ПІД ОМОФОРОМ

                                                                                       РІЗДВО
 
       Монастир і навколишні села готувалися до свят. Різдвяну службу мав правити сам владика, тому нікуди не їздили. Петрусь часто забігав до кухні, де ченці готували їжу для монастиря, а Мотря виконувала замовлення для владики. Той полюбляв добре поїсти і міг немало випити. Як би ж тільки він! А то майже кожен день приїздили гості : шляхта з околишніх сіл, маркграф Галицького замку, старі друзі-вояки, з якими служив в кавалерії. Владика полюбляв товариство, за столом нагадував гусара, а не єпископа. Бувало, що, добряче підпивши, товариство відправлялось верхи і на санях прогулятись від Галича на Станіслав. Заїхавши у ліс, єпископ звертався до джури, тобто до Петруся:
― Давай пістолі!
       І стріляв у повітря, струшуючи сніг з високих ялин.
       Різдвяну службу владика служив в холодній кам’яній церкві Успіння Богородиці. Перед входом лежала велика плита з написом, що церкву цю спорудив Марко Шумлянський, пращур єпископа, майже сто років тому. Народу набилась повна церква, хор співає і Петрусь серед нього, дозволив владика. Інколи Петрусь поглядає на Мотрю, яка молиться в першому ряду.
― Христос народився! ― час від часу вітає вірних владика.
― Славімо його! ― відповідають усі з душевним підйомом.
       Свято велике! На нього обов’язково треба сповідатись, починати нове безгрішне життя. Петрусь коливався, він після загибелі Грети не сповідався. Але тут пішов зранку, розповів ігумену про Грету і про ханського сестринця, якого вбив стрільном, та про Мотрю.
― Що сестринця вбив ― це не гріх, віру нашу святу боронив, це тобі Господь у добрі діла запише. Що жидівку застрелив, теж нема гріха, бо вона сама цього схотіла, обдурила тебе. Будь уважним, особливо з жидами, у них свої закони, на наші не схожі. А що стосується Мотрі, то тут є твій гріх, прочитаєш сорок разів «Отче наш» і дев’ять разів «Вірую». Надалі сам маєш вирішити, як бути, пам’ятай тільки про божі заповіді. Гріхи тобі відпускаю в ім’я отця, сина і духа святого! ― сказав ігумен і дав поцілувати великий срібний хрест.
       Після ранкової служби пішли колядувати, набралась чимала юрба бажаючих – ченців і селян. Була морозна сонячна погода. В кожній хаті частували сливовицею або медовухою, усі звеселились, співали колядки. Петрусь завжди добре співав, навіть в церковному хорі у Крехові, а тут з’ясувалось, що і Мотря добре співає та ще й колядок знає безліч. Просто скарб, а не дівчина! Вона теж трохи підпила, рум’яна, сміється аж зуби блищать, мов перли.
       Сільські хлопці так і в’ються навколо, навіть молоді ченці поглядають. Та що там хлопці! Шляхтичі, гості владики, як побачать звабливу Мотрю, що несе страви до їхнього столу, так і норовлять щипнути її за круті боки, а то й за пазуху залізти. Петрусь, коли це бачив, аж закипав, як московський самовар, але кипів мовчки.
― Що ти дивишся? ― шипів він після на Мотрю. ― Дай йому по свинячому рилу!
       А вона тільки посміхалась.
― Не можна, ― каже, ― панам по рилу давати. Хто вони, а хто я? Сам ставай паном, тоді не будуть до мене чіплятись. А так хто захистить бідну сирітку?
       Ставлення її до Петруся не змінилось. Пробігаючи повз нього у вузьких коридорах обителі, вона намагалась потайки зірвати його поцілунок, або притиснутись до нього, жарко шепочучи щось про наступну ніч. Петрусь розтавав і увечері, побачивши, що владика вже відійшов до сну, тихенько виходив з келії і йшов до мотріної хати. Старої хазяйки звичайно не було, хата натоплена, на столі вареники, або руські пірошки, як їх тут називають, Мотря вже помилась теплою водою, постіль розстелена, великі подушки збиті. Спочатку повечеряють, наговоряться до схочу, а потім лягають разом, цілуються і усе інше роблять. «І що цікаво, ― думав Петрусь, ― завжди це сприймаєш, як вперше, а кожного разу усе-таки щось інакше, так що ніколи не набридає, а тільки чекаєш цієї зустрічі. Якби це було у нього в Опішні, він вже одружився б з Мотрею. А так що? Ні кола, ні двора. Він в монастирі, вона ― в чужій хаті. Може разом повернутись в Опішну? Але ж там однаково йому треба в козаки подаватись. Краще тут почекати, владика казав, що через два-три роки він матиме єпископську резиденцію у Львові, а Петрусь з часом стане дяком, а то і прихід отримає, тоді, ― думав Петрусь, ― буде Мотря матушкою».
       Але щось його турбувало, сам не міг зрозуміти. Коли був в монастирі, дивився за Мотрею. Ніби нічого такого не бачив, але то вона десь затримається, хоч і не надовго, то він спіймає її погляд на когось з гостей владики, то недавно побачив на її руці срібний перстень з бірюзою.
― Де взяла? ― спитав, бо знав, що вона не має стільки грошей, щоб сама купити.
― Подарували, ― відповіла.
― За що подарували? ― з підозрою поцікавився Петрусь.
― Просто так. Як тобі кожух та шапку, за гарні очі.
       Надувся Петрусь, але не надовго. Не звертає Мотря уваги на його образи.
       Іноді владика посилав його з листами до друзів, бувало, що і далеко ― в Шумляни до старшого брата Афанасія, в Підгайці, а то і в Тернопіль. Так що не ночував дома дві, а то і три ночі. Що тоді тут робить Мотря? Питав її, а вона сміється ― відсипаюсь, каже.
       Увечері Петрусь зайшов до Мотрі, повечеряли, як завжди, полягали спати. Він розповів, що був на сповіді і що сказав ігумен.
― Може нам одружитись треба? ― спитав Петрусь. ― Як-ніяк живемо серед божих людей.
― Ще одружимось, як схочеш. Тільки як ми будемо жити? Може пан Бог дитинку дасть, хазяйство треба заводити. Якби владика хотів, щоб ми одружились, дав би нам грошей, щоб хату збудувати.
― Він сам тут не збирається жити, каже, що через два-три роки переїде до Львова.
― Отож. Так що тримаймось його, далі побачимо. А якщо гріхи тобі відпустили, давай будемо грішити знову, ― пошуткувала вона, обіймаючи Петруся.
 
       Глава з історичного роману Влада Наслунги «Під омофором», видавництво " Український пріоритет", Київ, 2016.