Перечитуючи твори О.Т. Твардовського, його безсмертного "Василя Тьоркіна", вірш "Я убитий під Ржевом", останню поему "По праву пам'яті", я ловлю себе на думці, наскільки сучасними вони є зараз. І його слова: "Таит беспамятность беду..." - ніби кричать нам про те, що відбувається і чому це відбувається.
Доля Твардовського, зовні успішного радянського поета, який тричі став лауреатом державних премій, 16 років керував одним з провідних літературних журналів "Новий світ", загалом важка і навіть трагічна, як і доля будь-якої чесної людини, котра жила у світі тотальної брехні радянського режиму.
При всій його зовнішній прихильності тому строю, в якому він жив і творив, це один з небагатьох, а, можливо, і єдиний поет, який умів відчути і сказати правду. Значною мірою, він відкривав її серцем і підносив серцем.
Герой його поеми "Василь Тьоркін", яку Твардовський писав якраз під час війни по гарячих слідах, як учасник подій, був настільки чесним і близьким кожному солдату, що маленьку книжечку, формату брошурки, носили з собою біля серця, ховали під халяву чобота і берегли, не сміючи використовувати на самокрутки. Тому що гріла вона серце бійця, розповідала про нього і пояснювала йому сенс того божевілля, свідком і учасником якого він був.
Страшный бой идет, кровавый,
Смертный бой не ради славы,
Ради жизни на земле.
І солдат розумів, що це не агітка, котр закликає його стояти на смерть під дулом своїх автоматів, спрямованих в спину, згідно з наказом Сталіна під № 227: "Ні кроку назад!" Це була та правда і той сенс, який допомагав йому вижити в цій м'ясорубці:
..И увиделось впервые,
Не забудется оно:
Люди теплые, живые
Шли на дно, на дно, на дно...
("Василий Теркин")
Я убит подо Ржевом,
В безыменном болоте,
В пятой роте, на левом,
При жестоком налете.
Я не слышал разрыва,
Я не видел той вспышки,–
Точно в пропасть с обрыва –
И ни дна ни покрышки.
И во всем этом мире,
До конца его дней,
Ни петлички, ни лычки
С гимнастерки моей.
("Я убит подо Ржевом")
О.Твардовський єдиний лауреат Сталінської премії, в творі якого ("Василь Тьоркін") жодного разу не згадувалося ім'я вождя народів. Він, змушений писати в умовах безперервного прославляння Сталіна, говорив про нього якось нетрадиційно, практично не про нього, а про його люльку:
Глаза, опущенные к трубке, Знакомой людям всей земли.
Зате пізніше в передсмертній і, на мій погляд, найсильнішій своїй поемі "По праву пам'яті" поет гірко і саркастично пише і про Сталіна, і про себе - сина розкуркуленого ворога народу, і про тих, хто поклонявся вождю і змушений був жити за законом нелюдяності, прикритим брехливими гаслами:
Сын за отца не отвечает –
Пять слов по счету, ровно пять.
Но что они в себе вмещают,
Вам, молодым, не вдруг обнять.
Их обронил в кремлевском зале
Тот, кто для всех нас был одним
Судеб вершителем земным,
Кого народы величали
На торжествах отцом родным…
Конец твоим лихим невзгодам,
Держись бодрей, не прячь лица.
Благодари отца народов,
Что он простил тебе отца
Родного –
с легкостью нежданной
Проклятье снял. Как будто он
Ему неведомый и странный
Узрел и отменил закон.
(Да, он умел без оговорок,
Внезапно – как уж припечет –
Любой своих просчетов ворох
Перенести на чей-то счет;
На чье-то вражье искаженье
Того, что возвещал завет,
На чье-то головокруженъе
От им предсказанных побед.)
Сын – за отца? Не отвечает!
Аминь!
И как бы невдомек:
А вдруг тот сын (а не сынок!),
Права такие получая,
И за отца ответить мог?
Ясна задача, дело свято, –
С тем – к высшей цели – прямиком.
Предай в пути родного брата
И друга лучшего тайком.
И душу чувствами людскими
Не отягчай, себя щадя.
И лжесвидетельствуй во имя,
И зверствуй именем вождя…
Но все законы погасила
Для самого благая ночь.
И не ответчик он за сына,
Ах, ни за сына, ни за дочь.
Там, у немой стены кремлевской,
По счастью, знать не знает он,
Какой лихой бедой отцовской
Покрыт его загробный сон...
Давно отцами стали дети,
Но за всеобщего отца
Мы оказались все в ответе,
И длится суд десятилетий,
И не видать еще конца.
("По праву памяти")
Пам'ять народу неможливо знищити, затуманити або заглушити телетрансляторами. Як би красиво, розумно і логічно не виглядала брехня, вона залишається брехнею. На жаль, ціна, яку доводиться людині платити за те, щоби правда стала надбанням всіх, дуже велика. Але життя саме все розставляє на свої місця.
Колись 300 спартанців, врятували життя еллінів, забезпечили перемогу, але самі полягли на полі битви. Вони - справжні переможці та захисники своєї країни. Вони вмирали не за своїх полководців, не заради слави, а захищали батьківщину.
