Пастка часу

          День був сонячним та чистим. Жодна хмара не псувала чистоти небесного простору. На вулиці снували люди, кожен біг кудись у справах. Серед них був і Генрі. Він саме йшов додому з магазину і був дуже сердитий. Його сильно дратувало перебування на вулиці. Купа людей, які завжди штовхаються, сонячне проміння, яке завжди лізло в очі, шум, який лунав відусюди так гучно, що аж у вухах боліло.

       Генрі хутко прокрутив ключ у дверях і забіг до квартири.

— Як же на тій вулиці жахливо. Було б чудово, якби я міг сидіти цілісінький день вдома, а усі позахатні справи виконував би хтось інший.

Коли Генрі почав розбирати їжу, йому постукали у двері. Він відчинив їх і побачив чоловіка з світлим зализаним назад волоссям у білій сорочці з чорною краваткою.

— Ми можемо допомогти Вам у цьому. Варто лише поставити підпис і Ви більше не ходитиме на вулицю.

Генрі не став довго роздумувати, а одразу дістав ручку та зробив усе необхідне. Після цього під його ногами зникла підлога і він провалився у пітьму.

      Генрі зіскочив з ліжка, подивився навколо і побачив звичні йому білі стіни без вікон. Заспокоївся. Він знову побачив цей страшний сон, що почав з'являтися близько двох місяців назад. Для більшої впевненості Генрі дістав книгу з верхньої полиці та перевірив закладинку. Вона залишалася там, де він її і вклав — на 571 сторінці. Потім поклав книгу до інших і всівся у своє улюблене крісло. Щоправда, воно було тільки одне, тому саме через і було улюбленим.

       Взагалі його квартира дещо відрізнялася від тих, які звикли бачити люди. Головною відмінністю була цілковита відсутність вікон та дверей. За денне та нічне джерело світла відповідали лампи, які чергували свій колір та яскравість з певним проміжком часу. Дві єдині кімнати були досить гарно, але бідно умебльовані.

     Перша була його спальнею і містила м'яке ліжко, килимок, портрет якоїсь жінки та невеличке ванне приміщення.

      Друга відповідала за головну залу. Мала вона те саме улюблене крісло, величну шафу з громіздкими та товстими книгами на ній, телевізор з купою фільмів у ньому та знову портрет жінки зі спальні. Була також мала кухня для готування їжі.

     Ще на стіні висіло три годинники. Один показував день і ніч та коли їм слід змінюватися. На другому було чотири позначки, які показували пори року. Зараз на них було літо. Посередині розміщався третій годинник. Його призначення Генрі не знав. Там був напис «Термін» і стрілка, яка майже не рухалася.

      Тим часом Генрі вже встав з крісла та пішов на кухню готувати сніданок. Колись він вмів готувати лише яєшню, але за два роки у новій квартирі його майстерність значно покращилася. Сьогодні Генрі приготував лазанью. Разом із нею всівся у крісло та увімкнув телевізор. Вибрав собі фільм до вподоби та почав дивитися. Ще дві години його життя пролетіли за екраном.

     Опісля Генрі вирішив почитати та взяв книгу з закладинкою. Потім він її відклав і сіл за стіл на кухні та прийнявся до здійснення своєї мрії. Генрі ще з дитинства хотів стати письменником, але шум з вулиць завжди заважав йому зосереджуватися над його романом. Зараз цієї проблеми вже не було, але і натхнення також. З кожним днем він писав все менше і менше. Йому навіть не вірилось, що він його коли-небудь завершить.

     Після цієї роботи він ще почитав, приготував вечерю та пішов спати. Його день закінчився і скоро мав початися новий.

      Усі свої дні Генрі проживав однаково: прокинувся, поснідав, почитав, подивився фільм, пописав, повечеряв, почитав, ліг спати. І потім все заново. День у день. Іноді були виключення. Наприклад, у одній з книг він прочитав про медитацію та наступний день повністю присвятив себе їй. Але такі моменти були рідкістію. Зазвичай він просто сидів у цій квартирі і робив одне і теж. Та одного разу наступив день, який змінив його бачення світу.

      Все починалося як завжди. Генрі прокинувся, зробив поїсти та сів у крісло. Він їв повільно, а потім і взагалі поклав тарілку на підлогу поряд та почав дивитися просто в стіну. Генрі думав. Думав над своїм життям. Два роки тому він ненавидів моменти, коли слід було виходити з дому, адже його дім — його фортеця. Там він почував себе значно краще, ніж деінде. У нього з'явилася ця нова квартира з усіма зручностями. Більше не слід було виходити з дому. Він мусив би бути щасливим. Але чомусь не був. Зараз Генрі вже не відчував того задоволення. Одноманітний день, який повторюється вже два роки поспіль. Йому взагалі здавалося, що час зупинився. Що нічого не змінюється саме через те, що нічого і не змінюється, адже все завмерло. Він навіть і не міг це дізнатися, бо не мав можливості зв'язатися з кимось іще.

