Остап і Мишенятка

Сіруватий відтінок бруківки поступово змінювався від сонячних ігор променями, коливаючись від винного до шафранового. Остап ішов додому, забуваючи дорогою про буденність понеділку і вже заздалегідь готуючись до сну. "Тиха амброзія" творила дива. Вже втретє Остап зустрічався з Мишеняткою. Фісташкові очі посміхалися крізь марева снів, і щоразу на її щоках з’являлися мініатюрні родимки, солодко духмяні, наче вигадані кимось у нереальному світі без турбот і будильників.

Остап міг би впізнати голос Мишенятки, навпомацки вгадати її риси, знайти серед натовпу аромат її зап’ястків, але марно було сподіватися почути, торкнутися чи потрапити у дійсності в такий натовп, у якому б стояла, переступаючи з ноги на ногу, смішна, шалена і неповторна дівчинка з його снів…

Остап зайшов у квартиру і трохи постояв перед дзеркалом в коридорі, вивчаючи своє відображення. Щось наче змінилося у погляді… Ні, зловживати таки не варто.

—  Сьогодні останній раз, — сказав собі Остап і пройшов у кімнату.

На столику біля дивану стояла маленька пляшечка з залишками екстракту і яскраво-зеленим написом на етикетці "Sleep Well". Годі було знайти щось простіше задля розслаблення і нових вражень. Остап перехилив пляшечку і проковтнув солонувату мікстуру.

В голові поважчало. Очі закрилися самі собою, а зсередини почало підніматися тепло, що просилося назовні. Десь здалеку лунали неспішні удари крапель води з крану, а Остапа поглинала прекрасна ілюзія…

2

Мишенятка чекала його на розі знайомої вулиці. Під ногами повиростали цеглинки бруківки схожі на капелюшки опеньків. Невисокі зелені черевички кумедно виглядали з-під довгого пальто. Вітер ледь торкався хвилястого світло-каштанового волосся.

—        Давно чекаєш? – підхопив її у обіймах Остап.

—        Трохи… — засоромилася і посміхнулася дівчина.

Вона пахла ваніллю і какао наче тістечко, а на лівій щоці з’явилися дві крихітні цяточки.

—        Сьогодні останній раз. – сказала рішуче Мишенятка.

—        Ти не хочеш мене бачити?

—        Я не хочу тобі снитися. Це шкідливо…

—        Та ні. Все гаразд… — запевняв її Остап, цілуючи теплі долоньки.

Мишенятка трохи відсторонилася:

—        Якщо не перестанеш, одного разу можеш опинитися не "тут", або ще гірше – не прокинешся!

—        Але ж я вже не можу без тебе. Ти така справжня, моя, жива, смішна, солодка… — він вдихнув аромат її волосся, заплющуючи очі.

—        Може у твоїй реальності теж є Мишенятка, просто ти її ще не зустрів. – дівчина опустила голову і замислилася, — Мабуть вона навіть краща за мене…

—        Чого це раптом?

—        Ну, скажімо, школу музичну закінчила або верхи на конях їздить.

Остап засміявся:

—        Як на мене, хоч на верблюдах – мені ти "інша" не потрібна…

Мишенятка подивилася на нього з легким докором, але ніжності у її погляді було набагато більше. Вони трохи пройшлися вулицею. Піднялися на горище жовтого будинку, де жила дівчина. Затишно облаштована мансарда зі скрипучими дверми, підлогою і віконними рамами була наповнена різними дрібничками, та страждала браком меблів. Остап і Мишенятка сиділи біля вікна і вдивлялися у смуток осіннього міста. Вона була певна, що це фінал, він знав, що не зможе без неї. Скоро Остап прокинувся.

Голова боліла, неначе вчора була зустріч однокурсників. Амброзія закінчилася. Починалася паніка і вівторок. Остап перетрусив усі кишені і знайшов нарешті візитку лікаря Дестіно. Цей іспанець мав власну медичну практику і подорожував по світу, проповідуючи ідеї трансцендентності та тлумачення снів. Остап зустрів його на якомусь дивному "тусе" і довго роздивлявся зображення черепахи на візитці. У контексті ситуації йому було нудно, внаслідок знайомства стало цікаво і, врешті, після нетривалої розмови поганою англійською, хлопець отримав "Тиху амброзію".

