Пан ліхтарник

У сиву давнину в містечку Гротборг жили два хлопчики, брати-близнюки Авіс і Навіс.
 
Гротборг – містечко стародавнє, але таке маленьке, що був там один-єдиний ліхтар. Висів він на високому кам'яному стовпі посеред ринкової площі. Щовечора ліхтар засвітлював і щоранку гасив старий-престарий Пан Ліхтарник.
 
А ще в тому містечку був такий звичай. Будь-яка мати неодмінно наказувала дитині, яка виходила на вулицю, а з настанням сутінок – і наказувала, і нагадувала двічі навздогін:

- Спиною до ліхтаря не обертаються!
 
Приказка ця народилася так давно, що майже ніхто не пам'ятав, коли, а про те, чому саме так заведено було говорити, геть усі забули. Проте приказка широко ходила серед містян: нею позначали ледь не всі недоречні або нерозумні дії та слова. Варто було людині вчинити необачно або ж бовкнути дурницю, й неодмінно хтось (а деколи першим сам легковажний чи нерозумний містянин) вигукував:

- Спиною до ліхтаря не обертаються!
 
Мешканці Гротборга так часто це повторювали, що сусіди згадували про них отак: "Петер або Аніка з Гротборга, де спиною до ліхтаря не обертаються". А гротборзці спиною до ліхтаря й справді не поверталися, бо змалку так звикли.
 
Авіс із Навісом були дітьми жвавими й допитливими. Все вони прагнули побачити на власні очі, помацати на власні руки та випробувати на власному досвіді. Щодня їх бачили на ринковій площі та на пасовищі, на луках і на річці, в лісі, що похмуро височів на півдні, та на схилах пагорбів, що насувалися на містечко з півночі, - отже, скрізь і всюди. А в кишенях братів, а іноді й за пазухою завжди щось таємниче брязкало, стукало, дзенькало, а бувало й ворушилося. Отакі були хлопці!
 
Якось увечері Авіс із Навісом поверталися додому з річки. Туди вони подалися рибалити, але так захопилися пташками-рибалочками, що вправно вихоплювали з води сріблястих рибинок, що про свої вудки цілком забули. Та ледь засутеніло, рибалочки порозліталися по своїх гніздечках, а братам довелося чимдуж бігти додому – вони так поспішали, що навіть вудки на річці кинули. Шлях був неблизький, а в Гротборзі, як відомо, був лише один ліхтар – на ринковій площі. Тому з настанням темряви хлопцям краще було б опинитися якнайближче до рідної хати або принаймні до ліхтаря. Не приведи Господи, заблукають за два кроки від власної оселі, тоді глузування та кпин матимуть досхочу, адже в Гротборзі такого не подарують. І брати поспішали навзаводи.
 
На щастя братів, ще до настання повної темряви вони дісталися до першої міської вулички та побачили світло ліхтаря на ринковій площі. Дітлахи так зраділи тому світлу, що вирішили піти через площу, аби "вклонитися пану Ліхтарю". Це звернення - "пан Ліхтар" - так розвеселило братів, що вони негайно почали кепкувати над "паном Ліхтарем2 - і без жодної поваги. Та й над іншими містечковими панами й пані - конов'яззю, бруківкою, криницею, парканом, кузнею та крамничками – над усіма вони кепкували, усіх брали на кпини, над усіма знущалися. Такі вже вони були жартівники-насмішники!
 
Дорогою до ліхтаря Авісом і Навісом оволоділи такі невгамовні веселощі, що тепер їм годі було зупинитися. Вони так сміялися над усім, що бачили, що вже й самі були цьому не раді: діти втомилися від реготу, їм боліли обличчя, горлянки, ребра та животи, а їхній сміх робився дедалі дурнуватішим і злішим. Одне діло посміятися над "паном Димарем" або "пані Ринвою", і зовсім інше вигукнути на все горло – на два всі горла! - "Хапай його!" справжньому пану. А хлопчики те й вигукнули, коли зустріли Пана Ліхтарника.
 
