Пісенні шедеври України

З пуп’янка я переконана, що гуртове, то чортове, тому не сприймала визначення "народна пісня", "народний депутат". Пісня, яка загубила ім’я свого творця, – байстрюк чи, скоріше, бастард; депутат, який жирує, обкрадаючи народ, – "інородний". Українську пісню свідомо позбавляли батьківства, бо окуповане плем’я має право на пісню-байстрюка, а панівна нація метрополії має своїх діячів науки та культури. Ось один приклад того…

25 грудня 1862 р. від лихоманки у віці 45 років у м. Лебедин на Харківщині упокоївся поет Михайло Миколайович Петренко. Помер М. М. Петренко повітовим стряпчим (прокурором), маючи чин колезького асесора. Відспівували його у Миколаївській церкві міста Лебедин й поховали 27 грудня.
  Кажуть, між річками Торець і Бакай знаходився колись вигін, де за рішенням сходу міщан Слов’янська, 10 березня 1809 року безземельному дворянинові Миколі Дмитровичу Петренку, тоді ще не жонатому, було відведено три десятини землі. Цей куточок стали називати хутором Торецьким. Тут почав господарювати Микола Петренко, губернський секретар, який служив у Слов’янській міській ратуші. Згодом він мав уже два власних будинки та чотири душі селян при них; одружився шляхтич, розбагатів на діточок. Його дружина теж дворянка Марфа Андріївна мала дерев’яний будинок у Слов’янську. Їхній син Михайло народився 1817 року в Слов’янську і, як говорить його перший біограф А.Метлинський, "проживав і вивчав мову та побут у місті Слов’янську і його околицях".

Дідом Михайла Миколайовича був квартальний поручик Петренко Дмитро Іванович (1762 р. н.), одружений із дочкою купця зі Слов’янська — Ксенією Борисівною П’ятирубльовою (1770 р. н.). Вони мали четверо дітей.

Прадід Михайла – військовий обиватель Іван Данилович Петренко (1722 р. н), одружений із Зиновією Тимофіївною (1729 р. н.), мав дев’ятеро дітей.

Прапрадід Данило Петрович Петренко (1687 р. н.) козак Ізюмського слобідського козачого полку в сотні м. Тору (Слов’янська).

Батько поета був людиною м’якої вдачі, прекрасним рибалкою та мисливцем. Любив природу, землі, але господарювати не вмів. Михайлів батько орендував землю у заможного купця Марченка, і вирощував кавуни та дині. Марченко мав у центрі міста дві великі крамниці, у яких продавав вирощений Петренком урожай з баштану.

Михайлик ріс тихою та лагідною дитиною, любив самотність. Купець Марченко порадив батькам віддати хлопця до школи. Взимку, коли снігові замети відгороджували хутір від міста, Михайло жив у Марченків. Там і закохався вперше в житті Михайло у Галю Марченко. Вірогідно, що початкову освіту Михайло здобув у Слов’янську, про який писав:

Слов’янськ, Слов’янськ! Як гарно ти
По річці Тору, по рівнині
Розкинув пишнії садки,
Квіти пахучі по долині
I так красуєшся собі!

Поки Михайло з 1833 р. проживав і вчився в Харкові, батьки одружили Галю з багатим нареченим і молоді виїхали до Криму. Цей удар Михайло Петренко важко переживав. Він вилив муки нерозділеного кохання у автобіографічних віршах:

Туди ж мої очі, туди моя думка,
Де ти живеш, Галю, сердешна голубка!

У 1837 Михайло вступив до Імператорського Харківського університету на юридичний факультет і родина оплачувала його навчання. Павло Грабовський писав, що Михайло Петренко разом із родиною Степана, Марти та Петра Писаревських організовував у Харкові пісенно-музичні вечори. У часи студентства Михайло Петренко подружився зі справжньою українською елітою: дворянами інтелігентами, поетами-романтиками Левком Боровиковським, Олександром Корсунем, Амвросієм Метлинським та Ізмаїлом Срезневським, написав свої найкращі пісні "Взяв би я бандуру…", "Дивлюсь я на небо, та й думку гадаю…", "Ходить хвиля по Осколу…".

