ПОЛІТИЧНА Й МОВНА РУСИФІКАЦІЯ: АКТ ПЕРШИЙ

27 серпня 2018
Влодко

ПОЛІТИЧНА Й МОВНА РУСИФІКАЦІЯ: АКТ ПЕРШИЙ

Після Переяславської угоди Гетьманська Україна (яка на той момент обіймала близько третини сучасних українських теренів, а невдовзі скоротилася ще майже вдвічі) вступила в офіційні стосунки з Московією. На моці угоди Гетьманщина зберігала церковну, адміністративну й судову автономію; самостійно вирішувала внутрішні проблеми, формувала власне військо, вступала в міжнародні зносини, могла провадити війни та укладати мирні договори. Її залежність від Москви зводилася до кількох пунктів, дотримання яких не видавалося надмірною платнею за політичну й збройну допомогу в протистоянні ісламській та католицькій агресії.

Національне пробудження, поступ нової держави й розумна політика її керівництва зробили би наступне скасування цих пунктів майже автоматичним, проте… Через приблизно 130 років Україна зникла з географічних мап та політичних практик і, втративши будь-яку суб’єктність, перетворилася на інтегральну частину Російської імперії! Спричинилися до цього, з одного боку, українська політика північних сусідів, з покоління в покоління одностайно здійснювана російськими владою та суспільством; незалежна від поточних орієнтацій, політичних розкладів, персоналій перших осіб тощо, а з другого – нездатність українців протиставити хоч якийсь адекватний опір методичній послідовності «собирателей земель русских»

Поглинання України Росією українські історіографія та суспільна думка традиційно сприймають винятково як вияв агресивних імперських устремлінь останньої. Ця справедлива в цілому теза все ж потребує важливих уточнень. Переяславська угода зробила Московію об’єктивно залежною від ситуації в Україні, а колотнеча «за булаву», яка розпочалася по смерті Хмельницького змусила її шукати альтернативу початковій ставці на сильну гетьманську владу. Взаємна ворожнеча й часта зміна орієнтацій української старшини породжувала сумніви в союзницькій надійності українців, а висока ймовірність отримати під боком плацдарм для бойового розгортання польських хоругов чи татарських чамбулів спонукала Кремль подбати про нейтралізацію цього безпекового виклику. Посланці від протиборчих сторін із берегів Дніпра також заохочували царський двір дедалі глибше втручатися в українські справи.

Українська політика тогочасної Москви відповідала світовим тенденціям ранньомодернізаційної доби, яка згрубша охоплює XVI – XIX ст. В Європі ця доба була позначена переходом від державних утворень «традиційного» типу – конгломератів земель різного статусу, з власними законами, збройними формуваннями, яскравими мовно-культурними відмінностями тощо – до централізованих держав з єдиними адміністрацією, судочинством, військом, фінансовою та освітньою політикою, офіційною мовою тощо. Такий перехід був умовою sine qua non посилення та поступу модерних націй і в жертву «великим» національним проектам повсюдно приносилися регіональні заявки на самобутність, нераз підкріплені вагомими мовними, історичними, культурними аргументами. Доля підросійської України та політика царату щодо неї не були безпрецедентними на тлі тих метаморфоз, яких зазнали в рамках державних утворень вищого рівня Шотландія, Баварія, Прованс, Арагон, Сицилія та Сардинія, Кашубщина, Жямайтія та інші (прото)держави.

Втім, особливості були. Приміром, суто російським know how стала «модернізація через закріпачення»… Поглинання України Московією супроводжували не лише низка винятково жорстоких ексцесів, як-от: Батуринська різанина, згін населення Правобережної України тощо, а й різке погіршення становища основної маси українців. На українських теренах запроваджувалися абсолютизм, поміщицьке самоправство, станова нерівність, рекрутчина; поширювалися «традиції» самодурства й самоправства, масових тілесних покарань, невігластва, ледве не примусового споювання простолюду, тотального доносництва тощо. Несумісні з українськими цінностями, ці інститути й «традиції» робили ситуацію, в якій опинилася переважна більшість населення цілковито безпросвітною.

