художники зі своїми картинами різних художніх напрямків, але завжди гарними, якими милувався щільний натовп цінителів, що рухався неширокою асфальтовою дорогою аж до естакади фунікулера.
       Мені подобались його картини – переважно пейзажі і букети квітів, писані з натури. Коштували вони недорого – від двадцяти до п’ятдесяти гривень, тому кожного разу я купував дві – три картини. Звичайно я і мої друзі затримувались біля художника, сидячі на траві в тіні дерев, пили з ним чай з термосів, їли бутерброди. Художник любив поговорити, хоч і уважно спостерігав, чи не хоче хтось купити його картину. Я сказав йому, що у нього особливо добре виходять зимові пейзажі. Він погодився, відповівши, що багато років вчився у народного художника Коновалюка, який був неперевершеним якраз в таких пейзажах.
–   Федір Зотікович, – казав він, – прожив дев’яносто чотири роки і до останніх днів   життя ходив на пленер писати зиму. Міцно закутаний, з термосом гарячого чаю, а я ніс за ним мольберт і ящик з пензлями і фарбами.
       Мій знайомий художник жив під Києвом, до нього треба було їхати залізницею в напрямі на Коростень. Одноповерховий приватний будинок стояв на околиці містечка, серед високих сосен, на краю болота, яке майже висихало влітку, а навесні являло собою невелике озерце. Художник створив багато картин з виглядом його в різні пори року. Поряд з будинком художника були інші двори, такі ж хати і дощаті забори, садочки з яблунями і вишнями.
      Будинок, а скоріше велика хата, дістався художнику від батьків. В ній було три кімнати і кухня, а також багато невеликих підсобних приміщень. Найкращі його картини, які подобались йому самому, а також декілька мініатюрних пейзажів Ф.З.Коновалюка, прикрашали стіни кімнати, якою він користувався. В інших двох кімнатах просіла стеля, мокли стіни. Він намагався відремонтувати хату, увесь час щось робив, але грошей було мало. Художник ніде не працював, жив на гроші від продажу своїх картин. За картини платили небагато, не завжди на їжу вистачало, але раз або два на рік з’являлись покупці з Америки, які давали по двісті – триста доларів за картину, хоч купували небагато. Американців приводили знайомі, казали, що в Америці його картини коштують набагато більше.
       Художник жив один, йому було вже за сорок. Приготувавши собі що-небудь на обід, він працював увесь день, ходив до лісу, в якому фактично жив, збирав квіти і потім писав букети, сидячи на табуреті біля хати. У нього був також город, на який не вистачало часу, тому там росли нагідки та мальви і зовсім мало картоплі.
       Іноді до художника приходила думка влаштуватись куди-небудь на роботу, щоб отримувати хоч і невеликі, але постійні гроші. Та він вмів тільки малювати, причому офіційної освіти не мав, оскільки багато років просто вчився у великого Ф.З.Коновалюка. Тому в містечку він не міг влаштуватися хоча б викладачем малювання у школі.
       Поглядаючи на становище художника, я думав, як йому допомогти. Вирішив звернутись до свого польського приятеля, який працював професором в одному з університетів в Польщі. Ця країна після «шокової терапії» пішла вперед, і люди вже почали непогано заробляти, так що могли купувати картини. Мій польський приятель, освічена і демократична людина, порадився зі своєю дружиною, справжньою польською пані. Обидва вони чуйні люди, добре ставляться до усіх і допомагають, коли є необхідність.
       Пані розвинула бурхливу діяльність, зібрала знайомих жінок, які вирішили організувати виставку картин художника і купити ті, що сподобаються. В місті вони орендували приміщення, видали кольоровий каталог картин, для якого я зробив світлини картин і переслав їх інтернетом  професорові. Художник чекав на подальші події без особливої надії, повторюючи, що не має грошей на оренду приміщення і каталог. Деякі гроші від картин, проданих американцям, він усе-таки мав, але тримав їх, щоб поставити собі нові зуби, бо старі, його власні, вже мали поганий вигляд. Нарешті він домовився з лікарем, процес пішов, тобто йому видерли усі зуби, і він готувався для створення нових. В цей час прийшло повідомлення з Польщі, що усе готове для виставки і треба їхати, бо термін оренди приміщення обмежений.
       Художник прийшов до мене у розпачі, бо зубів у нього вже не було, вигляд був, як у безхатька, їхати неможливо, але ж і не їхати не можна: люди витратились на нього, та і гроші хотілось отримати.
     –  Ну, якось воно буде, – сказав він, зібрав картини, купив квиток за гроші, відкладені на ремонт зубів, і поїхав.
       Я телефонував професору, який прихистив художника у своїй кватирі.
     –   Усе добре, – відповів він, – виставка має успіх, картини купують, бо вони красиві і недорогі.
       Художник продавав їх, як він казав, за ту ціну, що і у нас, по двадцять – п’ятдесят тільки не гривень, а євро. Нарешті, тижні за два повернувся до Києва, прийшов у новому костюмі, справжній європеєць, і зуби білі, рівні, як у актора з Голівуду. Навіть говір змінився, розмовляє вже з іноземним акцентом, схожим на вимову поляків – усе «бж» та «пш», на кшталт «Бжезинський» або «Пшевальський».
     –  Ну, ви даєте, – сказав я – два тижні в Польщі і вже польський акцент.
     – Нові зуби, – відповів він, – ще не звик. Пані професорша, побачивши мене, сплеснула руками.
    –  Як же ви будете без зубів? Давайте так: у нас є родич, зубний лікар, він вам поставить зуби, недорого, я зараз зателефоную.
       Порозмовлявши з лікарем, вона сказала:
      –  Зробить за триста євро, це дуже дешево, а, головне, за три дні, бо у вас уже усе готове для цього.
       Повела до лікаря, який, заглянувши мені до рота, сказав:
    –  Давайте зуби.
    –  Які зуби? – здивувався я.
    –  Ваші, які вам видалили. Я мушу зробити такі самі.
     –  У мене нема, залишились у лікаря.
     –  Тоді я можу поставити вам тільки польські, якщо згідні.
    –   Яка різниця? Згоден.
     –  Є різниця, – відповів лікар, – потім побачите.
       Дійсно, за три дні зуби поставив. В цей час виставка відбувалась без художника, але картини купували добре. Нарешті він з’явився. Поляки сказали, що художник розмовляє майже польською.
    –    Бачите, який каталог зробили? Про такий у нас я і мріяти не міг, – розповідав далі художник. – Так що продав усі картини, тепер грошей достатньо для ремонту двох кімнат. Правда, ще дах слід поміняти та й проводку не завадить нову зробити.  Але іншим разом, запрошували приїхати наступного року.
       Вдома, в його містечку, художник з новими зубами і в новому костюмі знову пішов у школу, до директора. Тепер вони домовились: він подарував директорові, ніби для школи, три гарних картини, а той прийняв його на роботу вчителем малювання і керівником гуртка юних художників. Так що з’явились гроші, щоб платити за дрова на зиму і за електрику. Тепер він щоденно ходив на роботу до школи. Правда, картини вже не писав, сказав мені, що зір вже не той, не бачить він дрібні деталі. Хоча друзі казали, що для американців він ще пише. Дійсно, для чого продавати за гривні, якщо можна за валюту?