ПІДСТУПНЕ ПРОВАЛЛЯ «ДЕІДЕОЛОГІЗАЦІЇ»

13 листопада 2019
Влодко

ПІДСТУПНЕ ПРОВАЛЛЯ «ДЕІДЕОЛОГІЗАЦІЇ»

В попередньому пості ми намагалися показати, наскільки важливою є ідеологія як для здорового життя-буття суспільства взагалі, так і, особливо, для відродження втраченої ним національної мови. Мусимо приділити цій темі трохи більше уваги та розумових зусиль, оскільки в змаганнях за українську мову єдиним реальним козирем її адептів здатна бути (але наразі ним не є) лише ідея – не закон, не держава й, на превеликий жаль, не «народні маси», принаймні в їх теперішньому стані.

Почнімо з питання про те, як та чому ми пропустили той доленосний поворот на шляху до «української України», коли треба було всерйоз братися за розбудову її ідеологічних засад. Теза перша, як пам’ятаємо, виглядала приблизно наступним чином: ми хотіли якнайскоріше відійти від комуністичної минувшини, що в ній ідеологія визначала все. Чи справді це так? Чи настільки українське суспільство пізньокомуністичної доби було просякнуте офіційною ідеологією й такі глибокі корені пустила остання в масовій свідомості?

Давайте порівняємо бодай два незаперечних факти. Наприкінці 80-х рр. в Україні ДЕСЯТКИ ТИСЯЧ людей професійно «займалися марксизмом-ленінізмом» – викладачі відповідних кафедр, які були при кожному виші, інструктори обкомів-міськкомів КПРС з ідеологічних питань, працівники редакцій, лектори «університетів марксизму» тощо. А вже в сер. 90-х не залишилося ЖОДНОГО видання чи бодай одинокого публічного автора, які б з марксистських позицій аналізували події в Україні та світі! (Винятку з цього правила не становили й видання «лівих» партій, які зберегли від «безсмертного вчення» щонайбільше антураж та елементи лексикону*.) Чи можливо, щоб така величезна сила так безприкладно швидко дала себе помножити на нуль? Активні автори-марксисти були та є в країнах, де політична влада одного дня не належала компартіям, а в посткомуністичній Україні їх виявилося катма.

В такому разі «чи був хлопчик»? Чи не є «заідеологізованість» українського суспільства в пізньому СРСР звичайним собі міфом? За спостереженнями автора цих рядків, останні щирі носії комуністичної ідеї вимерли чи перестали бути суспільно активними ще десь наприкінці 60-х. Відтоді діяли інерція, обов’язок, примус, можливо страх – але вже не ідея, як така. Залишилася, щоправда, тоді як і тепер, розлога звичаєво-ментальна спадщина цієї небіжчиці, як-от: патерналістське ставлення до держави, авторитарний стиль управлінської діяльності, обожнення влади, політична й громадська пасивність, некритичне сприйняття пропаганди тощо. На жаль, носіями цієї спадщини є представники всіх верств суспільства й «деідеологізація» мало допомагає її усуненню. 

Теза друга зводиться до посилання на досвід найбільш розвинених країн теперішнього світу, де буцімто ідеологічні пошуки, рухи та згромадження зійшли на маргінес суспільного буття, поступившись місцем ідейно незаангажованим «прагматикам». Знов-таки, наскільки то є правдою? Тут не можу не пригадати епізод, який мав місце на порозі розпаду СРСР. Під ту пору уряд Франції, який щойно провів потужну кампанію з дерегуляції власного бізнесового середовища, вирішив скерувати до Москви місію для поширення корисного досвіду. Слухачі імпровізованих «курсів з дерегуляції» з подивом дізнавалися, що французький чиновник навіть після дерегуляції (!) має не меншу, а більшу владу над бізнесом, ніж його радянський колега. Що службовець відповідного французького відомства здатний з власної волі припинити діяльність будь-якого приватного підприємства, пустивши з торбами по світу його власників. На обережні питання аудиторії про те, чи не має негативного впливу на ділову активність така сваволя державних чинників французький лектор відповів, що ні, не має, оскільки (тут увага!) відомство-регулятор набирає до свого штату осіб, які СПОВІДУЮТЬ ІДЕОЛОГІЮ мінімізації державного втручання в підприємницьку діяльність.