"Подорожній, коли ти прийдеш в Спа... " - пам'ятаєте оповідання Генріха Белля, німецького письменника -антифашиста, лауреата Нобелівської премії і колишнього солдата "гітлерюґенда". Він і сам був "гарматним м'ясом" Гітлера, одним з мільйонів німецьких ошуканих хлопчиків -"спартанців", який не міг би написати на своєму надгробку: "Пішов зі школи на фронт і поліг за..." Герой його пронизливого оповідання не може закінчити фразу, бо залишився безруким і безногим калікою, не захищаючи батьківщину, а заради божевільної ідеї фюрера про світове панування.
До речі, на могильній плиті біля Фермопіл в пам'ять про полеглих спартанців написано: "Подорожній, коли ти прийдеш у Спарту, перекажи лакедемонянам, що ми полягли тут, вірні їхньому наказові".
Мільйони солдатів, які стали за наказом Жукова "гарматним м'ясом" і полягли під Ржевом або в Сталінграді, все-таки, якспартанці, залишилися в генетичній пам'яті народу не статистичними колонками цифр, не м'ясом, а найкращими людьми, котрі пожертвували собою заради захисту своєї землі.
И у мертвых, безгласных,
Есть отрада одна:
Мы за родину пали,
Но она – спасена.
("Я убит подо Ржевом")
Є якась Пам'ять, яку людина навіть не усвідомлює. Ця пам'ять чи знання завжди безпомилково оцінює всі ситуації. І дає нам можливість пам'ятати справжню правду. Не вигадану історію. Не те, що приховали або переписали заново, а те, що було насправді.
І ось по праву саме цієї пам'яті розмовляє з нами на підсвідомому рівні наша совість. Завжди! Навіть з тими, хто, здається, зовсім її позбавлений.
Це те, що гризе всередині й від чого неможливо позбутися і сховатися.
Все, що відбувається навколо, все, про що ми думаємо, говоримо, що робимо - все це, хочемо ми того чи ні, записується на невидимих скрижалях. Потрапляє в інформаційне поле. Найнезначніша думка - матеріальна. Від того, що у нас в голові, від того, що ми пам'ятаємо, залежить кожне наше слово і кожен наш вчинок вчора, сьогодні і завтра.
Усе пов'язане між собою. Найсильніші емоції щастя, болю і страху формують потужні зрушення реальності. Ми часом навіть не розуміємо, наскільки ми сильні, щомиті формуючи світ, в якому живемо зараз і, якщо їм пощастить з батьківськими мізками, житимуть наші діти і внуки.
Як ви думаєте, чому історія рухається по спіралі? Чому події, що відбуваються сьогодні у світі, схожі на минулі? Чому ми раз у раз порівнюємо Україну з Фінляндією, Кисельова з Геббельсом, а Путіна з Гітлером і Сталіним? І, о диво, ми вже трохи просунулися вперед, забувши Тамерлана, Чингізхана, Атіллу, Македонського і Наполеона. А що, власне, змінилося? Все те ж маніакальне прагнення людини оглушити кувалдою божевілля свого внутрішнього Бога, довести всім, але, перш за все, самому собі, що немає його всередині, що ти сам собі господар і можеш чудити що завгодно.
І чим закінчилися всі ці спроби?
Історія рухається не по спіралі, а по закону пам'яті.
АЛЕ не тієї пам'яті, яку ми свідомо в собі культивуємо, відзначаючи знаменні дати, зводячи пам'ятники та вивішуючи чиїсь портрети. А тієї пам'яті, про яку ми навіть не підозрюємо. Тієї, яка існує незалежно від будь-яких історичних байок, переспівів і творів. Це пам'ять правди. Наша внутрішня, генетична пам'ять. Не та, яка "у кожного своя", а та, яка одна-єдина. І ні конем її не переїдеш, ні вай-фаєм не спіймаєш, ніяк інакше не інтерпретуєш, тому що вона існує апріорі.
І найцікавіше, що ми всі, навіть найбільш безсовісні та зомбовані, її знаємо. А ось далі починається найцікавше. Те, що, врешті-решт, визначає і нашу людську гідність, і наші вчинки, і наше все.
Чи приймаємо ми її?
Чи подобається вона нам?
Чи комфортна, чи зручна, м'яка?
Чи дає вона нам шанси жити далі й залишатися людьми, чи знищує всі спроби бути щасливим?
Навіщо вона нам?
Чи можливо жити далі без неї, заткнувши вуха і закривши очі?
Тільки коли ми відповімо собі на всі ці питання, починаємо діяти.
Тікаємо.
Вигадуємо.
Глухнемо і сліпнемо.
Переробляємо.
Маніакально і бездумно доводимо зворотне.
Відмахуємося.
Вдаємо і т.д. і т.п.
І тільки одиниці відважних воїнів світла здатні прийняти правду такою, яка вона є. Такою, якою вони відчувають її глибоко в серці. Прийняти і продовжувати жити з вірою в те, що Бога всередині, який змінює тебе, ти теж здатен змінити.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
Ліля Колісник