       Так він сидів і думав. Аж раптом у нього в очах щось забігало. Якась чорна маленька пляма. Генрі пильно придивився до неї і зрозумів що це муха тільки тоді, коли вона нарешті припинила літати і приземлилася на підлогу. У минулому житті Генрі вбив би її, але не зараз. Він з широко розплющеними очима почав спостерігати за нею. Муха бігала навколо тарілки з овочевим рагу, але не підходила надто близько, бо боялася. Генрі ж сильно втиснувся у крісло з надією не злякати її. І вона прийняла це від нього та дібралася до бажаної їжі. Генрі спостерігав за нею, за кожним рухом. Він переконався, що час все ж рухається, адже у нього в кімнаті є ще одна жива істота.

      Генрі годинами сидів нерухомо і дивився на неї. Але потім він підмітив одну річ. Як у квартирі без вікон та дверей з'явилася муха? Генрі вже почав перейматися, бо вирішив, що це галюцинаія і він зійшов з глузду.

—Звідки ти тут взялася?— запитав Генрі.

Муха вирішила не відповідати йому. Замість цього вона злетіла догори і почала кружляти навколо лампи.

—Будь обережною, — сказав Генрі, — вона гаряча, ти можеш обпекти свої крильця.

Він ще годину провів у спостеріганні за її піруетами. Потім муха припинала свою виставу та полетіла у бік стіни з портретом. Генрі пішов з захопленням слідом за нею. Вона сіла на стіну та почала бігати довкола нижнього кута картини, ніби щось шукала?

—Ти щось загубила? Тобі допомогти?

Але допомога не була їй потрібна, бо вона вже сама знайшла свою шраринку у стіні та залізла у неї.

      Генрі спочатку засмутився, а потім підійшов до стіни і сам почав шукати ту дірку. Він зняв портрет  і побачив, що ця частина стіни відрізнялася від інших. Там було щось ніби з паперу і відходило знизу. Генрі провів там пальцем і знайшов паперовий краєчок. Він схопив його та різко потягнув догори. А потім миттєво осліп.

      Генрі певний час не міг розплющити очі, але коли він це зміг, то був вражений. Перед ним було вікно, справжнє прозоре вікно. І крізь нього він побачив чудовий літній день. Сонце радо вітало його своїми променями, але це вже не дратувало його. Навпаки, він був радий цьому. За останні роки свого життя Генрі ще ніколи так щиро не посміхався.

     Він подивився вниз і побачив людей, що безтурботно розгулюють вулицями. Генрі захотів вийти до них. Але як? Адже дверей у його квартирі не було. Він почав кричати, кликати людей, але все було марно, бо вікно не пропускало шуму. Ручки також там не було.

       Тоді Генрі пішов на кухню та приніс звідти велику металеву тацю. Він замахнувся та вдарив по склу, але те не розбилося. Тоді Генрі вдарив ще. І ще. Він бив та кричав багато разів, але нічого не допомогало.

       Тим часом біле світло кімнатної лампи різко змінилося на червоне та увімкнулася сирена. Генрі тільки одним оком глянув на це та продовжив трощити скло.

        Одна зі стін головної кімнати від'їхала у сторону і з неї вибігло троє здоровил у білій формі та худорлявий юнак з чорною краваткою.

— Пане Скватер, відійдіть від вікна, — сказав він.

    Але Генрі не реагував. Він продовжував все сильніше і сильне бити по склу і просто не чув цих слів. Тоді троє набігли на нього та почали крутити. Одному з них Генрі зміг вибити зуба тацею, але за це отримав удар в щелепу.

        Здоровили схопили Генрі так, що він не міг ворухнутися.

— Відпустіть мене. Хутко.

— Вибачте, пане Скватер, але не можу.

—  Якого біса? Я кажу хутко мене відпустіть. Я йду на вулицю.

—  Вибачте, але не йдете. Ваш термін ще не скінчився. Будь ласка, поверніться до спальні, поки ми все полагодимо.

—  Що? Який ще термін? Відпустіть мене.

—  Термін, за яким Ви прожили тут два роки з тридцяти. Невже забули?

—  Що? Як.. як це?

—  Ну, згадайте. Я завітав до Вас додому і ми уклали угоду, підтвердивши її нашими підписами. Саме тридцять років Ви не хочете бачити і чути про вулицю, щоб дописати Ваш роман.

—  Я відмовляюся. Пустіть мене.

—  Вибачте, але не можна. Ось мине ще двадцять вісім років і будь ласка, а зараз ні.

—  Та хто ви вбіса такі?

—  Перепрошую?

—  Схопили мене, зачинили у цій камері і хочете протримати тридцять років, як злочинця. Тому і запитую вас : хто ви вбіса такі?

—  Вибачте, але зараз буде трохи боляче.

Після цих слів Генрі не встиг більше щось промовити, бо відчув сильний удар струмом у районі живота. Все потемнішало.

      Генрі прокинувся і побачив, що він лежить у своєму ліжку. Швидко встав та пішов до головної кімнати. Усе було прибрано, не було ніякого безладу.

     Генрі  підійшов до портрету жінки і зняв його. Але вже шматка паперу там не було. Лише бетон. Тоді Генрі перевірив кожен шмат стіни і там було теж саме. Він зітхнув, почепив портрет назад і пішов готувати сніданок. Почався новий день.