Ну що ж, коли постає питання про те, що французькому чи схожому на нього суспільству ідеології вже забагато й час проводити його деідеологізацію (імовірно на кшталт «дерегуляції» абощо), це може мати певний сенс. Але спробуйте будь ласка  уявити собі українського чиновника, якому ідеологічні мотиви перешкоджають «пресувати» вітчизняний бізнес… Про яку «деідеологізацію» може ходити в нашому випадку? 

Сучасні західні суспільства можна в певному сенсі назвати постідеологічними, але це – зовсім не те саме, що суспільства без ідеології, як такої. (Для порівняння: це як людина, яка після багаторічних тренувань зрештою перестала відвідувати спортзал – і така, яка ніколи там і не з’являлася…) Так, на Заході  доба масової ідеологічної заангажованості й гучних ідейних баталій відійшла в минуле, вони на позір демонструють толерантність та «мультиідейність», які часом межують зі всеїдністю, але в надрах суспільних структур механізми продукування та поширення ідеологій продовжують діяти.

Автор цих рядків, уперше в житті опинившись в Америці, був найбільше вражений не заможністю цієї країни, не її технічними досягненнями абощо, а розмахом тієї суто ідеологічної діяльності, яку мовою совка можна назвати «історико-патріотичним вихованням американських трудящих». Ця діяльність не кидається у вічі крикливими гаслами та кампаніями, її форми є відмінними від звичних для пост-радянської людини, але масштаби!.. Хотів написати для одного видання статтю на цю тему, але «спіткнувся» на «простому» питанні про суб’єкта виховного процесу. Визначити останнього майже неможливо, оскільки суб’єктів є багато, а способи та масштаби їхньої діяльності вражають своїм розмаїттям: федеральний уряд тісно співпрацює в цій царині з владою штатів та громадами, бізнес – із неприбутковими фундаціями (такими, приміром, як «The Daughters of the American Revolution»)… й аж до поодиноких активістів, які доглядають за могилами полеглих вояків чи організовують локальні фестини до Independence чи то Memorial Day.

На порозі незалежності й демократії наші «батьки-засновники» невірно оцінили реальний ідеологічний стан як провідних суспільств Заходу (для яких «деідеологізація» була лише тенденцією, а не доконаним фактом), так і, ще більшою мірою, власного соціуму, який в безідейному стані почав займатися державотворчістю. До того ж їм геть не ходило про осмислення глибших закономірностей духовного розвитку людства, в павутинні яких належало робити свій маневр молодій, незвичній до самостійного вибору нації.

*****

Середньовічне суспільство знало по суті єдину форму масової ідеологічної заангажованості – релігійну. Віра довший час залишалася майже одиноким засобом мобілізації індивідів та великих соціальних груп і структур на діяльність, яка, не приносячи утилітарної користі, була пов’язана натомість із можливістю зазнати страждань та дочасної смерті. Задля віри люди горіли на вогнищах, вмирали в тюрмах, воювали чи тікали на край світу, терпіли цькування та приниження (ну й, звісно, при нагоді самі цькували та принижували іновірців), проводили життя в тісних келіях, долали гори й пустелі, премудрості грубих фоліантів і підступи лютих ворогів. Цінності віри вважалися незіставними з цінностями земного буття й вимагали принесення собі в жертву цих останніх. Безумовно, в  такому дусі діяли далеко не всі послідовники віровчень, але в кожній значній спільноті домодерної доби цей тип мотивації був присутній, мав свою вагу, нераз визначав долю спільноти та характер її поступувань.