У царській Росії випускники вишів мали два статуси:
– "действительнаго студента", що свідчило про закінчення закладу без відзнаки (у народі говорили "вічний студент");
– кандидата наук.

У 1841 Михайло Петренко закінчив повний курс наук юридичного факультету Харківського університету зі статусом "действительнаго студента", що свідчило про закінчення закладу без відзнаки. Якийсь час він працював "по цивільному відомству" у Вовчанську, був наглядачем повітового училища в м. Лебедині. 13 липня 1844 р. Михайло вступив до служби в Харківську Палату кримінального суду канцелярським чиновником.

Упродовж 1841—1848 рр. Михайло Петренко надрукував 19 поезій у харківських альманахах "Сніп", "Молодик", "Южный русский сборник". Чому М. Петренко, пісні якого співали, переписували від руки, так швидко скінчив свою літературну діяльність? Гадаю, що виною тому "нестримний Віссаріон" Бєлінський, якому послали свої твори молоді українські романтики. Ідеолог російського імперіалізму В. Бєлінський категорично заперечував право українського народу творити власну історію, оскільки "Малоросія ніколи не була державою…". Отже, українці – не народ, а плем’я, а "плем’я може мати тільки народні пісні, але не може мати поетів, великих поетів мають тільки великі народи…".

Побачивши вірші українською мовою, Бєлінський жорстко засудив їх і побажав "деяким письменникам малоросійським" припинити писати на незрозумілій для всіх, i не існуючій взагалі, українській мові. (Белинский В. Г. Полное собрание сочинений. Том 5, Москва. 1954, с. 176–179. (рос.)). Делікатний естет Михайло Миколайович був вражений вироком і припинив писати. Так московський "брат" одним махом убив творчість М. Петренка на цвіту.

Михайло Петренко мав щасливе подружжя з дворянкою Анною Миргородовою, п'ятьох дітей. Хрещеним у чотирьох дітей Михайла Петренка був друг – поміщик Лебединського повіту, справник Петро Добросельський. Двоє дітей, Микола і Людмила, прожили довге життя. Нащадки Миколи й сьогодні живуть в Україні.

Шевченківський словник подає інформацію про зустріч Михайла Петренка та Тараса Шевченка в Лебедині в червні 1859 року.

А пісні Петренка жили. xmusic.me

Мелодію твору "Дивлюсь я на небо" дала Людмила Александрова, дочка генерала Володимира Александрова (автора вірша "Ходить гарбуз по городу"), аранжування Владислава Заремби. Т.Г.Шевченко цього вірша власноручно записав собі в альбом, тому довгий час була легенда, що пісня належить Шевченкові. Прикметно, що це була улюблена пісня Й. Сталіна, от тільки співати дозволяли перші два куплети. Чому?

Бо долі ще змалку здаюсь я нелюбий,
Я наймит у неї, хлопцюга приблудний;
Чужий я у долі, чужий у людей:
Хіба ж хто кохає нерідних дітей?

І далі роздуми про долю нерідних дітей. Хіба можна таке співати у братському союзі народів? Звісно, ні.
Чи не тому авторство українських пісень старанно "губилося"? Навіювалася думка, що найвища оцінка пісні – "народна пісня". А безжальна пам’ять згадує слова Бєлінського: "плем’я може мати тільки народні пісні, але не може мати поетів, великих поетів мають тільки великі народи…".

Відомо, що у день 70-ліття Й. Сталіна на приватному концерті у Кремлі Дмитро Гнатюк співав весь текст пісні повністю.

Безсмертна пісня "Дивлюсь я на небо" кличе українців піднятися над буденністю, вирватися з окупаційного рабства.