Пан Ліхтарник саме повертався з ринкової площі, де щойно засвітив ліхтар. Звісно, роботи в Гротборзі, з його єдиним ліхтарем, у старого було небагато; він, мабуть, якимись іншими справами також опікувався, та якими, ніхто в містечку достеменно не знав, тому подейкували про Пана Ліхтарника різне. Втім, люди завжди щось вигадують! А напевно про пана Ліхтарника відомо було лиш оце: щовечора з настанням сутінків він засвітлював ліхтар на ринковій площі, а щоранку гасив, ось і все.
 
 
Пан Ліхтарник збагнув, що хлопчаки були трохи самі не при собі від веселощів, що ними заволоділи, і тому не образився. Він був надзвичайно старий і напевно, що мудрий; і він тільки похитав великою сивою головою та нагадав братам:

- Спиною до ліхтаря не обертаються! – і рушив собі далі своєю дорогою.
 
Авіс із Навісом, вже геть виснажені сміхом і глузуванням, наче віднайшли друге дихання. Почути таке від самого Пана Ліхтарника! - і хлопці знову голосно зареготали, згинаючись навпіл і хапаючись за животи, й без того вже надірвані сміхом.
 
Ця зустріч і слова Пана Ліхтарника спрямували думки братів до нового предмету.

- А що, - запитали вони один одного, - а що, як обернутися спиною до ліхтаря? – Їхні очі засвітилися цікавістю чи не яскравіше за той самий ліхтар! Хлопці якраз наближалися до нього, ось вже й він – за десять хлопчачих кроків. Вони перезирнулися, пирснули сміхом й одночасно, на "один, два, три!" - обернулися до ліхтаря спинами.
 
Братів спіткало розчарування: нічогісінько не сталося. Вони дивилися навсібіч, тоді один на одного і не спостерігали геть нічого нового, дивного або захоплюючого, аж доки раптом не помітили свої тіні. І хлопці заходилися з тінями гратися: вони приймали різні хитромудрі пози, намагаючись обдурити тіні. Аніяк! Неможливо! - тіні з легкістю повторювали будь-які рухи братів і навіть, здається, ледь помітно випереджали їхні кривляння та стрибки.
 
Однак Авіс із Навісом не вгамовувалися: вони вирішили будь-що здолати тіні в цій грі. І хлопці стрибали, підскакували, кружляли, розмахували руками й трусили головами… – якби хтось їх тоді побачив, вирішив би, що брати збожеволіли. Але тіні не поступалися братам і також поводилися, мов біснуваті, якщо, звісно, трапляються біснуваті тіні.
 
Аж раптом Навіс помітив щось дивне: він уже добряче втомився, майже збайдужів до спроб обдурити тінь і ледве-ледве підстрибував і змахував руками. А от його тінь взагалі не рухалася! Вона немовби застигла, схрестивши руки на грудях і спостерігаючи за хлопцем. Він тоді глянув на тінь Авіса - і з нею сталося те ж саме! Авіс саме підстрибнув у спробі перекрутитися в повітрі, та його тінь навіть не ворухнулася. Навіс злякано смикнув Авіса за рукав і вказав йому на тіні. Авіс також помітив незвичайну поведінку тіней і теж злякався.
 
Щойно хлопці зупинилися, тіні негайно збільшилися та начебто почали підводитися з землі. Так, так! - вони й справді здіймалися на свої чорні ноги! Жах заледенив серця Авіса та Навіса. Брати перезирнулися: що робити?! Та вони не встигли й слова один одному сказати, тому що тіні заговорили першими:

- Тепер ви наші! Назавжди наші! – рикали та волали тіні, щомиті зростаючи й загрозливо простягаючи до хлоп’ят свої чорні руки.
 
Авіс і Навіс були близнюками, вони були такі схожі один на одного, що навіть батьки не завжди могли їх розрізнити, тому шили братам одежину різних кольорів. Щоправда, Авіс із Навісом мінялися одягом і дурили батьків, та й усіх інших дурили, - такі вже вони були жартівники-винахідники, і ніхто й ніколи не знав напевно, з ким мав справу: з Авісом чи з Навісом. Хлопці часто діяли та висловлювалися однаково, але все ж таки вони були двома особами, а не одною, тому іноді міркували й чинили по-різному, кожен по-своєму. Саме так сталося й цього разу: переляканий Авіс позадкував до ліхтаря, а переляканий Навіс, навпаки, чимдуж побіг від ліхтаря, волаючи на все горло та вимахуючи руками.
 
