Песиголовець: божество чи безжальний убивця?

28 серпня 2017
Anastasia Nazarenko
Песиголовці (бесиголовці або сироїди) — різновид міфічних легендарних людей-велетнів. Подібно до грецьких химер, вони поєднували в собі риси різних істот: людське тіло й собачу голову (що й спричинило таку назву). Також ці істоти відзначалися нечуваною жорстокістю - пили кров своїх ворогів.

За народними уявленнями, це страшні велетні, які харчуються здебільшого сирим людським м’ясом. Від звичайних велетнів песиголовці відрізняються собачою головою та одноокістю. Якщо песиголовець таки напав на людину, порятунку чекати не варто. 

Зустрічаються песиголовці в українській міфології досить часто, і всім своїм єством символізують нечувану жорстокість. Відомостей про їхнє походження практично немає. Багато дослідників сходяться на думці, що в образ собакоголових велетнів вкладалися уявлення про орди чужинців-завойовників, які приходили на українські землі, знищуючи все на своєму шляху.
 
Не існує і єдиного уявлення про зовнішній вигляд песиголовців. Згідно з найпоширенішими оповідями, вони мають не лише одне око, а й одну руку та одну ногу (зовсім рідко — ще й один ріг на лобі), а для пересування використовують собі подібних — чіпляються один до одного й мандрують у пошуках їжі (втім, іноді зустрічаються у легендах навіть песиголовці-жінки — одноокі баби). Песиголовці пересуваються дуже швидко, а через те, що постійно ходять парами, перемогти їх майже неможливо.

У Середньовіччі віра в песиголовців невпинно поширилася Європою. В Україну ці уявлення потрапили через апокрифи. Створенню повір’їв про велетнів-людожерів сприяло й поширення окремих епізодів "Олександреїди" (боротьба Олександра Македонського з песиголовцями) та навіть "Одіссеї" (перебування Одіссея на острові однооких циклопів). Закріпилася віра в людожерів із собачими головами завдяки церковному малярству й іконопису.

Згідно з переказами, песиголовці ловили людей, саджали в глибокі ями, відгодовували, а потім їли. Володимир Супруненко описує це так:

"Їжі для полонених не шкодували, годували їх пряниками, горіхами, цукерками. Періодично обмацували своїх жертв. Якщо через шкіру прощупувались маслаки, то продовжували посилено годувати солодощами. Перевіряли ще й таким способом. Відрізали мізинець і дивилися: якщо текла кров, значить, жиру малувато; якщо крові не було, людей заколювали, різали та їли".

У зафіксованих в Україні сюжетах про песиголовців переважає мотив ворожого ставлення до людей. В основу переказів лягли уявлення про чужоземні ворожі народи (живуть песиголовці-велетні, за переказами, десь у Туреччині чи то на краю землі). Тобто фактично ці повір'я — трансформовані в народному фольклорі міфи та пам'ять про навали чужинців.

Також песиголовці, за переказами, спеціалізувалися на викраденні людей, а особливо — жінок. За відомим казковим сюжетом, песиголовець викрадає дівчину й тримає у своєму домі, куди приходить витязь-визволитель. Дівчина показує у винному льоху посудину з рідиною, яку п’є песиголовець перед боєм, щоб стати непереможним. Витязь напивається чудодійного зілля, а рештки виливає. По поверненні песиголовець не знаходить свого напою і зазнає поразки.
 
Слід зауважити, що розповіді про народ песиголовців зустрічаються ще в античних письменників: Гесіода, Геродота, Ктесія, Мегасфена, Плінія Старшого. Згідно з ними, істоти жили в Індії, Лівії, Ефіопії, Скіфії. Аристотель теж згадує їх в "Історії тварин". Гесіод згадує песиголовця серед потомства Геї-Землі разом з массагетами і пігмеями.

 І побачив я знамените плем'я людей-напівсобак, у яких поверх міцних плечей виросла собача голова з найсильнішими щелепами; у них, як і у псів, гавкіт, і зовсім не знають вони славної мови інших смертних. (Сіммій, "Аполлон")



Згідно зі свідченнями, голова у них була собачою, а тіло - цілком людиноподібним. Вони користувалися знаряддями праці і зброєю, а також носили одяг, що дало можливість середньовічним теологам стверджувати: душа у істот є, адже сором - це результат подарованої Господом душі.

Зустрічаються згадки про них в індійських, перських, єгипетських, і навіть китайських і зулуських авторів. Одного із найвідоміших богів Єгипту, Анубіса, традиційно було зображено у вигляді людини з головою шакала, вдягненої у шендит (вид натільної пов'язки) зі смугастою хусткою на голові. Проте історично йому передувало зображення бога у вигляді довгомордого собаки. Досі ці здичавілі тварини з пружним тілом, загостреною мордою, стоячими вухами та пухнастим хвостом зграями блукають цвинтарями та пустельними місцями Єгипту... Варто зазначити, що схожість єгипетських собак та шакалів аж ніяк не означає, що то були саме шакали. Очевидно, різницю розуміли давні греки, і тому головне місто поклоніння Анубісу вони назвали саме Кінополісом, тобто Містом Собак. Анубіса вважали провідником душ померлих на той світ, на суд Озіріса.
 

В давньоруські оповіді песиголовці перейшли з візантійських джерел. Про них писали Блаженний Августин, Плано Карпіні, Порденоне і Марко Поло. Території, підписані як "населені песиголовцями", позначалися і на середньовічних картах.

В епоху Великих географічних відкриттів ці дивні істоти "перекочували" на Молукські острови, до Індонезії та Америки. Христофору Колумбу, зокрема, розповідали про племена канібалів із собачими головами.

На Ебсторфській карті світу є песиголовець, озброєний луком і стрілою, а поруч - легенда:

"кінокефали звуться так, бо у них собачі голови і личина; одягом їм служать звірині шкури, а голос їх - собачий гавкіт". 

На карті світу 1550 р. французького картографа П'єра Десельє на північному сході "Московії" в області "Colmogora" поміщена мініатюра російського мисливця (або есхатологічного бійця Гога і Магога), одягненого в шкури; замість лука і стріл в руках у нього вже рушниця, але замість обличчя все ще собача морда. В англо-нормандській картографічній традиції песиголовці мігрують з північного сходу до Індії й Африки.

Існує також цікаве письмове свідчення архідиякона Павла Алеппського, який, перебуваючи в Москві в другій половині XVII століття, перераховуючи різні реліквії Благовещенського собору, описав собачу голову святого Христофора.
 
Отже, у багатох народів є легенди про собакоголових людей: таким зображували святого Христофора, орди Гога і Магога, українських і хорватських однооких людожерів, у Закарпатті так представляли татар. Також песиголовцями могли зображуватися українські Змій, Біда, Смерть. У Хорватії вважали, що на таких істот перетворюються грішники, в Словенії так уявляли одноокого людожера, в Чорногорії, Боснії і Хорватії - однооких демонів, що пожирають мертвих і живих людей. Південні слов'яни також зображували собакоголовим Аттілу. А вірменських богів-песиголовців, які могли лизанням ран повертати до життя полеглих у бою, називали аралезами.
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Людина, яка знала, коли і де вмре: Генріх Белль
Белля називають совістю німецької нації. У своїй повісті "Потяг точно за розкладом" він розповідає про війну, про людину й людяність серед руїн. Про рух війни та творення історії - читайте в огляді Анатолія Власюка.
Читати більше