ОСНОВНІ ВИСНОВКИ З ІСТОРИЧНОГО ЕКСКУРСУ (Ч. 2)

Картина, яка постала перед нашими поглядами після екскурсу в історію української мови на тлі загальної історії українства, відрізняється від тієї, яку змальовують зазвичай адепти монопольного панування українського слова. Замість правічної, незаймано української України, яка зазнала брутальної адміністративно-силової русифікації ми бачимо домодерну, національно невизначену територіально-конфесійну спільноту, на ґрунті якої згодом паралельно розвивалися, змагаючись за ті самі теренові та людські ресурси, два потужних національних проекти. Та обставина, що один із цих проектів спирався на активну підтримку імперської держави, а другий, навпаки, мусив долати жорстокий спротив неспроможна нівелювати факт природності й паралельності розвитку обох проектів, відтак неминучості змагання між ними.

Скажемо більше: молода українська держава успадковує таке змагання, а не кладе йому край (бо зрештою й неспроможна це зробити) своїм постанням. Це надзвичайно важкий до усвідомлення національно небайдужими українцями висновок, проте його необхідно зробити, якщо подальша доля українського слова нас справді цікавить. Чи допоможе полководцеві здобути перемогу в бою неправильна оцінка чисельності й розташування ворожих сил? Чи корисно будівничому мати хибне уявлення про властивості будівельних матеріалів? Чи сприяє неправильний діагноз успішному лікуванню хвороби? Ми ж досі вперто намагалися рятувати мову, спираючись замість об’єктивної оцінки реального стану справ на пропагандистську риторику… Ні, щодо впертості порятункових змагань я безумовно «загнув», проте опора цих інтенцій була саме такою, як ото сказано!

Які наслідки тягне за собою наш висновок? По-перше, українське слово спроможне відродитися ТІЛЬКИ В КОНКУРЕНТНОМУ ЗМАГАННІ проти засилля російської мови й тих традицій та культури, які постали й розвиваються на ґрунті цієї мови. Роль держави в таких змаганнях у кращому випадку є допоміжною, а масштаби її втручання – лише в рамках конкурентного процесу. Ніяка влада, зрештою, неспроможна «відмінити» такий процес, проте цілком спроможна спотворити його – й цим погіршити кінцевий результат для всім добре відомої слабкішої сторони… Підкреслимо, що наполягати на обмеженні ролі держави в мовних змаганнях необхідно незалежно від того, чи стоять на чолі її націоналісти зі «Свободи», (умовно) космополітичні «слуги народу» або зграя відвертих проросійських реваншистів. Державна мовна політика в Україні має бути політикою компромісів і противаг, але… правильно: суб’єктом мовної політики може бути не лише держава – й недержавні суб’єкти мають повне право послідовно переслідувати лише свою власну мету.  

Потребуючи медичних послуг, ми шукаємо, еге ж, кращого лікаря. Нас, погодьмося, мало обходить при тому, чи той кращий спирався в своїй кар’єрі на родинні зв’язки, впливових покровителів й т. ін., а гірший, навпаки, зазнав труднощів під час навчання чи отримання ліцензії, не мав змоги придбати новітнє медичне обладнання абощо. Масова людина при визначенні своїх мовних преференцій керується схожими міркуваннями, які вкрай нечасто й ненадовго вдається комусь змінити. Така людина спостерігає жвавий рух і надлишок пропозицій на російській вулиці, а на українській натомість – застій, взаємну колотнечу та постійні нарікання. На якій же з двох вулиць побачать за таких розкладів 99% громадян свій власний інтерес і перспективу для своїх дітей? Невже на тій другій?

«Гаразд, - може тут постати питання, - якщо перебування російської мови на українській землі є не накинутим ззовні, а природним, то чи не слід його узаконити, надавши цій мові офіційного статусу поряд із українською?» Таке питання має кілька аспектів, які мусимо розібрати послідовно, крок за кроком.

1) Мовні змагання в Україні розгортаються на тлі потужної російської експансії, метою якої є (про що неодноразово заявлялося прямим текстом) знищення України та українства. Вже самий цей факт робить безсенсовними посилання на приклади Бельгії, Канади, Фінляндії тощо. Всі російськомовні патріоти України, які боронили та боронять її на полі бою чи в інший спосіб погодяться з тим, що зі смертельним ворогом, який застосовує до того ж терористичні методи неприпустимо йти на переговори й приймати будь-які умови з його боку. Тому допоки екзистенційна загроза з півночі не минеться, неодмінна присутність у пакеті російських претензій вимоги запровадження «двомовності» мусить жорстко блокувати всі посування в цьому керунку з українського боку… Маймо проте на увазі, що мотивоване в такий спосіб відкидання двомовності є актом змагання за виживання нації, а не за її реальний мовний статус.