Згодом специфічна еволюція переважно західноєвропейських суспільств призвела до помітного послаблення мотиваційної сили релігії. Різні конфесії зрівняли в правах та відокремили від держави; «подвиги в ім’я віри» перестали вважатися взірцями для масового наслідування; політики, воєначальники, підприємці, мандрівники, вчені, митці дедалі рідше та менш натхненно обґрунтовували свої діяння посиланнями на Бога. Однак як на особистому, так само й на спільнотному рівні зберіглася величезна потреба в певних «високих», трансцендентних по суті сенсах, які мотивують до діяльності вищого порядку, позірно далекої від задоволення утилітарних потреб, але вкрай важливої для виживання й поступального розвитку великих громад та цілого людства.

Ця потреба породила ідеології модерного типу. Замість вічного Бога вони проголошували «вічні» ідеї, служіння яким визнавалося майже таким самим святим обов’язком людини, яким раніше вважалося дотримання приписів віри**. Ідея рівності прав та свобод індивідів, вільного підприємництва, соціальної справедливості,  розбудови націй, неперервності наукового пізнання та поступу технологій, ошляхетнення людства безсмертними творами мистецтва тощо уважалися їхніми адептами універсальними, гідними посвяти, а нераз і самопожертви. В «нормальному» суспільстві модерного типу носії всіх цих та багатьох інших ідей співіснують та співдіють між собою, проте між адептами окремих ідеологій (наприклад лібералами й соціалістами) нерідко виникали та виникають антагоністичні стосунки, аж до запеклого взаємного поборення.

Порівняно недовготривала (згрубша 2-3 століття) доба ідеологій виявилася чи не найбільш плідною в цілій історії людства! «Ідеологічні» нації спроміглися якісно перегнати в розвитку та перетворити на об’єкти власних впливів і стратегій «доідеологічні» й конфесійно детерміновані суспільства. Саме в цю добу найвіддаленіші куточки планети лягли на мапи й стали теренами поширення цивілізації; арсенал людства збагатився надпотужними технологіями; матеріальне та інформаційне виробництво набули масового характеру; було створено наукову картину довколишнього світу та більшість найвидатніших творів мистецтва. Звісно, такий безприкладний поступ мав свою ціну: поневолення цілих континентів; занепад, або й повне зникнення багатьох народів; драматичне погіршення стану довкілля; страшні війни, в яких люди ще більш масово вбивали одні одних «за ідеї», ніж перед тим «за віру» й, зрештою, жахливі злочини проти людства й людяності, здійсненні під впливом та в ім’я «безсмертних» ідей, яким насправді не судилися ні тотальне панування, ні, тим менше, реальне «безсмертя»…

Тренд «деідеологізації» постав під впливом саме таких реалій. Плідним ґрунтом для плекання цього тренду виявилися високорозвинені, усталені, заможні, добре захищені від внутрішніх та зовнішніх потрясінь суспільства, яким, на відміну від Марксового пролетаріату, дуже навіть є що втрачати в разі настання природних чи соціальних катаклізмів. Зіткнувшись із викликами, такі спільноти воліють радше витратити певну суму грошей на їх усунення, ніж дозволити якомусь бурхливому генію своїми ідеями поставити під загрозу звичні для них безпеку та комфорт. Спосіб життя цих суспільств є невідпорно привабливим для решти людства, але його привабливість теж має свою ціну. В «комфортних» суспільствах великою мірою зазнають атрофії системи реагування на критичні ситуації; вони надто довго й украй неохоче усвідомлюють новітні виклики та загрози. Економіка починає тупцювати на місці; не тішить вагомими здобутками наука; письменники цієї доби прагнуть створювати не так шедеври, як «бестселери», себто книжки, які найліпше продаються.

«На диво», мешканці найбільш благополучних країн найменше дбають про продовження свого роду та масово вражені епідеміями депресій, суїцидів, небезпечних залежностей і «соціальних» хвороб на кшталт ожиріння, наркоманії тощо. «Найбагатші» економіки світу обтяжені нині непідйомними борговими зобов’язаннями, критично залежні від зовнішніх виробників і безнадійно програють змагання за глобальну першість далеким від демократичних ідеалів конкурентам, що створює дедалі серйознішу загрозу звичному для них спокійному добробутові. Зрештою, глобальна деідеологізована демократія починає ганебно відступати перед агресією ворожих їй чинників, економічно та технологічно слабких, проте оснащених ідеологічною зброєю – ісламського фундаменталізму та войовничого «русского мира», котрий прагне як мінімум безумовної реінтеграції під своїми прапорами тієї «1/6 частини суходолу», яку вважає «законно своєю»… 

