Первоцвіт української поезії

Онук Петра Забіли, Віктор Забіла, побратим Тараса Шевченка, народився у 1808 році на чернігівському хуторі Кукуріківщина. Його батько Микола з козацького полковницького роду Забіл, а мати – Надія Риба, внучка гетьмана Полуботка. Був батько відомим медоваром, зберігав рецепти горілок Розумовських і Полуботків. На лихо, татусь після однієї дегустації замерз по дорозі додому. Довелося вдові самій усьому лад давати, трьох синів і дочку до гімназії готувати.

Учився Віктор у гімназії вищих наук у Ніжині, сидів на одній лаві зі своїм запеклим суперником Миколою Гоголем. Потім гусар служив у війську. І от 17-літня волошковоока Любка Білозерська (рідна сестра майбутньої дружини П. Куліша) закохалася у 25-літній чорнявого, кароокого майора. Красуня сказала своє: "Так!" і за згодою батьків призначили весілля на 29 листопада 1834 року. Віктор Забіла приготував барильця вишневого меду, але багатому сусідові Іванові Боголюбцеву батько Люби не зумів відмовити, тому дівчина зламала слово, дане Вікторові.

Безталанного юнака охопила розпука й він написав "Гуде вітер вельми в полі", "Не щебечи, соловейку". Згодом вірші "Не плач, дівчино", "Голуб", "Човник" В. Забіла сам поклав на музику. У той час його поезії були добре відомі, поширювались у рукописних збірках, виконувались як народні пісні. Бувало, однолюб заходив до веселого закладу у супроводі кількох циганчат, які витанцьовували й співали, сідав посеред зали й починав співати, граючи на кобзі. Згодом найбільшим захопленням Забіли стали бальзами, горілки, меди, наливки; випробовування та вдосконалення рецептів. Кажуть, були напої і цілющі, і питущі, і приворотні, і відворотні… Була у нього й колекція особистих чарок друзів.

Як людину веселої щирої вдачі, прекрасного кобзаря й виконавця власних пісень, медовара запрошували до себе поміщики-сусіди.

Так відставний майор у 1838 р. вперше потрапив до Василя Тарнавського у Качанівку, де познайомився з художником Василем Штернбергом і композитором Михайлом Глинкою.
 
Поезії настільки запали в душу Глинці, що він відклав роботу над пушкінською "Руслан і Людмила" і не заспокоївся, поки тут, у бесідці, не написав романси на слова Забіли. Що надихнуло композитора – чи неймовірні пейзажі, чи запаси величезних винних підвалів, що знаходилися прямо під цією бесідкою, чи яскрава пристрасть до 15-літньої Марії Задорожної? То є вічна таємниця. Скоро весь Петербург заспівав "Гуде вітер вельми в полі" та "Не щебечи, соловейку".
  Вася Штернберг намалював тоді портрет Віктора, привіз Шевченкові рукопис збірки В. Забіли. Тарас Григорович познайомився з поезіями та надіслав Забілі примірник поеми "Гайдамаки" з написом: "На заочне знайомство".

В. Забіла дружив із Т. Шевченком, зустрічався з ним у Качанівці, Мойсівці, Києві. Зупинившись у Тарновського в Качанівці, Тарас попросив послати гінця за В. Забілою. Віктор примчався разом із тим гінцем і не розлучалися, скільки Тарас перебував у Качанівці. Вони і зовні були як старший і молодший брат: приземкуваті, кароокі. Тарас перейняв від Віктора звичку складати вірші, підіграючи собі на кобзі або гітарі. Тоді ж у Тарновського народилася думка видати збірочку поезій В. Забіли під назвою "Пісні крізь сльози", за словами І. Франка, "Первоцвіт української поезії".

У червні 1843 р. на балу у Волховської в Мойсівці В. Забіла познайомив Т. Шевченка з дружиною полковника Закревського Ганною. Саме тоді Тарас Григорович зустрівся з Євгеном Гребінкою, Яковом де Бальменом, а вранці веселі друзі – мочеморди поїхали до Яготина, далі до неперевершеного поета українських горілок Віктора Забіли, потім у маєток де Бальменів, згодом до Закревських у Зелену Рудку.

Віктор Забіла був улюбленим гостем у Закревських, тому кілька разів привозив до них Тараса. Там він відволікав Платона Закревського своїми настоянками, грою в карти, до чого полковник мав велику пристрасть, поки Тарас і Ганна розмовляли очима.

Виїхав Шевченко до Петербурга, захопивши дюжину барилець, пляшок цілющих Забілиних настоянок на всі випадки життя.

Восени 1844 до Тараса навідувалася Ганна Закревська, яка була в столиці разом із чоловіком. Пригощалися Вікторовою "коханівкою", а в липні 1845р., Ганна народила донечку Софію. Платон сам не хотів бачити дитину, але Тарасу не дали на неї поглянути. Нещасну Ганнусю загнав у землю ненависний Платон. Донечка Соня зачахла в пансіоні у Франції.

Взимку 1847 р. Шевченко жив на хуторі Кукуріківщина, намалював Тарас портрет В. Забіли, а у повісті "Капитанша" з симпатією описав друга під іменем Віктора Олександровича. З того часу Віктор Забіла зберігав недоторкану пляшку слив’янки ("Тарас приїде – розіп’ємо!").

П. Куліш люто не любив В Забілу й описав у повісті "Майор". Пантелеймон був переконаний, що Віктор Забіла на прохання О. Білозерської, дружини Панька, приготував зілля-відворот від Марка Вовчка. Після чого Куліш став дармовисом і кохання до Марії здиміло.

Коли Віктор Забіла прогайнував маєток, він на материнські гроші, викупив поштову станцію у Борзні, через яку проліг останній шлях Тараса. Віктор забрав зі своєї станції кращих коней, найкращу збрую, всі килими, і очолив похоронну процесію. Він навіть спав у дворі, обнімаючи труну Тараса. Приїхали до Києва, далі потрібно було добиратися пароплавом. Залишив Забіла коней незнайомим людям і в чому був, поплив на пароплаві з Києва до Канева, везучи заповітну слив’янку, і горював, коли пляшка впала на палубу й розбилася. Окрім труни з тілом Побратима він не бачив нікого і нічого. Життя для нього закінчилося. Брав Віктор Забіла участь у впорядкуванні могили Т. Шевченка. "Молитва про Тараса" – останній вірш Віктора Забіли.

У день 35-ої річниці невдалого весілля прийшов Віктор на хутір "Кукуріківку". Увійшов до покинутого будинку, викопав барильце вишневого меду, призначеного на весілля. Вийняв із шафи чарки друзів: Тараса Шевченка, Михайла Глинки, Якова де Бальмена, Віктора Закревського, Василя Штернберга, Опанаса Марковича. Наповнив їх і почав: чокався з чаркою кожного свого побратима, говорив кожному прощальне слово…

Вранці однолюба знайшли сплячого вічним сном, з усмішкою на вустах.