Пісня про сурму для україни

  "Пісня про Сурму для України"

      Багато місяців Україна наповнена війною, болем, сльозами, вогнем , смертю і розпачем, гнівом і розпукою, голосінням і стогоном, виттям сирен і канонадою з неба.

      Багато місяців Україна відбивається від яничара - бузувіра, що живе поруч, за тином, про людське око родичається, але вже восьмий рік вривається до наших розмальованих мальвами домівок і ґвалтує, вбиває, краде, мучить і катує… Ворог має багато облич, ворог є підступним, ворог передає свою ненависть до вільного духу України з покоління в покоління, отруюючи розум навіть своїх новонароджених через вже заздалегідь отруєне молоко матерів і збираючи дань мертвими яничарами з нескінченних полів війни, розпаленої ним же для упокорення і устрашіння близьких і далеких сусідів.

       Ворог не рахує тіл своїх убитих. Не дбає навіть про два метри землі, щоб дати останній спочинок своїм песиголовцям. Не бачить сліз нещасних одурманених горем матерів, що часто навіть благословляли своїх синів на «святу війну», не розуміючи , що війна загарбницька, братовбивча, і сини їхні є посланцями диявола, що воплотився у криваве чудовисько, сидить на троні вже давно, живиться плоттю безправних васалів і відкладає отруйні зміїні яйця в серця своїх заляканих рабів. Ворог залишає розтерзані тіла своїх найманців на полі бою, на чужій землі, яку він їх послав упокорити та завоювати. Він не говорить матерям, що сини ніколи не повернуться , щоб обійняти, полагодити дах, нарубати дров і принести свіжої води з маминої криниці. Що матері ніколи не побачать онуків, котрі не народяться, бо тіла синів зійдуть рясним чортополохом на українській землі. Що ті матері перетворилися б у соляні стовпи, довідавшись про безмежну шану і святі почесті, вистелені живими квітами дороги, якими зустрічають  наших полеглих героїв нації вдячні односельці на колінах і зі сльозами на очах в рідних містах і селах. 

       Кровожерливий упир живе у своїй смердючій ямі, у яку зливають брудні помиї його  улесливі служки, і боїться чистого повітря, вітру правди і запаху свободи. Його щуряча натура прагне болота, темряви і їдких випарів тління. Він наполегливо харчується падаллю з тіл ним же вбитих підлеглих, розлючено атакуючи найменший вияв незгоди чи непокори, бо сам розуміє хиткість і непевність своєї влади. Тому і підживлює страх і сліпу відданість свого болота свіжою кров’ю, скупою милостинею в кілька мідяків зі своїх переповнених золотом кишень. 

        І ось слабе світло надії нарешті освітило горизонт історї та відбилось у зневірених очах людства, запаливши іскорку сподівань і відновивши віру у відродження свободи, яке неодмінно станеться на радість мільйонів збентежених душ.

       Бо прийшов час на розплату. Бо прийшов час на помсту. Бо прийшов час на супротив. Бо прийшов час на гідну відсіч ворогові. Бо нарешті натрапив меч кровопивці на скалу українського граніту, зародженого тисячі років тому, обпаленого вогнем століть у бойових вогнищах світанку нашої держави, полум’ї козацьких гармат, загартованого у ріках крові наших пращурів і скропленого свіжими краплями з недавніх битв. 

        Україна, наша нескорена і волелюбна квітка-неопалима купина, стала непереборною перешкодою для нових, але давно запланованих і вимріяних розбійницьких навал старого трухлявого імператора з головою щура і тілом гидкого ящура. Він метушиться, гнівиться, випльовує щораз страшніші лайки і накази, стинає голови непокірним, катує за одне сумнівне слово незгоди, ламає свої гнилі зуби і чорні кігті, але не може побороти горду, чисту і мужню Україну.

       Війна ще триває, але перемога вже дзвенить в повітрі, голови вже піднімаються з блиском в очах, надія розправляє плечі воїнів і освітлює обличчя кожного, чия душа болить і плаче… Крила перемоги вже шелестять у ще задимленому небі, тужливі пісні ще віддають шану полеглим, але Птаха Свободи вже в дорозі. Вона долетить до рідної домівки, зів‘є затишне гніздо на даху на радість господарям, і вигодує сильних пташенят, щоб випустити їх у світ вісниками волі до життя.

       Це станеться. Якщо не сьогодні, то завтра. Інакше бути не може. На нас дивиться світ. Світ у нас вірить, ділиться мечами і щитами, відливає кулі для наших мушкетів, посилає стальні лати і шоломи, світ молиться за нас, бо знає - ми боронимо і його.

       І сьогодні настав час, щоб зупинитись на мить, подивитись в небо, прислухатись до свого серця і почути голос совісті. Час на голосні запитання і на щиру сповідь…

      Чи відновиться зболена плоть, чи загояться рани, чи зміцніє майже втрачена імунна система, чи зміниться характер Матері-України, чи зросте дух свободи, закладений предками, чи оновиться кров, чи вистоїть і загартується віра в себе і своїх майбутніх дітей, які народяться від любові і духовного єднання?

      Чи відбудується спалена варварами господа, чи вчасно прийдуть сусіди на толоку, щоб загасити ще тліюче згарище, а згодом і відбудувати обгорілі стіни, полагодити зламаний ворожим чоботом тин і засадити новий сад на місці покручених вогнем старих яблунь?

      Чи стане збурена громада на захист, чи згуртуються мужі на оборону, як колись це робили їхні батьки та діди, чи залунають гучні бойові пісні, вже призабуті в суєті нових часів ?