Стати «постідеологічним» сучасне українське суспільство в принципі неспроможне, бо не було ідеологізованим перед тим. Через це, а також в силу його економічної, політичної й національної недосформованості та нараженості на специфічні адресні загрози мусимо рішуче відкинути примарні спокуси «деідеологізації». Українці не мають привілею бодай на якийсь час виявитися яловими та самозаспокоєними, тому їм конче потрібні сенси, концепції, мета національного поступу та чітко окреслені «червоні лінії», які не вільно переступати, проте… Живемо в широкому світі, для якого маємо залишатися зрозумілими – адже ми не супердержава й без ресурсів та союзників у цьому світі нам годі буде вижити й досягти своїх цілей. Зрештою, ми не відгороджені від свого планетарного довкілля китайським муром! Якщо це довкілля сьогодні схибнулося, приміром,  на новій моделі ґаджета чи правах ЛГТБ спільнот – наївно сподіватися, що ці тренди не знайдуть послідовників також і в Україні.

Відтак постає серйозна проблема комунікації між нами та «ними», нашими ідеологіями національного поступу (які нині є не вельми цікавими для «прогресивного людства», проте конкретно українству без них ґаплик) та «їхніми» тенденціями та уявленнями. Ми маємо «вписатися»; наші ідеологічні постулати мають допускати безперешкодний «переклад світовими мовами», інакше-бо нічого не вийде… Це так, як новий виробник автівок чи програмного забезпечення має спочатку акцептувати чинні правила та стандарти, щоб знайти своє місце на ринку – потім, Бог дасть, він і сам стане законодавцем мод і творцем нових трендів у своїй галузі.

Українцям потрібна не єдина ідеологія «про всіх і вся», а живе, продуктивне, по змозі україномовне спілкування між адептами розбудови нації й захисту довкілля, економічних свобод і соціальної справедливості, української ідеї та прав національних меншин***, гендерної рівності й «держави в смартфоні» тощо. Повинні порозумітися навзаєм – хоча одразу ясно, що з «перекладом» нераз буде сутужно…

* Ідеологічна партія – не та, яка почепила на свої штандарти профілі Маркса, Бандери, Ататюрка, Ганді, Че Гевари абощо. Даруйте, але Маркс нічого не писав про кліматичні зміни; Ататюрк, як і Ганді, не передбачив проблему масової комп’ютеризації, а ціле середовище батьків-засновників українського націоналізму майже не торкалося в своїх творах питань відродження українського слова… Ідеологічною партією насправді є лише та, в середовищі якої сьогодні й зараз триває жваве обговорення та розробка фундаментальних питань суспільного буття.

** Показовими в цьому плані є, приміром, численні паралелі між постулатами «наукового соціалізму» й християнства – попри непримиренно антирелігійну поставу марксизму та його послідовників. Втім, хіба не на ґрунті віри у Божу всемогутність постала, приміром, віра у необмежені можливості наукового пізнання?..

*** За тих часів, коли в Львівському російському товаристві ще можна було знайти адекватних людей, я намагався їм пояснити, що в приміщенні товариства має відбуватися не прес-конференція заїжджих емісарів КПУ, як то насправді мало місце, а, приміром, збори Конгресу Українських Націоналістів. «Тут у Львові ви почуваєтеся у ворожому оточенні? Тоді гаразд, не робіть саме того, чого це оточення від вас найбільше очікує. Блін, спробуйте його здивувати!» Адекватних невдовзі «пішли», а неадекватні, прямо скажемо, нічим не здивували…

Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

24 українські емігранти, які прославили Україну на весь світ
Нашого цвіту — по всьому світу. Тисячі українців були змушені шукати кращої долі за кордоном. Але навіть у чужих країнах вони пам'ятали про своє походження та змогли вразити світ своїм талантом.
Читати більше