Ходили розмови, що ця хімічна суміш - провідник в інші реальності, можливість "неймовірних можливостей" і незвичний спосіб отримати "нову звичку". Сумнозвісний еліксир таки справді зносив дах, але у випадку Остапа все було на диво правдоподібно, відчуття, емоції, слова, відтінки. Не було ні польотів, ні фантасмагорій, а тільки маленьке зосередження тепла і краси в одному фізичному тілі – Мишенятка.

Остап марив нею. Мріяв бути поруч, але не знав, яким чином повернутися у її світ. Тому, коли у його руках опинилася візитка з химерною черепахою, він не зволікаючи набрав номер Дестіно.

3

Лікар прийняв Остапа у витонченому кабінеті в стилі Людовика XVI. Темне волосся, зачесане назад, відкривало високий лоб з кількома глибокими зморшками, маленькі проникливі очі вивчали все, що знаходилося в радіусі трьох метрів, і наче запускали механізм спілкування. Губи і руки стримано, але вичерпно "висловлювали" думки. На цей раз перекладати свої бажання англійською Остапу не довелося. Дестіно явно не втрачав часу, перебуваючи тут, і цілком пристойно висловлювався українською.

Його ніскільки не здивувала розповідь Остапа про зустріч з дівчиною з іншої реальності, але перш ніж дати пораду, він як слід розпитав хлопця про місце зустрічі, атмосферні явища і особливості сприйняття Остапом "того світу".

Врешті Дестіно з легким усміхом сказав:

—        Світ доволі простий. Всесвіт трохи складніший. Сукупність Всесвітів з їхніми реальностями і змінами за примхою випадковості — нескінченна і неосяжна. Усе це впорядковано за певними космічними чи божественними законами, проте вони настільки незрозумілі нашому примітивному розуму, що здаються безладними і сумбурними. У цьому Хаосі іноді можна знайти короткий шлях у другу реальну дійсність, нічим не гіршу за нашу, таку ж фактичну, просто – іншу.

—        Скажіть, Дестіно, я зможу потрапити до неї?

—        Вірогідність зустрічі саме з вашою німфою не така вже й велика, але спробувати варто. Я дам вам адреси трьох порталів у вашому місті. Не питайте звідки вони у мене і не вимагайте більшого, якщо вас щось не влаштує. Я не даю гарантій і не несу відповідальності за ваші невдачі. Можу хіба що запропонувати дрібку "Тихої амброзії" на знак прихильності. – лікар швидко написав на шматочку світло-зеленого пергаменту кілька слів і простягнув його Остапу.

—        А що мені там робити? – спитав Остап, читаючи назви вулиць з номерами будинків і дрібними помітками.

—        Прогулюватись  у вранішні години з букетом троянд, — засміявся Дестіно.

Він трохи помовчав, ніби збираючись з думками:

—        Краще за все приходити туди перед світанком. Думайте про те, що бачили в її світі, думайте про неї, кличте її… Так, і ще не забудьте випити женьшеню з виноградним соком. – додав Дестіно.

—        Це допоможе? – з надією посміхнувся Остап.

—        В пошуках – ні, але зміцнить пам’ять, аби ви нічого не забули, коли будете ділитись враженнями з такими безумцями як я…

4

Вулиця Ліхтарна 25, арка з плямистого мармуру. Остап стояв біля старого будинку з потрісканими стінами і не вірив у серйозність власних намірів.

—        Якого я оце піднявся о четвертій ранку? – спитав він себе, і жалібно, але смачно позіхнув.

