Він робив усе, що міг

241 рік тому прийшов у світ українець, який першим створив повний словник української мови; його обсяг перевищив сучасний 11-томний словник.
 
27 серпня 1774 р. у м. Прилуках Полтавської губернії в дворянській сім'ї, що походила з давнього козацького роду, побачив світ Павло Білецький-Носенко. Його пращури належали до козацької старшини, а один із них — Іван Ніс, брав участь у визвольних змаганнях під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Дід Павла був прилуцьким полковим сотником, батько присвятив себе військовій службі. Отже, Павло батька майже не знав, оскільки той весь час перебував у військових походах. Мати доводилася племінницею по материнській лінії видатному оратору та культурному діячеві Георгію Кониському. Ганна Максимівна мала суворий, майже чоловічий характер, вона взяла на себе всі турботи по господарству, тому не мала часу на дітей.

Коли хлопчикові виповнилося п’ять років, його за рекомендацією генерал-фельдмаршала Румянцева-Задунайського, у якого батько майбутнього письменника служив ад'ютантом, записали до відділення для малолітніх імператорського Шляхетського сухопутного кадетського корпусу у Петербурзі, де він навчався впродовж чотирнадцяти років. У 1793 p., закінчив "с блистательным успіхом" курс навчання в корпусі, П.Білецького-Носенка у чині поручика відрядили для проходження військової служби в 1-й батальйон катеринославського єгерського полку. Він брав участь у військових операціях російської армії під командуванням О.В.Суворова, за що був нагороджений Золотим хрестом з написом: "За труды и храбрость" та золотим хрестом і годинником, прикрашеним діамантами.

Перед 24-річним вояком відкривалася чудова кар’єра, але матінка (жінка дуже деспотична) підшукала синові багату пару та вирішила Павла одружити, тому наказала, щоб він подав у відставку. Справа в тім, що за царськими законами офіцер міг одружитися після 28 років; шлюб до цього віку коштував великого відступного. 

У жовтні 1798 р. у чині штабс-капітана Білецький-Носенко вийшов у відставку. Павло Павлович одружився з дочкою конотопського предводителя дворянства і, за словами біографа: "терпит душевное истязание до 1813 года". На весіллі Ганна Максимівна зробила синові подарунок: виділила з родового маєтку 40 десятин заболоченого пустирища у с. Лапинці, біля Прилук, що містилися на болотистій місцевості, непридатні для життя та культивування. 

Їй удалося вбити майже всі мрії свого сина... Та Павло Павлович вирішив перетворити маєток на "райський куточок": копав канали, насаджував верби, насипав кургани, будував місточки, альтанки. Улюбленою розвагою П.Білецького-Носенка була пасіка в його розкішному саду. Наслідком його спостережень стала написана в останні роки життя велика праця "Пасечник, или Опыты пчеловода в южной полосе России". 

Жив він то в Прилуках, то в маєтку батьків дружини в містечку Хмелеві Роменського повіту Полтавської губернії. Після смерті дружини Павло Білецький-Носенко разом із дітьми оселився в Лапинцях, де прожив до самої смерті. Тут відбулося перше знайомство Білецького-Носенка з історією України; він почав вивчати мову, культуру, звичаї, побут.

Вихований у Петербурзі, в типово російському середовищі, Павло Павлович Білецький-Носенко спілкувався весь час виключно російською мовою, тому не відразу змінив своє ставлення до "малороссиянизма". Захопившись усім українським, мріяв, щоб про Україну дізнався увесь світ. "Право! О ней меньше знают в просвещенной Европе, нежели о каком-нибудь новооткрытом острове Океании. Я не знаю, как кто, а я люблю родину и желал бы познакомить ее с целым светом, право! Она стоит того". 

І нарешті дозволив собі розкіш: вдруге одружився за власним бажанням.

У 1801 р. прилуцьке дворянство обрало П.Білецького-Носенка підсудком повітового земського суду, працюючи й отримуючи мізерну платню, яка була практично єдиним засобом існування сім’ї, він "для избежания нужды в самом необходимом" найнявся до свого сусіда-поміщика І. Величка домашнім учителем, і водночас виховував ще кількох поміщицьких дітей.

Згодом Павло Павлович зайнявся освітою шляхетних дітей у власному будинку. Цей приватний пансіон проіснував близько сорока років. 

У пансіоні, уявіть собі, сам Білецький-Носенко (вчитель) проводив усі заняття: 

• п’ять разів на тиждень з ранку до обіду з латинської, французької, німецької і російської мов, перекладали тексти з російської мови на іноземні й навпаки; 
• ранок у четвер відводився для занять живописом; 
• після обіду з другої до четвертої години в понеділок і середу вихованці пансіону вивчали арифметику і геометрію; 
• у четвер, п’ятницю й суботу — математичну географію Європи та Азії; 
• з п’ятої до сьомої години в понеділок проводилися заняття з риторики, поезії та міфології; 
• у вівторок, середу, четвер, п’ятницю й суботу вивчали історію стародавнього світу, загальну і російську історію. 
• у святкові та вихідні дні педагог знайомив вихованців з Біблією, найкращими творами світової літератури. 

Павло Павлович був обдарованим художником, який залишив багато акварельних малюнків, портретів, пейзажів. Талант до малювання успадкували його діти, особливо старший син Павло та молодша донька Феліція. Займаючись педагогічною діяльністю, складав словники, підручники з логіки, етики, писав праці з економіки, медицини, природознавства, сільського господарства, етнографії, лінгвістики, археології.

Найбільша його спадщина залишилась в поетичних і прозових творах: поема "Горпиніада", роман "Зиновій Богдан Хмельницький", драма "Іван Золотаренко", багато балад, байок, казок. Найвидатнішою його мовознавчою працею вважається укладений у 1838-1843 pp. словник української мови ("Словарь малороссийского, или юго-восточнорусского языка; филологический, этимологический; с показанием частей речи, окончательных корней слов, идиотизмов, метаплазмов со сводом синонимов, с пословицами и поговорками, составленный по произношению, каким говорят в Малой и Южной России, Павлом Белецким-Носенком, членом двух императорских российских ученых обществ"). Уклав П.Білецький-Носенко і "Грамматику южнорусского язика".

А життя було майже безнадійним. Тяжко хворий Білецький-Носенко раз-у-раз морально травмувався: Павло Павлович пережив усіх своїх братів, другу дружину; на Закавказзі загинув старший син Павло, талановитий портретист, пейзажист, літератор; у 25 років втратив глузд син Олександр, перспективний науковець та пейзажист; померли дві молодші доньки. Останні п’ять років поряд із ним перебував син Петро. 

Помер письменник 11 червня 1856 року на вісімдесят другому році життя в Лапинцях. Він був похований у своєму саду поряд із дружиною, донькою та двома синами. На жаль, не збереглися ні його садиба, ні прекрасний сад, ні могили знаменитої родини.

Якщо вам сподобалась ця стаття, радимо вам також почитати:
Український буржуазний націоналіст з роду Ґабсбургів
"Народився на світ я людиною, а, на жаль, помираю борцем"
Дай вам Бог перемогти в боротьбі супроти тиранії