Поет Артем Бебик з Миколаєва розповідає свою історію переходу на українську

Моя історія вельми проста. Усе почалося з пошуків етнічної гармонії, а добігло віршів по-нашому.

Оскільки я ще в отроцтві вирішив присвятити життя письменству, мені гостро постало питання мови. Народився й виріс у Миколаєві: зросійщені батьки, російськомовні пацани з двору, російськомовна школа, російськомовний універ, російськомовні друзі. Проте ні граму російської крові не маю, тим-то врешті спитався: "Якого біса, Артеме?". Якого біса я, Артем Бебик, українець по крові, збагачуватиму культуру сусідньої держави? Якого чорта писати мені для росіян? Адже якою мовою ти пишеш, тієї нації ти й письменник. 
 
Та й діло не тільки в тому. Мене душила несправедливість до мого народу, який побитий, знічений, калічений, позбавлений навіть мови. Тоді прийшло осяяння - раз я українець, я розмовлятиму українською. Настільки банальна істина для росіянина, француза, англійця, еспанця - до неї нам, українцям, треба доходити. Як же ж усе просто. І діло геть не в патріотизмі. А ось: українець=українська мова.
Святая простота.

Перейшов не з першої спроби, не зразу. Та врешті в 19 років хруснув остаточний зсув. 

Зважаючи на тиск російськомовної довколишньої культури, ватні стереотипи в головах людей (і в моїй), сам процес давався тяжко. До того ж, стало втямки, що кепсько знаю мову, вивчав її з книжок, постійно слідкував за думками, аби не наверталися чужі слова (давно вже всім кажу - перехід на мову - найкраща буддистська практика). Утім титанічне напруження (агов, Прометею) далося взнаки - невдовзі я вже думав по-нашому. 

А там - і вкраїнський текст. Вірші розпукались, мов пуп'янки. Творча справа пішла горі - виступав у Миколаєві, Одесі, Херсоні, Харкові, Києві, Чернігові, Івано-Франківську, Луцьку - з щораз новими стихозами. Як самі здорові бачите, запит на рідне на умовному Сході того більший, чим на не менш умовнім Заході.

Українці в Україні наче афро-американці 60-их.

Є й ґето.
Галичина.
І це не йогурт.
Показати це.
Всім.

Хоча навіть у Миколаєві люди вже охочіш переходять на нашу мову. Уже ніхто не сміється, коли в маршрутці викрикуєш зупинку по-вкраїнському, а водій не робить вигляд, що недочуває.

Дякую людям, без котрих я б не вкріпився як українець.

Моєму ліпшому другові Артурові. Саме взаємна підтримка допомогла нам обом перейти на рідну.

Моєму вчителеві поетичної майстерності Михалку Скаліцкому. Трясця, та хто б ще мене назвав "кацапиком". :)

Моїй шкільній учительці рідної літератури Оксані Василівні. Показала, що укрліт - не нудно.

Батькові. За "Тараса Бульбу" й розповіді про наш рід і козацтво.

Моїй коханій Ані. За кохання по-українськи.

Джерело: Переходь на українську