Подорожник

Віктор Петрович першим зайшов у купейний вагон потягу, що повинен його везти в чергове відрядження. Червоний килим уздовж вагонного коридору лежав скручений, немов його тільки но били корчі. І зараз він тільки заважав тягти за собою валізу на маленьких коліщатках. Здавалось, що ці коліщатка ще на виробництві поцупили з дитячої іграшки та невдало примайстрували до сірої коробки валізи. Уява Василя Петровича показала фільм, як в безкрайому цеху, повному задухи та пилу, стоїть ряд дитячих самоскидів і ряд майже готових валіз. Між цими рядами йде робітник, смалить цигарку. Щоб не заважав дим, робітник примружив ліве око. В правій руці він тримає молоток. Лівою бере пластмасового самоскида і відриває в нього колеса. Повертається до майже готової валізи та прибиває молотком до неї ці, щойно відірвані, колеса. Ряди довгі, і не видно їм краю. Валізи потихеньку припадають сірим пилом і сами з різнокольорових стають сірими.

За роздумами Віктор Петрович не помітив, як пройшов своє купе. Чому перед очима вже числа 25, 26, 27, 28?

- А де моє купе? - здивовано виривається з його глибин, - Де моє 21 місце, невже пройшов?

Віктор Петрович залишає валізу і робить задки декілька кроків.

- Ти диви, дійсно пробіг, - не йме він сам собі віри.

В купе темно. Світло, як звичайно, не працює. Чоловік пхає свою валізу у металевий ящик, що розташований під його місцем. Опускає!!! сидушку. Сідає на неї зверху. Знову встає. Відкриває сидушку. Витягає, з такими зусиллями всунуту валізу. Дістає звідти капці й пластикову пляшку газованої води. Пляшка - на стіл, капці - під ноги. Повторює всі маніпуляції в зворотному порядку. Сідає, відсовує шторку в бік і дивиться у вікно. Там він бачить напівосвітлений вантажний потяг. Потяг тільки но прибув. Захекався. Його брудні боки важко дихають.

- Маячня, - промовляє Віктор Петрович, і більше не дивиться у вікно, щоб не бачити того, чого не може бути.

Згадує, і змінює туфлі на капці. Туфлі бережно вмощуються під полицею. Вільного місця там, хоч конем гуляй. Туфлі звично розминаються - з носка на п’ятку, і так декілька раз. Знаходять собі більш зручне місце і засинають.

У свою чергу, Віктор Петрович в розтоптаних капцях ворушить пальцями ніг і блаженство розливається по всьому тілу. Все, можна до ранку розслабитись.

У вагоні досі панує тиша. На пероні, біля входу у вагон, з чогось сміються провідники. Віктор Петрович б’є себе долонею по лобі. А заправити постіль? Встає, бере пакет з білизною, розриває його. Звідти до його носа летить неприємний запах старої вологи. Віктор Петрович розкручує по своєму спальному місці равлика матрацу із загубленою всередині грудкуватою пародією на подушку. Він досі пам’ятає армію, тому старанно розправляє та натягує простирадло.

- Як взлетка, - ласкаво проводить він долонею по простирадлу і кладе зверху заправлену в біле подушку. Сідає зверху і на мить тамує подих. Його серце зупиняється. Чутно, як підіймаються та лопаються в пляшці бульбашки газу, як важко зітхає за вікном вантажний потяг. Наче більше нічого немає навкруги. Віктор Петрович знає, що це не так і тому важко зітхає. Він згадав те, з яким скандалом поїхав у це відрядження. Начальник відділу виявився просто закамуфльованим мудаком. Віктор Петрович хоче забути все, що відбулося. Заплющує очі.

В темноті йому вважається темний коридор його старої квартири. Темний він через те, що маленький Вітя не може дотягнутися до вимикача. Його маленький стільчик, що стояв під вимикачем, хтось забрав. Тому в коридорі й темно. Його очі повні сліз. Підходить мама, вмикає світло і питає:

- Щось трапилось, синку?

Тут сльози й починають текти з очей. Бо становиться дуже шкода себе.

- О-о-ось, - схлипує маленький Вітя, показує на зчесане до крові коліно і починає голосно ревіти.