Щойно Авіс - спиною вперед - зробив один, а тоді другий крок до ліхтаря, як його тінь зменшилася та знову припала до землі, а голос її став слабким і верескливим. Але й тим голосом вона вигукувала погрози:

- Мій! Назавжди тепер мій, Авісе! Довіку мені служитимеш! - але що ближче хлопчик підходив до ліхтаря, тим слабшими і верескливішими робилися погрози, і тим впевненіше почувався Авіс. Він раптом усвідомив, що скоїв рівно те, що старовинна приказка робити забороняла, тобто обернувся спиною до ліхтаря! Тож Авіс, незвертаючи вже уваги на тінь та її волання (а вони лунали наразі не голосніше за писк комара), рішучо повернувся до ліхтаря обличчям. Голос тіні увірвався. Авіс зробив останній крок - тепер він стояв просто під ліхтарем, а тінь хлопчика перетворилася на німу й нерухому чорну пляму під його ногами. Авіс озирнувся, шукаючи брата, але марно. Той зник.
 
Авіс помчав додому й розповів батькам про зникнення близнюка, щоправда, не згадавши жодним словом, що хлопці порушили давній звичай та обернулися до ліхтаря спиною. Новина миттю збурила Гротборг; городяни зі смолоскипами в руках рушили на пошуки Навіса. Пошуки тривали до ранку, і весь наступний день, і ще кілька днів, але Навіса так і не знайшли. Городяни повернулися до своїх справ, і лише батьки близнюків нишпорили околицями, гукаючи сина, але з часом і вони припинили пошуки. Тільки Авіс не втрачав надії: адже він знав, що брата забрала тінь, отже, його, мабуть, і повернути можна, аби тільки дізнатися, як це зробити? І Авіс день і ніч сушив собі мозок, міркуючи, як повернути брата-близнюка.
 
Одного дня, блукаючи лісом на південь від Гротборга, Авіс зустрів на стежці Пана Ліхтарника. Хлопчик одразу пригадав, що того вечора, коли вони з Навісом так необачно повернулись спинами до ліхтаря, вони побачили Пана Ліхтарника та вигукнули "Хапай його!"
 
- Що ж це я раніше не здогадався! – вигукнув сам до себе Авіс, якого одночасно ятрили сором і надія. Він підбіг до Пана Ліхтарника, вклонився низенько та вибачився за свій вчинок. Той відповів, що не сердиться на витівку хлопчиків, і раптом Авіс заридав ридма, а коли трохи заспокоївся, розповів старому все.
 
Пан Ліхтарник вислухав розповідь хлопчика, погладив його по голові легкою теплою старечою долонею та промовив:

- Ач, які справи! Бачиш, до чого спричинився один маленький і легкий крок? Тепер, аби повернути Навіса, доведеться зробити крок великий і тяжкий.
 
- Навіса можна повернути!? Я на будь-що готовий, допоможіть мені, милий Пане Ліхтарнику, благаю, допоможіть! - закричав Авіс.
 

І от що Пан Ліхтарник розповів Авісу:
 
"Колись дуже давно, так давно, що цього ніхто в Гротборзі вже не пам'ятає, жили в оцих горах і лісах тролі. Вони не були ані злими, ані добрими - просто тролі, такі, які вони є. Потім в ці місця прийшли люди. Спочатку тролі намагалися ужитися з людьми, потім вони воювали з людьми, та настав день, коли тролям довелося назавжди покинути цю місцину. Людей ставало дедалі більше, а тролів дедалі менше, проте навіть для невеличкого й непомітного народу тролів землі не лишилося зовсім. Невідомо, де вони тепер; розповідали, нібито рушили вони на північ, у лісові нетрі та неприступні гори Берголанда, а чи правда – хтозна?
 
