Подорож довоєнним ДОНБАСОМ

2 серпня 2018
Bogdan Obraz

Перед діловими зустрічами Бобу хтось порадив: “Ти повинен мати дорогий костюм, розкішні речі й аксесуари щоб не було соромно”. Соромно перед ким? При зустрічах з клієнтами або партнерами, Боб усвідомив що вони дивляться на те, як він виглядає, на його одяг. Не на охайність чи елегантність, а на уявну вартість.  

Бобу доводилося брати таксі, щоб за годину об’їхати всю територію заводу-гіганта, що був своєрідним містом у місті. Згодом йому виділили машину з водієм. Тому у вільний час Боб подорожував регіоном. Він усвідомив, що ми можемо жити з людьми на одній землі, але в різному часовому просторі. Запах старих радянських квартир переслідував його на Сході, повертаючи у минуле, коли він був перебував у дядька Вілліна і тітки Сталіни.  

Особливо сильно було чутно запах вугілля першими морозними ранками, коли запалювали печі.

Боб звик до прокуреного запаху приймалень і пиріжкового запаху їдалень. Всюди були кафе з банальними назвами “Зустріч”чи “Уют”, де затишком вважають штучні квіти, пластикові стільці і столики, а також стіни з вагонки. Тут панували російські написи. Найчастіше траплялися: бизнес-ланч (розігріта вчорашня їжа), кури-гриль, кафе-бар, шаурма-шашлик, пиво-соки-води. А магазини парфумерії чи салони краси мають назви жіночих французьких імен: Анабель, Амелі, Жанін, Жозефін тощо. Боб дивився з вікна машини, що повільно їхала на порепаному асфальті, і бачив на вулиці зграї диких собак, суворих жінок з зачісками, як на радянських фотографіях, а також молодих мам у яскравих рожевих светрах і обтягуючих джинсах зі стразами.  

Існує цікава думка щодо краси у столиці і у провінції. Провінціали вважають, що найгарніші дівчата переїжджають і мешкають у великому місті, а його жителі переконані, що найвродливіші дівчата знаходяться десь у глухій провінції. Ми їх можемо зустріти на касі бензоколонки, вони працюють офіціантками у периферійному кафе або на реєстратурі у провінційному готелі. І навіть якщо не має шансів на стосунки з ними, їхня краса (очі, губи, волосся) залишається назавжди у нашій свідомості, а їхнє звабливе тіло наповнює наші мрії. Іноді, а може й часто так буває, що дівчина нашої мрії (жінка нашого життя) – це продавець у магазині або офіціантка з непомітного кафе у місті, яке навіть відсутнє на карті. 

 

Подорожуючи віддаленими містами Донбасу, Боб закохався у дівчину-офіціантку в генделику швидкого харчування. Той бургер-гриль-бар намагався імітувати макдональдс, і якщо Боб зробить тій дівчині комплімент, то її менеджер зробить їй зауваження. Вона спілкувалася без емоцій, стандартними завченими фразами, проте з посмішкою. Це було немов спілкування з роботом андроїдом. Мабуть це те ж саме, що й займатися сексом з гумовою лялькою. 

Боб продовжував відкривати жорстокі будні і оригінальні пейзажі українського Сходу. Його вражали залишки промислової канатної дороги, довжиною понад 16 кілометрів, розвалені заводи, руїни, закинуті житлові будинки й дореволюційні споруди, а також палац-садиба серед териконів. Він зрозумів, що тут немає збереження індустріальної спадщини, коли індустріальні об’єкти перетворюють у житло, магазини, або культурні осередки. Донбас здавався йому індустріально-сільськогосподарським регіоном байдужості й ненависті і він думав що ж тут буде, якщо закінчаться усі природні копалини?

Боб бачив нелегальний видобуток – копанки, де діти 13-14 років витягують старим мотоциклами “ІЖ” ванну, наповнену вугіллям. Якщо когось засипало – то там йому і була могила. В такому випадку викликати швидку чи звертатися за медичною допомогою небезпечно, адже тоді будуть розпитувати й долучать міліцію. 

Йому були незвичними вінки над шахтами-колодязями, свіжі могили та величезні надгробки “блатних” на безмежних кладовищах. На Донбасі пахло вугіллям, залізом і... смертю. Саме так, всюди відчувалася присутність смерті: у нелегальних копанках, у старих і небезпечних шахтах, у екологічно брудному повітрі, у кримінальних розборках... І через декілька місяців багатьом жителям цього регіону буде байдуже де загинути: у копанках чи на війні. Байдужий фаталізм...

Доречним буде цитата дисидента Олекси Тихого, що родом з Донбасу: “Не вина, а біда простих людей (тобто працьовитих робітників та селян), що з їхньої волі чи мовчазної згоди знищується українська мова та культура на Донеччині. Не біда, а вина кожного інтелігента, кожного, хто здобув вищу освіту, займає керівні посади, а живе тільки для натоптування черева, байдужий, як колода, до долі свого народу, його культури, мови. І чи не злочином годилось би кваліфікувати діяльність органів народної освіти, вчителів, діячів закладів культури та всіх керівників на ниві асиміляції мільйонів українців Донеччини. Адже таку масову асиміляцію не можна назвати інакше, як тільки інтелектуальним геноцидом”.

 Боб проїздив поряд з перекопаною дорогою. Періщив сильний дощ і це нагадувало окопи для військових декорацій. Менше ніж за рік це справді стане окопами, але не задля декорацій... І дим від гармат замінить дим від заводів.

Боб відвідував також обласні центри, де контрастували пролетаріат у чергах до гастрономів і небриті вгодовані чоловічки у синіх костюмах на чорних позашляховиках і на терасах ресторанів. 

Одне з міст мало торговельний центр, немов церкву для паломників, куди їздять на електричках скупитися у мережевих магазинах масового односезонного одягу. Історичні будівлі у ньому були облуплені, потріскані, з опалими фресками і барельєфами, проте з металопластиковими вікнами і кондиціонерами. У цьому місті можна було відійти від жорстоких важких і байдужих буднів у креативних концепт-кафе, де подають гарячий шоколад з чебрецем чи лавандою, або у культурно-мистецькому комплексі на місці закинутої промзони.

В одному з міст Боб побачив оголошення, розклеєне на всіх стовпах:“Пропала дитина!”з зображенням неймовірно вродливої дівчинки. Водій побачив занепокоєний вираз обличчя Боба і “заспокоїв” його: 

– Її вже знайшли. У под’єзді з пробитою головою. Дєвочка на танці йшла, а на лєснічній клєтці її зустрів сусід-наркоман і попросив мєлочь. Вона не дала, так він їй молотком голову розтрощив. 

Боб зблід від жаху: – Як же так?! Як таке взагалі може бути?! 

І чомусь в ту мить подумав про Катю... 

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Життєвий сценарій в дії, або Що потрібно говорити сину, щоб він став Чоловіком
Що таке "життєвий сценарій" та який його основний механізм формування? Чи не применшуємо ми, батьки, нашу роль у майбутній батьківській позиції наших дітей, особливо, коли йдеться про виховання сина? І що потрібно "посилати" сину, щоб він виріс добрим чоловіком та гарним батьком?
Читати більше