Передчуття втрати України знайоме не тільки нам. Українці ХІХ ст. теж його переживали: лінгвоцидні укази царя, знищення української церкви, школи, книги, газети, театру, зрусифіковані міста. Ще не вмерла вона тільки в селах та в душах сліпих мудрих кобзарів... Говорити українською про Україну не можна? А писати картини про неї ще не було заборонено. І стали на барикади любові й ностальгії художники-пейзажисти, чия творчість - вияв усвідомленої любові до України, ствердження краси повсякденного, буденного. Серед них киянин Сергій Світославський.
На тихій Куренівці, у Києві, де життя пливло розмірено, побут скидався, швидше, на селянський, ніж на міський, — по воду ходили з відрами до криниці, в обійстях тримали корів, коней та іншу домашню худобу, у невеличкій садибі батьків на вул. Кирилівській, 96 у дворянській сім'ї 6 жовтня 1857 р. народився Сергій Світославський, художник-пейзажист. Схили біля Кирилівської церкви, закинутий парк "Облиш смуток", Володимирська гірка - фарватер його дитинства.
Сімнадцятилітнім поступив до Московської школи живопису, закінчив її зі званням учителя малювання. Його викладачі О.Саврасов, В.Пєров, однокашники – К. Коровін, І. Левітан. С. Світославський та І. Левітан товаришували. Їх навіть називали нерозлийвода, бо завжди удвох, завжди разом. Навіть екзамени примудрялися складати мало не дуетом. Нерозлучні були у всьому, як пізніше згадував Костянтин Коровін. У Москві до Світославського прийшло перше визнання — сам П.Третьяков звернув увагу на студента. В одному зі своїх листів він зауважив: "На сьогодні в Московському училищі є кілька талановитих учнів: з пейзажу Світославський, Елерт, Левітан". Відомий меценат купив із учнівської виставки (1879) роботу художника-початківця "З вікна Московського училища живопису", сьогодні вона експонується в залах Третьяковської галереї серед інших творів майстра. Московський колекціонер і далі купував картини українського живописця. В Києві ж їх із великим задоволенням купував прямо з-під пензля (як згадує художник М.Ковалевський) багатий цукрозаводчик і відомий покровитель мистецтв М.Терещенко.
У Москві С. Світославський жив і учився, тут він закохався й одружився. Коли ж шлюб розпався, киянин повернувся назавжди до рідної хати. Сім'ї у Світославського не було, жив він зі своєю старенькою матір'ю у батьковій оселі. Щороку "Дніпро заходив до нього в гості своїми весняними водами", річка затоплювала велику частину його садиби. Ось звідки стільки пейзажів, що зображають розливи Дніпра. На Куренівці Світославський писав свій Київ, якого не торкнулася урбанізація. У книжці "Далекі роки" К.Паустовський згадував: "У парку я зустрічав лише старого художника. Він сидів під великим полотняним парасолем і писав етюди. Художник уже здалеку так сердито поглядав на мене, що я жодного разу не зважився до нього підійти".
Здається, автор ніжних замріяних пейзажів має бути трішечки сентиментальним, м'яким за вдачею. Але ні! Сергій Світославський був чесним, сміливим, безкомпромісним, гуманним. Він не міг пройти повз кривду, підлість. Світославський вийшов з Товариства передвижників, коли журі не брало на виставки полотна молодих, не традиційних, але талановитих художників. Тоді він, Світославський, різко осудив Пимоненка за те, що виставляв недосконалі роботи.
У 1905-1906 рр. 45 київських студентів було виключено з художнього училища за участь у страйку. Найактивнішим загрожувала солдатчина. На знак протесту Микола Пимоненко подав у відставку, а Сергій Світославський, рятуючи юнаків від армії, спеціально для виключених із училища відкрив власну студію, а згодом влаштував виставку творів цих художників. Серед його учнів було двоє товаришів, обоє Олександри — Богомазов і Архипенко, які принесли славу новому мистецтву, один — українському, другий — світовому.
Після смерті матері художник майже зовсім осліп. Найбільше Світославський любив картину, де зображена гоголівська калюжа в Миргороді, але мусив і її продати.
Більшовицька влада не потребувала старих та ще й сліпих майстрів. Гордий майстер пензля нічого ні у кого не просив: він лудив відра, робив каструлі, вимінював їх на хліб, садив на маленькій грядці картоплю...
Кілька разів його відвідували крадії, але красти було нічого, а спати в хаті було холодно, тому їхні руки там нічого не крали.
Помер він 19 вересня 1931 року у 74 роки...
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