Хлопець торкнувся рукою мармурового барельєфу. Прохолодна, трохи шершава поверхня сподобалася кінчикам його пальців, проте в голові його виникали спогади про інші доторки – до шкіри, волосся, м’яких тканин одягу Мишенятки. Остап занурився у пітьму арочного коридору, а коли вийшов з іншого боку, то не впізнав місця, в якому щойно перебував. Будинок у дворі виглядав по-новому, він виріс на декілька поверхів, а вікна набули еліпсоїдної форми. У дворі пахло олією і, як зрозумів Остап, то був запах мастила з компактного мікроавтобуса, що стояв поруч.

З під’їзду вийшли люди. Чоловік і дві жінки були одягнені у легкі бавовняні туніки, їхні голови були вибриті наголо, а поруч підтюпцем йшли двійко дітей незрозумілої статі – також лисі, в ідентичних сірих халатиках. Побачивши Остапа, жінки почали тицяти на нього пальцями з вигуками подиву і неприродної радості, діти були трохи збентеженими, наче пізнали у своєму дворі жирафа чи пінгвіна у смугастому картузі. Чоловік нічим не видавав своїх емоцій, тримаючи в зубах цигарку, в якій вгадувалось щось на кшталт Джа.

Було зрозуміло, що місцина нічим не нагадувала про Мишенятку. Кілька років тому хлопець був би радий використати шанс долучитися до подібної дійсності, однак тепер альтернативна реальність, пофарбована у кольори прапорів Ямайки мало цікавила Остапа, і тому він поспішив назад у портал.

"Тільки б вийшло" — подумав він, згадуючи рідну домівку і сірість знайомих серцю вулиць. На мить його очі заплющилися, трохи запаморочилося в голові.

Сморід проїжджаючого сміттєвоза вивів Остапа з оціпеніння. Він був щасливий і зніяковілий перед дійсністю незвичайної подорожі, але на сьогодні було досить. Остап боявся використати другий шанс, наче той був запрограмований на невдачу заздалегідь. Він подумки подякував Дестіно, й рушив на роботу. Сьогодні від такого працівника не було ніякої користі, але всередині Остапа запустився якийсь таємничий багатообіцяючий механізм.

5

Виноградний провулок 18. Хиткі плісняві ворітця біля старого масонського дворику. Ніч видалася дощова. В’язкий бруд під ногами наче пробирався всередину тіла, сковуючи і без того мляві рухи Остапа. Дивлячись на годинник, він порахував до десяти, роззирнувся навколо, й скрипнув іржавою брамою.

Сонце різнуло промінням очі, за декілька секунд стало важко дихати. Навколо Остапа була фактично пустеля з залишками парканів, руїнами будинків і кількома десятками телеграфних стовпів. Повітря мало їдкий гіркуватий присмак, легені стиснулися від болючого відчуття, а у скронях заторохкотів з шаленою швидкістю пульс. Він почав втрачати свідомість, аж раптом хтось смикнув його за рукав і міцно притиснув до обличчя кисневу маску.

—        Ти що з глузду з’їхав? – пролунав дзвінкий голос поруч.

Хлоп’я років восьми у пошарпаному брезентовому комбінезоні та пластиковому наморднику, дивилося на Остапа як на ошалілого приблуду. Власне, так і було. У цьому світі. Малюк здавався дуже знайомим, але чим саме зрозуміти було важко. Він був смішний і милий водночас.

—        Ти що з Місяця впав, мурахоїд? – спитався малий за хвилину вже іронічно, але пильніше вглядаючись в обличчя незнайомця.

—        Та ні, — відповів він, оглядаючись, — Я теє… З іншої реальності. – знизав плечима Остап.

—        Бреши, — махнув на нього рукою хлопчик, і штовхнув ногою сіру цеглину. – Дивний ти… Трохи на татка мого схожий, тільки він не "гальмівний".

—        Погана альтернатива, — задумливо мовив Остап, розуміючи, що потрапив у не зовсім позитивне потойбіччя, — А коли у вас тут світанок?

—        Ну, воно вже, — промовило хлоп’я, задумано дивлячись вбік обрію.

Остап повернувся до брами. Вона все ще була за спиною. Хитка, іржава, але ціла.