2) Зауважмо, що адептам «захисту російської мови» вкрай рідко вдається «втриматися в рамках обраної теми» й вони небавом починають розгортати весь джентльменський набір агентів «русского мира»: «федералізація», «братні народи», «подвійне громадянство», «НАТО геть!» - й далі за списком. Це спонукає думати, що інтенсивно накидувана зовнішнім ворогом тема «прав російськомовних» має небагато активних прихильників всередині власне російськомовного українства, а отже, основна його маса мовчки погоджується з можливістю формування суцільно україномовної нації – хай у далекій перспективі й за максимально «лагідної» українізації. Тим більше що існування в українському суспільстві артикульованої та активно обстоюваної креольської ідеї викликає обґрунтовані сумніви… Для адептів «української України» такий розклад є бажаним, однак він слабо впливає на поточну ситуацію, а в майбутньому може змінитися під впливом якихось непрогнозованих обставин.

3) Але якщо в Україні після перемоги над зовнішнім ворогом ідею офіційної двомовності підхопить патріотичне російськомовне середовище, а її активними прихильниками виявляться особи, які тісно пов’язали свою долю з Україною й не шкодували зусиль в обороні її погідного майбуття – тоді, мусимо визнати, їхні опоненти диспонуватимуть небагатьма контраргументами, й то не надто високої якості…

4) В цьому випадку наразі гіпотетична «офіційна двомовність» може стати доконаним фактом, що відносно погіршить умови для відродження українського слова. Натомість абсолютним злом слід уважати поточну ситуацію: взаємну невідповідність між офіційним та фактичним мовними статусами держави вкупі з очевидною неготовністю/нездатністю державних чинників утілити в життя законодавчі норми й приписи.

5) Офіційний статус мови в жодному разі не має бути основним полем змагань за її відродження! Оптимальним форматом розв’язання цієї проблеми є кілька кваліфікованих правників, які працюють у владних кабінетах (не без того, щоб часом закликати на собі підмогу громадські організації та «вулицю») на тлі масового народного руху за відродження мови в усіх сферах та ділянках реального життя суспільства. Бо проблема повнофункціональності мови є принаймні на два порядки важливішою за питання про її офіційний статус.

Автор добре розуміє, наскільки неприйнятними для національно небайдужого загалу є ідеї про «проектне» походження українства; природність російської мови в Україні, вільну конкуренцію між мовами та можливість, бодай потенційну, запровадження офіційної двомовності. Тому пропонує, перш ніж кричати «зрада!» абощо, спробувати спільно поглянути на проблему з іншого, можливо дещо незвичного боку.

Люди віддавна мріяли літати – згадаймо хоча б «небесні мандрівки» шаманів, вогняні колісниці богів, міф про Ікара, безсмертний солоспів «Дивлюсь я на небо…» тощо. Людині довелося зробити чотири принципових кроки для здійснення цієї мрії, а саме: а) перестати вірити в шамансько-міфічні «технології»; 2) глибоко вивчити закони природи; 3) на основі цих законів спроектувати польотоспроможний літальний апарат і, 4) виготовити цей апарат «в матеріалі» (останнє своєю чергою передбачало наявність високотехнологічних виробництв, прецизійних верстатів, розвиненої науки про допуски й посадки тощо). Швидким цей шлях виглядає хіба на папері. Скажемо більше: від Ньютона з його законом всесвітнього тяжіння до перших успішних експериментів братів Райт науково доведеним фактом виглядала радше неможливість літання…

В нашому «лікнепі з мовного відродження» ми зараз перебуваємо на схожій стадії! Уважному читачеві цих постів вже має бути зрозуміло, що принаймні 80% того, чим досі займалися змагуни за україномовну Україну є свого роду шаманськими практиками, або в кращому випадку – спробами виготовити літальний апарат із дитячого конструктора. Це породжує, можливо, прикрі відчуття нездійсненності їхньої мрії, розчарування, образи (в тому числі на автора цих рядків), але… Паралельно ми накопичили цінні знання про природу мови, закони її функціонування та вмирання, рушійні сили відродження й про те, як «працювали» всі ці чинники в конкретному випадку з українською мовою.

Ми вже на півдорозі до дієвого проекту мовного відродження! Ось тільки володіємо ще не всіма необхідними знаннями для його розробки та реалізації. Зокрема, цілком новою в контексті змагань за мову є постановка питання про міжмовну конкуренцію – ми ж бо розраховували, що «нарешті своя українська держава» позбавить українство потреби змагатися й конкурувати.

Ні, не позбавить, бо зрештою й неспроможна це зробити. Але нас то не мусить зупинити! Звісно, якщо наше бажання відродити мову є не менш потужним та дієвим, ніж прагнення Людини поринути в небесну височінь…