     Чи вистачить сліз, щоб змити порох війни з страшних ран наших героїв, чи витримає серце народу тисячі тужливих голосінь над свіжими могилами, чи віра в перемогу пересилить розпуку від втрати, бо ж відлітають на небо найкращі…..

      Чи матимемо достатньо мудрості, щоб відрізнити правду від брехні, улесливі обіцянки від гіркої дійсності, однодумця від зрадника, яничара від героя?

      Чи навчимося на помилках чужих, чи й далі будемо битися у стіну власних ?

      Чи вибудуємо фундамент довіри від сусідів, близьких та далеких, чи втратимо рештки тих, що подають нам руку, бо їхнє розчарування сягне межі ?

      Чи сколихнемо Всесвіт нашими переможними гаслами і поведемо його за собою, чи ніяково повернемося до ментальності рабів, бо так безпечніше?

       Чи навчимося говорити «НІ» тим, що пропонуватимуть нам поцілунок Іуди, чи приймемо той блюзнірський знак уваги, бо ж «не на часі»…?

       Чи слухняно погодимось з сумнівною аксіомою «коней на переправі не змінюють», навіть коли кінь виявиться кульгавим  ослом, що втопиться сам і не витримає вершника навіть  на кілька кроків? Або навіть не ослом, а звичайним вовком в овечій шкірі ?

       Чи будемо сліпо цілувати руки заокеанському «спасителю» тільки за те, що дає нам трохи  несвіжої води у заржавілій бляшанці, забуваючи про те, що він нас власне і кинув у темницю, відкривши навстіж двері варварам, і запевнивши їх про «невтручання» у їхні плани щодо захоплення нових бранців. Але ж воду дає, часом ще й окраєць черствого хліба кине, а ось недавно і кварту пісної юшки приніс, та й добре… Бо як огризнемося, нагадаємо про його запевнення про братерство і пусті обіцянки, виписані у його пустодзвінних грамотах ще покоління тому, то ще й цього не дасть ? 

        Чи будемо прозрівати і вчитись відрізняти справжніх мовчазних друзів від солодкоголосих сирен, щоб зрозуміти різницю між «він сказав» та « він зробив»?

        Чи будемо собі засинати під такі теплі і м’які  колискові від нових « пророків-магістрів» і ковтати їхні «аресторелаксанти», запиваючи молодим вином з бульбашками з пляшки з написом «ботактреба» ?

         Чи будемо далі мліти від слухання сонцесяйних промов, написаних тими, що вміють писати, і прочитаних тими, що не вміють навіть думати, але беруться керувати, бо ж корона на чолі так гріє ?

         Чи навчимося читати між рядками грубих фоліантів з промовами, бо для зручності нам вже їх пропонують у твердих палітурках, «щобинезабули» хто у нас хто, і не дай Боже не сплутали того, хто нібито керує, з тим, хто з прапором і на коні веде у бій…? Того, що тримається за свого «гувернера», бо самому страшно в пітьмі владних лабіринтів, а тим часом регент недорослого владики вже і без нього ставить свої печаті на пергаментах і берестах, вправно приймає паради, дарунки від послів, ручкається з ситими купцями і веде свою гру, поки його зелений вихованець дозріє до трону, чи радше, вивчить де його правдиве місце - збоку, там, де зазвичай стоять служки з опахалами. Або серед звабливих одалісок, що грайливо танцюють , виблискуючи напівприкритими тілами, котрі можна купити за кілька монет. Бо ж безхмарне дитинство принца пройшло власне там, не тягнуло його до справ державних і важких наук, натомість паяцтво та мандрівний театр з його манірним духом припали до душі і тішили своїм балагурством та веселощами.

        Чи довіримось тому правителю, що виходить « до народу» з голограмними німбами, з заморськими паяцами, що позує для лубочних зображень, розмальованих «такщобкупили» і « такщобкрасіво», що одягає « лаштунки воїна» у своєму позолоченому і теплому палаці, не дбаючи про лати для тих, хто йде в бій, хто мерзне в мокрих ровах і хто цілує руки чиїйсь матері, що під кулями несе кошик з вечерею, бо ж там її і не її сини…

        Чи прокинемось від  амнезійного сну про «оніжебратья» і про «мижеасвабадітєлі», яким задурманено півсвіту, і голосно  та чітко викарбуємо в граніті історії нашу мудрість, просочену кров’ю і відточену кайлом ворожої навали , що триває вже сотні років?

         Чи вистачить нам голосу , щоб відлуння про нашу війну облетіло планету і принесло нам прояснення - ми боремось не лише за себе, ми грудьми закриваємо світ від страшного кривавого вурдалаки, що в своїх передсмертних конвульсіях ще має достатньо чорної сили, щоб проковтнути не тільки нас. 

           І чи дочекаємось ми того благословенного світанку, коли стріли наших близьких та далеких сусідів заповнять небо, закриють сонце, але тільки на мить, щоб врешті доконати того монстра зі щурячим оскалом і не залишити живого місця на його порепаній шкірі, щоб насолодитись його захриплою агонією і почути дзвінку сурму перемоги !

  Дочекаємося. 

   Здолаємо. 

      Вистоїмо.

        Переможемо. 

          Відродимо.

             Заспіваємо. 

                Засіємо і заквітчаємо. 

  Бо хто ще не з нами, той буде з нами завтра.

      А хто ще сліпий, той прозріє і побачить.

           Хто ще глухий, той почує наш клич серцем. 

                Той, хто втратив надію, оживе і приєднається до нас. 

                     Бо Україна - це назавжди !

...........................................................................................................................................

Ілюстрація: триптих "Пісня України" ("Song of Ukraine" Oil on Canvas, Mixed Media)

 Автор Оксана Давида