Піаніно забагато не буває

Коли мене першим за інший реквізит поставили посеред сцени величезної зали, де за годину мала відбутися Церемонія Відкриття цьогорічного Одеського Міжнародного Кінофестивалю, я завмерло в очікуванні зустрічі зі своїм піаністом та публікою. Я насолоджувалося тим, як налаштовували світло й звук, аби та музика, яка лунатиме з мене, була сприйнята у всіх нюансах, аби жодна інтонація не була не почута.

Повірте мені, це щось нереальне, можливо й потойбічне — бути в центрі сцени. Забуваєш, що ти — не концертний рояль, який і троє-четверо дужих чоловіків іноді не можуть зрушити з місця, а кришка якого, як крило чудернацького птаха, пафосно здіймається вгору.

Думки про свій вигляд, як і про аплодисменти, якось самі по собі, стали не те, щоби не важливими чи побічними; вони перейшли на другий план — той, що вже після виступу, після роботи, на, так би мовити, відпочинку.

Але сталося не так, як гадалося. Тривіальна фраза, майже як і моє «стояння» на сцені.

Лише твої очі, мала, твої мрії про такий, як я інструмент, підтримували мене. Так захотілося опинитися в твоїй кімнаті і залишитися там. Ти б звільнила для мене найкраще, найбліьш затишне в кімнаті, місце — біля стіни, неподалік від балкона, але так, аби я не опинилося на протязі. І кожного разу, проходячи повз мене, ти б лагідно торкалася моєї кришки. А коли б ти її відкривала, то й кожна клавіша відчувала твій дотик. Я заздрю тому рулонному піаніно, яке зараз у тебе, і тій «Україні», яка далеко від тебе, але яка пам'ятає твої перші гами.

Я не нарікаю на свою долю. Трохи скиглю, але то від жалю за тими своїми сподіваннями «бути на сцені» - такими тихими, майже безголосими, такими обережними, майже непомітними, такими тонкими, майже зникаючими. Мною лише прикрасили сцену, та й то, не надто виразно, бо ніхто, окрім тебе, мала, мене й не помітив. Мене зробили невидимим, навіть у ті хвилини, які б могли стати моїм зірковим часом, проте стали лише чудовою можливістю вирішити цілком пратичні питання, як-то: бути підставкою чи то для таннерину, чи то для теревоксу та водночас центрувати сценічний простір.

Так довго бути в центрі сцени і так мало звучати! Повторю: я не нарікаю на свою долю, бо вона не найгірша, якщо взяти до уваги, наприклад, долю справжнього механічного піаніно в Будинку кіно. В цьому інструменті від справжності залишились лише чорний колір та деревяний корпус, вдало пристосовані для потреб бару.

Трохи поскиглити — це, скоріш, відтінити задоволення публіки ОМКФ від продукції Stella Artua та Latinium, майстерності ведучих Церемонії відкриття цьогорічного фестивалю, відданості його організаторів своїй справі.

Сподіваюсь, що далі буде так:

PIANO SHOULD BE ON STAGE OF EVERY EVENT OF OIFF!