Коли тролі йшли, їхній  ватажок наклав закляття на ці землі. Вночі він прийшов на ринкову площу Гротборга та вичаклував там ліхтар. Ліхтар захищений чарами - його не можна ані прибрати, ані знищити; з настанням сутінків ліхтар сам займався й сам згасав на світанку. Старий троль сказав так:
 
"Будь-хто в Гротборзі, хто з настанням темряви обернеться спиною до палаючого ліхтаря на ринковій площі, буде відведений своєю тінню туди, куди йдемо нині всі ми, і стане одним з нас. А коли всі мешканці Гротборгу перетворяться на тролів, ми знову повернемося в ці краї та запануємо, як панували за діда-прадіда! Хай буде так!"
 
Ось так, друже мій, народилася наша місцева приказка -"спиною до ліхтаря не обертаються" - хоча тепер ніхто вже не знає, яка за нею прихована таємниця.
 
Я тоді був малий, але все пам'ятаю добре, тому що те закляття… декому те закляття задорого коштувало… - тут Пан Ліхтарник трохи помовчав, пожував губами, зітхнув важко-важко та повів свою розповідь далі:
 
- Слухай-но уважно! Був у мене товариш, ліпший мій друг. Якось ми загулялися допізна й поверталися додому, коли вже смеркло. Йшли ми через ринкову площу, повз ліхтар, і там заходилися кепкувати з дурних тролів. Ми ж, як усі городяни, вважали себе переможцями над ними та по-справжньому не вірили в їхнє закляття. Якщо тролі такі могутні чаклуни - чому зазнали поразки, покинули рідні землі та пішли бозна-куди? Однак випадку перевірити, чи діють тролеві чари, не траплялося: ризикувати собою забракло сміливців, і спинами до ліхтаря містяни не поверталися. Люди – вони такі: часто-густо не зізнаються навіть собі, що вірять у щось, та кепкують і над тим, у що вірять, і над власною вірою! 
 
Ну, так от. Під ліхтарем я вчинив дурість: схопив мого друга за плечі та повернув його спиною до ліхтаря. Ніколи собі цього не пробачу! З-під ніг хлопчика вистрибнула його тінь, схопила його та й потягла кудись – і так прудко, ніби вітер його поніс!
 
Я здійняв тривогу та розповів городянам, що закляття тролів діє, і хлопчика забрала тінь. Ми обшукали всі навколишні ліси та гори, всі струмки, озера та криниці, курники, комори та льохи, але марно. За кілька днів пошуки припинилися; тільки я та посивілі від горя батьки хлопчика не втрачали надії та без упину нишпорили околицями.
 
І от одного дня натрапив я в лісі на хатинку, а в ній знайшов троля. Він був старий-старезний і майже перетворився на камінь – адже наші місцеві тролі не вмирали, а поступово кам’яніли. Мабуть, через вік і слабкість він не пішов з іншими тролями. Втрачати мені було нічого, я й звернувся до старого зі своїм горем:

- Пане тролю, допоможіть, як буде ваша ласка, я на все готовий, аби повернути друга з країни тролів, - благав я напівскам’янілого дідугана.
 
Троль вислухав мене, помовчав довгенько та сказав таке:

- Я ніколи не допомагав би людині, бо це є зрада. Але мій нарід зрадив мене першим: вони пішли, а мене кинули тут напризволяще самого, тому що я застарий і заслабкий для подорожі... Тому допомогти тобі - не зрадництво, це помста перевертням і розплата з ворогами! Слухай-но, людино мала й нерозумна, що тобі нині кажу! Аби повернути того, кого забрала тінь, хтось повинен стати Ліхтарником. Як знайдеться людина, що погодитися десять років поспіль щовечора засвітлювати ліхтар та гасити його щоранку, то за десять років бранець тіні повернеться. Ані він сам, аніхто інший не згадає цю пригоду, буцімто хлопчик ніколи й не зникав. Про це знатиме один Ліхтарник, однак відтоді вже ніхто не пам’ятатиме людини, що стала Ліхтарником, начебто її не існувало ніколи. Та якщо за ці десять років Ліхтарник хоча б один раз не засвітить або не загасить ліхтар, бранець тіні не повернеться. Якщо Ліхтарник покине свою справу після повернення бранця, тінь знову відведе хлопця в країну тролів, і Ліхтарника також забере. Сам Ліхтарник отримає свободу лише тоді, коли хтось інший зголоситься на нового Ліхтарника. А до тих пір вічно жити Ліхтарнику, вічно засвітлювати й вічно гасити ліхтар, що стоїть на ринковій площі у Гротборзі! - І з цими словами троль остаточно скам'янів. А я... а я став Ліхтарником і справляю цю службу й понині".
 
