ПЕРУКАР
 
(із неопублікованої збірки новел і оповідань “Кохання починається з кави”)

ПЕРУКАР
 
(із неопублікованої збірки новел і оповідань “Кохання починається з кави”)
 
Мабуть, у Дрогославі не було жодної людини, яка би не знала Василя Івановича, перукаря. Він голив і підстригав своїх ровесників, потім – їхніх дітей, а тепер черга дійшла й до онуків. Василеві Івановичу йшов уже вісімдесятий рік, але щоранку цей жилавий і життєрадісний дідусь приходив на роботу. До нього завжди була черга. Напарники давно вже перестали ображатись, коли клієнт не йшов до них, а казав, що він до Василя Івановича.
Перукарня містилась у центрі Дрогослава. Здається, вона тут була завжди. Звісно, робили певні реконструкції, а нова власниця, Світлана, викупивши сусіднє приміщення, зробила там жіночий зал і приєднала до чоловічої половини.
Василь Іванович був окрасою колективу. Його всі любили й поважали. Перукарі мінялись, а Василь Іванович залишався. Світлана запитувала у нього: “І що ж я буду робити, коли ви підете на пенсію?”. Василь Іванович усміхався і відповідав: “Такі, як я, на пенсію не йдуть, а…” – і робив довгу паузу. Світлана, звісно, не давала йому закінчити фразу і казала, що нехай він живе довго-довго на радість усім.
Цього року Василь Іванович помітно здав. Боліли ноги. Не міг довго стояти. А де ви бачили перукаря, який би робив свою справу сидячи? Світлана перевела Василя Івановича на пів-зміни, але клієнтів від того у нього не поменшало.
Осінь видалася холодною і мокрою. Безперестанку падав дощ. Світлана економила, стежила, щоби калорифери не надто довго ганяли світло. Лише біля Василя Івановича вимикала пристрій тоді, коли старий перукар ішов додому.
Зранку Василь Іванович відчув себе якось незвично. Саме так. Це не була хвороба, а ніби внутрішній голос підказував, що не треба сьогодні йти на роботу. Василь Іванович, здається, ніколи й не хворів. Так, якийсь дріб’язок. За всі роки в перукарні не був на роботі лише два дні, коли померла дружина. Тепер жив сам і давав собі раду. Син після служби в армії залишився в Росії, там і одружився. Донька вискочила заміж і поїхала з чоловіком на роботу до Чехії. Хотіли заробити собі на квартиру в Дрогославі, але залишились у невеличкому містечку під Прагою. Лише зрідка син і донька приїжджали з внуками та внучками до Василя Івановича, причому син без дружини, бо невістка боялася “бандерівців”, а донька без чоловіка, бо зять так і не знайшов спільної мови з тестем.
Але на роботу все-таки треба йти. Напередодні захворів один із двох напарників. Світлана казала, що в нього висока температура. При цьому виразно подивилася на Василя Івановича. Він зрозумів, що, можливо, доведеться відстояти і всю зміну.
Дощ не переставав. Василь Іванович старанно обходив калюжі, щоби не замочити ніг. Чи не вперше у житті його не тягнуло на роботу. Не міг сам собі пояснити, що з ним відбувається. Парасоля мало допомагала, бо вітер постійно виривав її з рук, заламував і нагинав, мов неслухняну дівчину, що ніяк не хоче віддатися ґвалтівникові, а холодні краплі затікали за комір. Думав зігрітися в перукарні, але калорифер увімкнули лише тоді, коли він прийшов. Відчув тепло в тілі не скоро. Подумав, що пора вже сидіти вдома. Упіймав себе на тому, що ніколи раніше й гадки про це не мав. І що він робитиме вдома – без своєї перукарні?
Ще коли заходив, звернув увагу на цього хлопчину в коридорі. Звідкись він його знав. Чи, може, він був на когось схожий – на батька чи дідуся. Був упевнений, що раніше цього хлопчину не підстригав. Мав добру пам’ять на обличчя.
Василь Іванович робив свою справу, вміло підстригав клієнтів, про щось з ними говорив, але думка невідступно кружляла навколо того хлопчини, який залишився у коридорі. Чомусь подумав, що було би добре, якби той передумав і пішов геть із перукарні. Але щоразу, коли відчинялися двері, перукар бачив той непоступливий погляд. Щось йому це нагадувало, але не міг згадати, де він бачив того хлопчину. Чи його батька або дідуся. І лише коли той, зайшовши до чоловічого залу, двома руками зачесав собі волосся від лоба, згадав той жест.
