"повість без назви"  — Остання повість Підмогильного. Про що вона?

Останнім недописаним твором Валер’яна Підмогильного є «Повість без назви». Тільки це скорочена назва, далі автор додає, що ця історія повністю вигадана, «щоб показати сутичку деяких принципів». Які принципи він мав на увазі, з’ясуємо пізніше.

Книга так і не була дописана через арешт Підмогильного у 1934 році. Та й роботу над повістю він починав з розумінням того, що от-от по нього мають прийти. Як свідчать деякі літературознавці, Підмогильний таки завершив повість вже в ув’язненні, бо йому дозволено було писати. Та вочевидь рукопис знищили і зараз ми можемо лише здогадуватись про подальший розвиток подій у творі.

Якщо коротко, то це повість про журналіста Андрія Городовського, який приїхав у Київ,  побачив серед натовпу жінку, вона йому сподобалась, і тепер він хоче її знайти. Якщо все було б так просто, то це був би не Підмогильний. Ця ідея тільки вершина айсберга. І щоб зрозуміти істині причини пошуків, треба проникнути в текст і побути трішки психологом. Важливо знати, що Підмогильний — автор інтелектуального роману. Тому це не просто історія про пошук незнайомки, це цілий пласт для роздумів: чому так, а не інакше.

З’ясовуємо, хто ж такий цей  Андрій Городовський.

Це амбітний і педантичний чоловік 29-ти років, працює журналістом, написав книгу, непогано заробляє і користується успіхом у жінок. Така картинка гарна тільки зовні, а якщо глянути глибше, то ми як читачі дізнаємось набагато більше, ніж цей герой взагалі знає сам про себе. Як то і в житті буває, щоб пізнати людину треба не лише слухати, що вона говорить, а й проникнути в ті слова, щоб зрозуміти, чому вона  говорить саме це, чому вчинила саме так. Словом, треба слухати співрозмовника і ловити суть причини та наслідки її дій.

Ще Підмогильний пише, що Городовський не має стабільності, в його житті часто зміщувались орієнтири. Спочатку він вивчився на інженера, але в його голові почали зароджуватися сумніви, чи це дійсно його справа. Тоді він запитав свого викладача, чи задоволений той фахом. Викладач видав хлопцю розлогий монолог про своє життя і роботу, з якого він зробив свої висновки і вирішив, що не хоче бути інженером. Згодом склалось так, що Андрій Городовський почав працювати журналістом, писав статті і за це йому непогано платили. Цю роботу він робив виключно через інтерес до грошей. А коли йому запропонували укласти книжку про соціалістичну реконструкцію села, він загорівся ідеєю, бо це принесе великий заробіток. Отже, головним рушієм у житті Городовського були гроші.

Не випадково на противагу життєвим поглядам головного героя Підмогильний знайомить нас з іншим персонажем — Анатолієм Пащенком.

Хто це такий і що нам треба про нього знати?

Анатолій Пащенко — викладач, якого не цікавить багатство. Він каже, що це все минуще, а люди, які женуться  за матеріальними благами схожі на жуків. Він навіть пропонує Андрію свої збереження, мовляв, вони йому не потрібні. Але знову ж таки, все має подвійне дно. Цей чоловік сам собі копає яму в буквальному сенсі цього слова. Він ходить копати собі яму, в якій збирається померти. А ще вживає наркотики, бо він не може сприймати дійсність такою, якою вона є.

Невеличка ремарка. Про другорядних персонажів ми дізнаємося виключно з їхніх же реплік, немає жодних суджень збоку.  І це нам дає простір характеризувати їх по-своєму.

Тож цю затяжну промову журналіст слухав мовчки, не заперечував і не погоджувався. А лише зранку наступного дня висловив свою зневагу до цього чоловіка. Чому він не зробив цього одразу? Можливо, він подумки переймався значно важливішою для нього справою — як знайти ту незнайомку серед людних вулиць Києва.  А, можливо, у висловлених думках інших людей Городовський віднаходив свою правду, що допомагало йому зрозуміти себе. Очевидно, всередині нього виникали суперечності. Бо ж уявіть, він жив з думкою, що потрібно працювати заради грошей, а виявляється, є люди, для яких це неважливо.

З іншим персонажем художником Євгеном Безпальком Городовський вже вступає у повноцінний діалог, вони говорили про призначення мистецтва. Художник малював пейзажі, в яких Андрій не бачив цінності, мовляв, вони не відбивають сучасних проблем дійсності. Митець повинен показувати правду, а кожен рядок треба писати кров’ю. Хоча, якщо подумати, то сам Городовський кров’ю не написав жодного рядка. І він це зрозумів, коли вийшовши з майстерні художника,  зі злістю розірвав пейзаж, який той йому подарував.

Читати «Повість без назви» і бачити там лише історію закоханого чоловіка, це як дивитись на яблуко, відчувати його запах, але так і не спробувати, яке воно на смак. Бо сам смак цієї повісті не в пошуку жінки, а в тому, яка справжня причина цих пошуків.

Це твір про пошук мети життя. Чи дійсно ми біжимо за покликом своєї душі. Прагнення знайти ту дівчину — це нова ілюзорна мета головного героя. Бо він і сам не знає, чого хоче, а оця ціль його захоплює. Чи кохав би він її, якби знайшов, чи кохала б вона його — ніхто не знає.

Цей недописаний твір про важливе і вічне — про пошук власного шляху.

Та який би він не був, потрібно бути чесним з собою. Потрібно відповісти: чи дійсно бажання досягти мети йде зсередини? Чи це мета заради мети, рух заради руху? Чи дійсно ми будемо задоволені, отримавши результат?

Якби Валер’ян Підмогильний завершив повість, ми б знали його варіант відповіді. Але свою відповідь він вчить нас шукати самим.