Тут пан Ліхтарник подивився Авісу прямо в очі, а хлопець сам ледь не скам’янів, як старий троль. Схоже, для повернення брата доведеться робити страшний крок, такий страшний, що від самої думки про нього Авісові зупинялося дихання, а на очах кипіли сльози.
 
- А як же мої батьки, якщо я наважуся? Навіс повернеться, а батьки побиватимуться за мною? - рюмсаючи, запитав хлопець Пана Ліхтарника.
 
- Якщо ти наважишся, Навіс повернеться, і ніхто ніколи не згадає, що він зникав, і що мав брата-близнюка, і ніхто, крім тебе, не побиватиметься за новим Ліхтарником, так само, як ніхто, крім мене, не побивається за Ліхтарником старим. - І тут Пан Ліхтарник обійняв Авіса за плечі. - Я знаю, дитино, який це тягар. І я зрозумію, якщо ти відмовишся.
 
Та Авіс раптом відчув рішучість:

- Пане Ліхтарнику, я згоден! Я приймаю умови. Ви тепер вільні від вашої служби!
 
Примарна усмішка осяяла зморшкувате обличчя Пана Ліхтарника, він погладив Авіса по голові легкою й теплою долонею та повільно розчинився в повітрі. На стежці лишилися драбина та торбинка, в якій ліхтарники зазвичай тримають своє приладдя для запалювання та гасіння ліхтарів. Авіс повісив торбинку на кістляве старече плече, крекчучи, підняв драбину на згорблену старечу спину та почовгав непевними старечими ногами до містечка; вже вечоріло, тож наближався час засвітити ліхтар на ринковій площі.
 
Дорогою Авіс побачив свого брата-близнюка Навіса - той разом з іншими хлопцями весело носився пасовищем серед замислених корів і байдужих вівець. На пана Ліхтарника діти не звернули жодної уваги. Авіс зітхнув у довгу сиву бороду та рушив далі...
 
З тих пір минуло багато років, але й досі будь-хто в Гротборзі та в околицях знає старого Пана Ліхтарника, а також його незмінну приказку: "Спиною до ліхтаря не обертаються". І дійсно, спиною до ліхтаря на ринковій площі донині ніхто про всяк випадок не обертається, хоч ані в Гротборзі, ані в його околицях вже давно ніхто не вірить у чари, а про тролів, що у давнину нібито панували над місцевими лісами та горами, навіть і згадки не лишилося.
 
Мабуть, чимало цікавого про це міг би розповісти Пан Ліхтарник – та хто ж його слухатиме? Роботи в Гротборзі, з його єдиним ліхтарем, у Пана Ліхтарника небагато; він, мабуть, іншими справами також опікується, та якими - ніхто в містечку напевно не знає, тому подейкують про старого різне. Втім, люди завжди щось вигадують! Достеменно ж про пана Ліхтарника відомо лиш оце: щовечора з настанням сутінків він запалює ліхтар на ринковій площі, а з настанням ранку - гасить. Ось і все!


Текст (с) 2015; переклад автора українською (с) 2017
Публікація (рос.): Сванте Свантесон. Сказки Прежних времен. - К.: Мультимедійне видавництво Стрельбицького, 2017 (електронна книга). Наразі триває переклад усіх інших казок Сванте Свантесона українською.
Малюнок: Альона Камінська (Київ) спеціально для казки "Пан Ліхтарник" на замовлення автора, (с) 2017 
Сванте має сторінку на Фейсбуці та гостинно всіх запрошує у казковий світ Минулих часів!
П.С. Сванте Свантесон - мій казковий псевдонім, якщо що.