Мама схиляється до рани, дмухає на неї й каже:

- Ти ж чоловік, синку. Чоловіки від такого не ридають. Піди зірви лист подорожника, поплюй на нього та приклади до рани. Все пройде, ти навіть не помітиш.

Мама ласкавою рукою витирає з щічок хлопчика річки сліз. На ґвалт підходить тато. Посміхається і каже:

- Ой-ой, ти дивись, кишки лізуть!

Вітя нахиляється, щоб подивитися на кишки, що лізуть з рани. Але там нічого немає, ніяких кишок. Вітя не знає, що робити, чи то далі плакати, чи ображатися на татка, чи сміятися з того, що такий дорослий не знає, що кишки у животі, а не в коліні. Він розвертається і біжить на двір. Ось і подорожник. Він зриває жилавий гладенький лист, плює на нього і прикладає до рани. Біль одразу вщухає.

«Клац-клац» - клацає тумблер вимикача.

- Завжди забуваю, що світла немає, - долітає до вух Віктора Петровича чийсь голос.

Він розплющує очі та бачить перед собою незнайомця.

- Доброго вечора. Пробачте, що потурбував. Я буду вашим сусідом. Ви до кінцевої? - питає незнайомець.

Віктор Петрович ствердно киває головою - відповідає разом на все. Киває і знову заплющує очі.

«Господи, чому скінчилось дитинство? Вже давно в мене немає збитих колінок та подряпин. З часом рани стали більш значними, вони ранять душу. Де знайти той подорожник, щоб прикласти до душі?»

Зі сторони незнайомця почулося шарудіння. Спочатку Віктор Петрович не звернув на це уваги, потім відчув легеньке роздратування тим, що звук не припиняється. Шурхіт все не припинявся і роздратування змінилося якоюсь роздратованою зацікавленістю. Ще й по купе почав розноситись смачний запах. Віктор Петрович трішечки розплющив одне око, щоб сусід не подумав, що за ним стежать. Але, від побаченого, друге око розплющилось саме. Чоловік навпроти виставив на маленький купейний стіл: дволітрову пляшку мінеральної води, півлітровий слоїк з томатним соком, салат з квашеної капусти з грибочками в судочку, огірки мариновані, акуратно нарізане сало, смажена курочка з апетитною і мабуть, хрумкою скоринкою, оселедчик притрушений цибулькою, чищені варені яйця, домашнє печиво, шмат пирога "Наполеон" і ще щось таке, назви чого Віктор Петрович не знав. Розстелений матрац, яким сусід накрив свою полку, був завалений горою зім’ятих газет.

- І це все? - несподівано саме вирвалось з рота Віктора Петровича.

Він спробував долонею затулити собі рота, але питання вже долетіло до сусіда. Той ніяково знизав плечима с відповів:

- Ні, не все. Я ще купив ось це, - і витяг зі своєї безмежної сумки пляшку горілки, - Я думав, що буде доречно... Але я ховаю, я бачу, що Ви проти.

Віктор Петрович нічого навіть не зміг промовити у відповідь. Він повернувся до вікна і відкрив шторку. Вантажний потяг вже стояв спокійно. Біля нього копирсалось якісь гноми в брудних червоних комбінезонах.

- Це я не сам, - почув Віктор Петрович від тимчасового сусіда, - Це, моя мама. Все, окрім горілки, це - мама.

Віктор Петрович повернув голову до сусіда і відчув, як його брови сам, немов гусінь, поповзли на лоба. Сусід помітив цей рух навіть в купейній напівтемряві, тому почав пояснювати чи то виправдовуватись:

- Розумієте, так склалося, що я живу зі своєю мамою. Дійсно, це дивно, для чоловіка мого віку, але... От мене вперше відправили у відрядження і мама мені наготувала всіляких смаколиків у дорогу. Це щоб я не зголоднів часом.

Віктор Петрович оглянув стіл і мимоволі реготнув. Тихесенько, але реготнув. Пасажир навпроти опустив голову.

- Пробачте, я не хотів, - почав виправдовуватись Віктор Петрович, - Але Ви не тільки не відчуватимете себе голодним, але навіть можете трохи набрати у вазі.