… Його легко завербували, настрашивши тим, що сестра зв’язана з упівцем. Самовдоволений капітан казав, що її скоро упіймають і вивезуть до Сибіру. А якщо ще й він не робитиме того, що йому скажуть, то разом з нею на морози і сніги поїдуть тато, мама і він сам. Капітан говорив російською. Молоденький перукар його мало розумів, але усвідомив, що має робити.
Спочатку все давалося важко. Довго не міг второпати, чого від нього вимагають. Люди, які приходили до перукарні, говорили звичні речі. Капітан доскіпувався, хотів знати мало не кожне слово, сказане відвідувачами.
Зрештою, він усвідомив, що якщо й далі не приноситиме цінної інформації, якої від нього вимагав капітан, то справді загримить до Сибіру. Казали, що звідти вже ніхто й не повертається. Перукар уже на око міг побачити, хто представлятиме цінність для капітана. Він сам брав ініціативу в свої руки у розмові з таким чоловіком. Мав веселу вдачу – і це приваблювало людей. Навчився декількох антирадянських анекдотів і пошепки їх розказував, щоби ніхто не чув. Це вселяло довіру до нього. Щоправда, одного разу його таки здали, і капітан довго сміявся з цього. Звісно, його не заарештували, не відправили до Сибіру, а капітан порадив бути обачнішим і вибирати того, хто дійсно може висловити свою антирадянську позицію.
Якось молодому перукареві пощастило. Один чоловік, який приходив стригтися лише до Василя, повідав йому сумну історію про батька, якого схопили і жорстоко побили в органах. І лише за те, що щось не те сказав. Потім перукар дізнався, що після того, як він розповів капітанові про цього чоловіка, той кудись зник. Принаймні в перукарні він більше не з’являвся. Боявся запитати в капітана, що з тим чоловіком, але той сам якось похвалив перукаря. Мовляв, молодець, допоміг викрити ворога народу.
І пішло, й поїхало. Перукар на око визначав, хто може стати черговою жертвою органів. Втягував нещасного в дискусію, обережно натякав, що теж незадоволений Радянською владою. А далі все було справою техніки. Чоловік довірявся перукареві, а той про все доповідав капітанові. Нещасний зникав із життя, і перукар не знав, чи його стратили, чи відправили до Сибіру.
Єдине, чого боявся всі ці роки, аж до останнього часу, що хтось повернеться із Сибіру, дізнається, що це він його здав, і приб’є, як скажену собаку. Часи вже були не такі суворі, люди повертались, але ніхто навіть не заїкався перукареві, що він сексот.
Змінювалися зверхники, які опікувалися перукарем, а він продовжував робити свою юдину справу, навіть знаходив у цьому задоволення. Сьогодні ти мило балакаєш зі мною, а завтра від мене залежить, чи розчавлять органи тобі життя…
Хлопчина всівся у крісло. Перукареві здалося, що той постійно дивиться на нього. Складалося враження, що зараз скаже щось таке, від чого не захочеться жити. Він пам’ятав оцей жест. І цей погляд теж пам’ятав. Мабуть, це був дідусь цього хлопчини. Багато років тому він завчено і буденно здав його органам. Уже й не пам’ятав за що. А потім через багато років зустрів його в Дрогославі. Ледве упізнав, настільки цей чоловік був знищений життям. Ненависть світилась у його очах. Міг би – задушив би власними руками. Нічого не сказав – лише мовчки пройшов мимо. Потім ще декілька разів зустрічались у Дрогославі. У свого чергового зверхника все вивідав про свою жертву. Його заспокоїли: мовляв, провели з цим чоловіком профілактичну бесіду, так що нема чого боятися. В хащі оперативної роботи перукар не залазив, але зрозумів, що той чоловік, якого він свого часу здав органам, знав про його сексотство. Точніше, здогадувався, але в даній ситуації це вже не мало значення. Жертва перукаря помер на зорі національно-визвольного відродження. Місцева газета “Дрогославська зоря”, яка постала зі “Слова Жовтня”, присвятила цьому велику статтю, розповівши про поневіряння героя. Перукар жадібно читав статтю, думав, що ось зараз знайде своє прізвище чи бодай натяк на те, що це він здав цього чоловіка, але, звісно, нічого подібного не було. Потім тривалий час думав, що син помститься за батька, але його ніхто не зачіпав. Легше стало в останні роки, коли есбеушники забули про нього і вже не вимагали жодної інформації про клієнтів перукарні.