—        А яка вона? – спитався малий раптово.

—        Хто?

—        Інша реальність твоя…

Хлопчик спробував посміхнутися привітно. Вийшло недолуго, але мило.

—        Вона… — Остап замислився, — Яскрава, жива. Повітрям можна дихати, дерева, кущі, трави, будинків багато. За один раз і не розкажеш.

—        Ех… — малий видихнув з кислою миною на обличчі, — Я би пішов із тобою…

—        Ну, то давай, — відповів Остап, дивуючись сам собі.

—        Не можу. Скоро мама з татом повернуться. Вони в мене класні. – Сказало хлоп’я з неприхованим захопленням.

—        Ну, то мені час іти. – Мовив Остап, знімаючи маску з обличчя й намагаючись зовсім не вдихати, пішов до воріт, — Слухай, а я як тебе звати?

—        Мишенятко, — всміхнувся малий, — на честь мами…

Наступної хвилини Остап знову стояв на мокрій холодній вулиці рідного міста. Свіжість приємно огортала тіло, повітря розтікалося легенями. Він обернувся. Позаду рипнули хиткі іржаві ворітця. То був вітер. Але перед очима все ще стояв образ хлопчика у брезентовому комбезі. Остап подумав, що малий схожий на його власні дитячі фотографії у старих альбомах, тільки тендітніший, й усміхнувся: "Це у нього від мами"…

6

За третьою адресою Остап рушив лише за чотири дні. Весь цей час він ходив вулицями міста, вдихав настрій осіннього смутку, прислухався до шепоту листя під ногами. Він обдумував, які вчинки чи рішення могли б змінити його звичний світ. Дивно було уявляти, що у якомусь незнайомому часо-просторі існує такий самий Остап і може поруч з ним є ще й саме та Мишенятка. Він не міг зрозуміти, яка випадковість залишила цю реальність без його дівчинки, чому на їхню долю випало зустрітися десь поміж світами і чи судилося бути разом? Варто було пройти цей шлях до кінця. Рештки надії Остап стискав у пальцях на маленькому клаптику паперу.

Фалетовий узвіз, 49. Маленький пісочний будиночок з вітражними вікнами у темних рамах запрошував Остапа прочиненими дверима. У цій частині міста він бував зовсім зрідка. Затишна вулиця ще дрімала у світанковому мареві. Остап торкнув металеву ручку на дверях та переступив поріг.

Всередині м’яко розлилося вранішнє світло. Солодко пахло марципаном, корицею і кокосовою стружкою, та найбільше шоколадом. Гіркувато-пряний, молочно-цукровий аромат проник у кожну шпаринку приміщення й поступово брав у полон клітинки тіла Остапа. Це був запах Мишенятки.

Двері за Остапом скрипнули, белькнув язичком мідний дзвіночок. Він обернувся. На порозі стояла Мишенятка. Трохи сонна і розкуйовджена у довгому пальті й зелених черевичках.

—        А я двері не зачинила, — сказала вона стиха, наче виправдовуючись, але вмить змінилася і кинулася на шию Остапові. – Тебе не було тиждень. Чуєш? Тиждень!

Остап вкривав м’яке ніжне обличчя дівчини цілунками, стискаючи в руках тендітні пальчики Мишенятки.

—        На мені певно знову краплинки від шоколаду, — мовила Мишенятка, витираючи ліву щоку від дрібних темних цяток, схожих на крихітні родимки. Зараз вона трішки нагадувала малого з попередньої подорожі Остапа – ті самі усміхнені і дещо схвильовані очі.

—        Мишенятка, — тільки й відповів Остап, пригортаючи дівчину до себе.

Світанок плавно переходив у днину. В кондитерській тишком скрипіла підлога, продовжував свою ходу годинник. Прокидалися інші вулиці та інші будинки. В одночасних тисячах світів і реальностей люди шукали істину, раділи і сумували, просто жили. А серед усього цього знайшли одне одного той самий Остап і саме та Мишенятка.