«На мовному фронті» політика поглинання супроводжувалася послідовними русифікаційними заходами. За однією з версій, хронологічний список таких заходів для «епохи поглинання» виглядав наступним чином (я скоротив і прибрав деякі невідповідності – В.):

1677 рік. Патріарх московський Іоаким наказав з українських книг знищити листки, які мають різницю від книг московських.

1690 рік. Він же указом заборонив усе українське письменство, а І том книги «Четьї-мінеї» Данила Заточника звелено спалити.

1693 рік. Лист Московського патріарха до Києво-Печерської лаври про заборону будь-яких книг українською мовою.

1709 рік. Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою, а книги, друковані церковнослов'янською мовою, звіряти з російським виданням, щоб ніякої різниці не було. Підтверджено аналогічним указом від 1720 р.

20 грудня 1720 року. Петро І видав указ київському губернському князю Голицину, щоб «во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма оригинальные, а также книги исторические, рукописные и печатные».

1721 рік. Наказ Синоду надсилати книги з українських друкарень у синодальну контору для виправлення їх згідно з російськими вимогами та вимовою й звірення клеймом цензора.

1724 рік. Друкарня Києво-Печерської лаври оштрафована на одну тисячу карбованців за друкування книг, не у всьому схожих з великоросійськими. На таку ж суму і за таку ж «провину» оштрафовано і Чернігівську друкарню, яку перевезли до Москви.

1729 рік. Наказ про переписування на Україні державних постанов та розпоряджень з української мови на російську.

1740 рік. Російська імператриця Анна Іванівна створила правління гетьманського уряду під керівництвом московського князя Олексія Шаховського та запровадила російську мову в діловодстві на території України.

1748 рік. Наказ Синоду Київському митрополитові Самуїлу Милославському ввести в Києво-Могилянській академії та в усіх школах України російську мову викладання, в результаті чого на Лівобережжі зникло 866 українських шкіл.

1750 рік. Після скасування Канцелярїї міністерського правління малоросійських справ у м. Глухові з неї вилучені та перевезені до Росії справи таємного діловодства. Документи архіву Запорозької Січі, знайдені під час розорення Січі генерал-поручиком Текелією опинилися в Московському відділенні загального архіву Головного штабу.

1755 рік. Синод наказав Києво-Печерській лаврі перекласти на російську мову «Четьї-мінеї» св. Дмитрія Ростовського та Києво-Печерський патерик.

1763 рік. Указ Катерини ІІ про заборону викладати українською мовою в Києво-Могилянській академії.

1764 рік. Скасування Катериною ІІ українського гетьманства, а з ним - ліквідація українських навчально-культурних закладів та усунення україномовних чиновників.

1765 рік. Ліквідація Катериною ІІ козацького устрою на Слобожанщині та козацьких шкіл.

1766 рік. Синод видав суворий указ Києво-Печерській лаврі друкувати лише ті книги, які в московській друкарні друкуються та апробовані Синодом.

1769 рік. Синод заборонив Києво-Печерській лаврі друкувати букварі українською мовою і наказав відібрати у людей ті букварі, які були на руках.

1782 рік. Катерина ІІ створила комісію для заведення в Росії народних училищ, завданнями яких було запровадження єдиної форми навчання та викладання російської мови в усіх школах імперії.

1784 рік. Синод наказує митрополитові Київському і Галицькому Самуїлу карати студентів та звільняти з роботи учителів Києво-Могилянської академії за відхід від російської мови.

1785 рік. Наказ Катерини ІІ по всіх церквах імперії правити службу Божу російською мовою. Російська мова заведена у всіх школах України.

1786 рік. Синод знову наказує митрополитові Київському контролювати Лаврську друкарню, щоб ніякої різниці з московськими виданнями не було, а в Києво-Могилянській академії негайно ввести систему навчання, узаконену для всієї імперії.

