Остання Надія

Стефан Ковалів. Дід Карита.
 
Це гірка розповідь про те, як село втратило свою останню надію.

"Податковичі в чудеснім положеню: земля чорна, плодовита, луги, ліси розкішні, дичини гук, риб у Дністрі і його притоках досхочу, має при чім панувати наш Стругльоватий Лейба, не застидаєся хоч би й перед яким графом або князем. Наші ж хатки з огородцями, наші прилудки коротенькі поміж тими добрами "скарбовими" мріють, як серед безмежного озера мала купінка, що леда хвиля може щезнути в глибині водній.

Нам тісно, дуже тісно поміж тими розлогими, чорноземними ланами жидівськими. Наші діточки ростуть голі й босі, а хоч із черевцятами, як бубниками, то все голодними. Ми самі хвалимо Господа в старій здрухнілій церковці святій і думаємо: чи буде коли… ліпше? А за наших дідів було ліпше: бульбочки було більше, хлібця святого чоловік не жаднів так тяженечко і патик коло хати не переминався. Правда, що тепер воля… та мара нам з тої волі… А вже як про той патик прийде чоловікові старатися, то все пригадує собі на давнього нашого війта Трофима Плескачку".

Тепер цього чоловіка прозивають дідом Каритою, бо проїхався він одного разу каретою, після чого в селі сталися незворотні зміни.

Декілька років село судилося зі старим графом за ліс. Найбільше воював за це Михайло Плескачка. Деякі зрушення настали, "пани щось зміркували, стали давати нам ліс, але десь далеко в горах за долами. Ми не пристали на се, хотіли мати ліс близько села, де давніше рубали тати наші".



Коли Михайло Плескачка вмер, селяни зробили війтом його сина Трофима – з надією, що він докінчить справу батька.

Цілими днями він про щось домовляється з шахраями. Всі думають, що ще трішки – і ліс буде належати селу, якщо нема вже свого поля чи толоки.

" – Слава Богу, кінець діло хвалить! – говоримо собі і стоїмо цілою громадою на селищу. – Буде патик, як давніше, на оборі, невісти не будуть капарити бовтанку при соломі та паздіри, чоловік, сербаючи божу поживу, не буде випльовувати пирій".

Чекають, чекають, аж тут зі двору їде графська карета. А в ній сидить – Тимофій Плескачка. Всі дивуються. Біжать за каретою.

"Вивіз Казімірж Трофима Плескачку на його подвір’я, хоче скрітати перед вікна, та нема як, бо вузько. Виїхав на купу обірника, всадив тим трамищем у гноївку, – Трофим Плескачка вилетів із подушок, як плескачка, під стайню, врізав головищем до вугла і поточився коням під ноги…".

Декілька днів відходив війт, а потім бігав по судах у Львові та Відні, щоб відсудити у Лейби Стругльоватого ліс. Війт став несповна розуму і лише повторював одне слово – "карита".

"Що йому сталося, не знати. Одні кажуть, що йому Лейба Стругльоватий дав котячого мозку, щоби здурів і не правотився… а ми ліс тоді будемо видіти, як волося на своїй долоні". Підпис у вигляді хрестика власноручно під документом поставив Трофим Плескачка, а тепер дід Карита.
 
Анатолій ВЛАСЮК
13 жовтня 2017 року 
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.

 

Умови використання матеріалів сайту

Використання матеріалів можливе лише за умови активного гіперпосилання на UaModna ( див. Правила* ). Для генерації коду посилання натисніть на кнопку

Думки, позиції, уподобання та заклики, опубліковані на нашому сайті, є власністю авторів і можуть не співпадати з поглядами редакції uamodna.com

Ольга Басараб
Ольга не могла без громадсько-політичної діяльності: працювала в "Жіночій громаді", "Просвіті", "Пласті"; була серед організаторів першої жіночої чоти Українських Січових Стрільців, яка складалась із 33 жінок і 300 чоловіків.
Читати більше