Хлопчина не зводив погляду з перукаря, і той відчув, як йому підгинаються ноги. Нарешті він зважився запитати в малого, що той хоче йому сказати. “Нічого не хочу сказати, – усміхнувся хлопчина. – Мені порадив вас мій однокласник. Сказав, що ви найкращий перукар у Дрогославі”.
Мабуть, хлопчина був щирим, і перукар відчував це. Але оте внутрішнє, що муляло його зранку, не давало заспокоїтись. Здавалося, що з ним затіяли якусь небезпечну гру, хочуть вивести на чисту воду, щоби всі дрогославці дізналися, що він усе життя працював на органи, був сексотом, здавав невинних людей. Чому вони такі жорстокі й тягнуть кота за хвіст, хоча можуть це зробити зараз.
Упродовж багатьох років перукар лише інколи задумувався над тим, що робить. Совість у звичному розумінні цього слова його не мучила. Він виправдовував себе тим, що захищав тата і маму від органів, хотів, щоб вони жили з ним, а не загинули в Сибіру. Сестру вбили “ястребки” десь у лісі, і її смерть Дамокловим мечем усе життя висіла над ним. Капітан і інші зверхники постійно нагадували йому про це. Мовляв, якщо щось не так – то ти перший кандидат на поїздку до Сибіру. Тато й мама давно померли, сестри нема, нікого захищати, але він продовжував ніби за інерцією робити свою брудну справу. А в очах оточуючих він був братом упівки. До нього ніхто не мав і не міг мати претензій. Лише обрані знали, ким насправді був перукар. Але він змирився з цим. Був упевнений, що його не здадуть на розтерзання натовпу, бо він аж занадто багато знає про тих, хто ним опікувався. Ще не знати, хто більше кому потрібний, – він їм чи вони йому.
Хлопчина вже давно пішов, а перукар і досі відчував його присутність. Тепер він точно знав, що це йому привіт з того світу. Ні, це вже запрошення на той світ. Досить, пожив. Перукар був упевнений, що цей хлопчина – внук того чоловіка, якого він запроторив до Сибіру. Саме він, а не органи. Що ж той нещасний йому розповів? Антирадянський анекдот? Чи, може, якусь історію зі свого життя, з якої випливало, що він не любить Радянську владу? Як не силувався, ніяк не міг згадати, що ж такого натворити цей чоловік, що його запроторили до Сибіру. А може, й нічого не казав. Це він, перукар, усе вигадав за нього. Робив так, коли ніхто свіжий не потрапляв до рук через свої наївність і необачність, а органи вимагали нових жертв.
Того дня зумів обслужити лише двох клієнтів після того хлопчини, який приніс йому смертельну звістку з того світу. Сказав Світлані, що погано себе почуває. Вона й сама побачила, що зі старим перукарем щось не те. Сама відвезла його на машині додому. Сказала, що якщо йому буде зле і завтра, то може не виходити на роботу.
Йому не було погано. Не відчував ніякого болю. Щось тиснуло на груди, ніби минуле вирішило нагадати про себе.
На третій день сусідка викликала лікаря. Той лише розвів руками. Сказав, що перукар може вмерти у будь-яку мить. Хвороби як такої нема. “Це старість”, – зробив він філософський висновок.
Перукар помер вночі уві сні. Болю не відчував. З радістю ішов до того, чий внук приходив до нього в перукарню. По дорозі бачив усіх, кого колись здав. Помітив, що в них світлі обличчя. Не було злості чи ненависті. Чому ж він так довго чекав і раніше не пішов до них?
На похорони зібралося чимало дрогославців. Чи не всі вони були клієнтами перукаря. Всі погоджувалися з тим, що старий був найкращим майстром своєї справи у Дрогославі. Світлана і жінки з перукарні плакали. Того дня раптово перестав падати дощ, хоча синоптики напередодні страшили ним.
 
Анатолій ВЛАСЮК
24 вересня 2017 року