1789 рік. У Петербурзі з ініціативи Катерини ІІ видано «Порівняльний словник усіх мов», у якому українська мова визначається як російська, спотворена польською.

А тепер давайте начистоту, не лукавлячи самі з собою! Указ Петра І про заборону друку книг українською мовою… - а що, перед тим указом справді існувало україномовне книгодрукування? На Лівобережжі зникло 866 українських шкіл… - а перед тим там дійсно розквітало українське шкільництво?.. Наскільки адекватно автори списку (і багатьох схожих хронологій теж!) інтерпретують реальний перебіг подій?

Наведений список засвідчує безумовні русифікаційні інтенції російської влади, проте розгляньмо проблему з іншого боку: де докази того, що українське суспільство під цю добу свою мову, навпаки, плекало, шанувало та боронило від русифікаторської навали? Приміром, намагалося формувати україномовні інституції, виступало з відозвами на захист своєї мови (як за часів Люблінської унії), плекало рідномовне красне письменство абощо? Навести список таких подій ми практично неспроможні. Політичну автономію українство справді намагалося боронити; привілеї старшинства – боронило, і то небезуспішно; селяни повставали проти поміщицького гніту, але мову…

Розлога система приписів та заборон мала на меті поборення насамперед т. зв. староукраїнської мови, яка, про що ми вже знаємо, була штучною мовою письмових текстів і вузьких груп інтелектуалів; продуктом еволюції церковнослов’янщини під впливом розмовних українських говірок. Від кінця XVIІ ст. починається очевидний занепад цієї мови. Церква переживає «церковнослов’янський Ренесанс»; в канцеляріях її витискають з ужитку російська на Лівобережжі й польська – по другий бік Дніпра. В світській літературі староукраїнську заступає т. зв. слов’яноруська мова, як і та перша побудована на основі церковнослов’янської, але під впливом переважно російських говірок. Межі між останніми двома мовами за все ще відсутності вироблених норм і правил були доволі плинними, однак загалом українські автори дедалі більше орієнтувалися на загальноросійський контекст.  

Про те, наскільки насправді мізерною була роль насильства на тогочасній стадії російщення свідчить бодай «контрольний експеримент», на який у цьому випадку розщедрилася українська історія… Наприкінці XVIІІ ст. російська заледве не стала письмовою мовою русинів Галичини, яка жодного дня не перебувала під московською кормигою й на яку не поширювалася дія жодного зі згаданих вище обмежувально-заборонних заходів царату*. Лише побоювання негативної реакції з боку австрійських чинників спонукало очільників галицького русинства далі триматися «язичія».

Російський чиновник тієї доби, звинувачений у насильницькій русифікації українства, міг небезпідставно заявити на своє виправдання: «Я роблю лише те саме, що мої французькі колеги роблять з бургундською чи нормандською говірками, іспанські – з арагонською чи астурійською, прусські – з нижньонімецькою й т. ін. На дворі стоїть доба Просвітництва й місцевим наріччям пора поступатися місцем виробленим загальнонаціональним мовам!» Заперечити йому було би доволі важко: сам український народ ще не повернувся був обличчям до власної мови, не показав, що ставиться до неї якось інакше, ніж нормандці, арагонці чи баварці – до своїх діалектів. «Потенційно українська мова» продовжувала перебувати в статусі сукупності суто розмовних говірок; «сирий етнографічний матеріал» українства не виявляв відчутної опірності зусиллям русифікаторів…

* В найпростішій формі про це можна дізнатися, перевідавши Львів та побувавши з екскурсією в «Музеї «Руської Трійці». Втім, літературних джерел теж не бракує.

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

"Брий": оповідання
2018 року оповідання "Брий" потрапило до короткого списку конкурсу МАТЕЛОТ - першого українського конкурсу морської прози імені Лисянського, організованого Антоном Санченком, порталом Літакцент і видавництвом ТЕМПОРА. Приємного читання!
Читати більше