- Я це чудово розумію, але не хочу ображати свою маму. Вона така вразлива.

- Мені легше - я живу з дружиною, - відповів Віктор Петрович, - І вона зовсім не вразлива і ніяк не споряджує мене в регулярні відрядження. Пробачте, я забув як Ваше ім’я? Я - Віктор.

- Дуже приємно, мене кличуть Павлом. Можна просто Паша. Не питайте в мене, Вікторе, чому я живу досі з мамою. Я сам не знаю. Мабуть, так трапилось, через те, що я ніколи не хотів її ображати. Я все робив так, як хотіла моя мама. Мама ж ніколи своєму синові лихого не побажає?

- Ніколи, - заперечливо похитав головою Віктор Петрович, - Але я...

- Я теж так вважаю. Тому й роблю все те, чого бажає мені мама. Тільки от останнім часом я став помічати, що мені бракує жінки. Тобто - коханої дружини, діточок не вистачає... - Павло замовк, повернув голову вбік і став дивитись у вікно. За вікном у повній тиші гноми фарбували вагони у жовтий колір.

- Гхм, - відкашлявся Віктор Петрович, - Перепрошую, а скільки Вам років?

- Га? Що? - стрепенувся Павло, - Мені? Тридцять вісім. Майже тридцять дев’ять. Буде. Скоро.

- У Вас ще все попереду. Життя тільки но починається.

- Яке там попереду. В дитинстві мама мене замотувала шаликом по самі очі. І Ви вважаєте, що зараз щось змінилося? Де там! Я повинен втікати з дому, немов якийсь розбійник. Я намагаюсь ніколи не прощатися, щоб не бути об’єктом надмірної любові. Шалик, краватка, носовичок, там зім’ялось трошки, зуби почистив... Кожного ранку. Я розумію, що мама не хоче мені поганого, але...

- Буває, - не знаючи, що відповісти, бовкнув Віктор Петрович.

- Я хочу, щоб мені ніхто не заважав. Але мама мені й не заважає. Чи заважає? Часом хочеться на безлюдний острів.

- Знаєте, в мене теж виникають такі бажання. Хоча із зовсім інших причин.

Павло, з якоюсь огидою, оглянув заставленого їжею стола.

- А може викинути це все псам? - стрепенувся Павло.

- Навіщо? Мама ж намагалась зробити, як краще. Це все можна з’їсти... Ну, хоча би спробувати з’їсти.

- Ви мені допоможете? - з надією в голосі поцікавився Павло.

- Спробую, але не обіцяю, що наша авантюра закінчиться успіхом, - посміхнувся Віктор Петрович.

Потяг все ще не рушив, але різкий оклик провідника: «Проводжальникам, покинути вагон» підказав, що скоро ця подія таки станеться. Напруження в напівтемному купе зійшло нанівець. Павло витяг пляшку горілки.

- Я взагалі майже не вживаю, але за знайомство...

- Та хай хоч потяг поїде, - чи то докірливо, чи то повчально відповів на це Віктор Петрович.

- Це такі традиції? Пробачте, я вперше у відрядження їду.

- Ну, це не традиції, - почав казати Віктор Петрович, запнувся паузою і завершив, - Хоча, Ви праві, це такі залізничні традиції - починати після того, як потяг рушив. У Вас є з чого пити?

- А? Звичайно. Мама поклала стаканчики для соку, щоб я міг пригостити подорожніх.

- Яка розумна Ваша мама. Щоб ми без неї робили?

- Так, мама поганого не зробить. Але якщо вона дізнається про те, що я пив горілку...

- Обіцяю, я нічого не розповім, - посміхнувся Віктор Петрович, - Як Ви казали «пригостити подорожніх»?

- Мабуть, я не пам’ятаю.

- Так, Ви сказали саме так - подорожніх.

Віктор Петрович замовк. Він зрозумів, що його проблеми - ніщо. Є люди, біля яких забуваєш про свої негаразди. Подорожник для душевних ран. Та ще й співзвучні слова «подорожник» та «подорожній» – це точно недаремно. Мій випадковий сусід по купе і став моїм подорожником.

- Дозвольте, Павло, я наллю - в мене досвіду більше...

(малюнок автора)