ОСНОВНІ ВИСНОВКИ З ІСТОРИЧНОГО ЕКСКУРСУ (Ч. 1)

Наш доволі розлогий історичний екскурс був, якщо пам’ятає читач, задуманий як пошук відповіді на питання: звідки в Україні взялася українська мова? Нічого провокативного в такій постановці проблеми насправді нема – вона є природною для тих мільйонів наших земляків, які розмовляють лише російською мовою в щільному оточенні такого ж соціального довкілля; плекають багату й диверсифіковану культуру цією мовою, виводять себе з російської історії й традиції й щиро не розуміють претензії адептів українства на те, що все довкруги насправді має бути їхнім. Крім того, постановка питань «із протилежного кінця» не раз буває плідною навіть у теоретичному плані – приміром, у фізиці твердого тіла науковці отримали важливі результати, спробувавши описати замість руху матеріальних частинок в кристалічній решітці рух «дірок», які залишаються, коли ці частинки покидають свої місця… Але про фізику – то ліричний відступ, бо нас зараз більше цікавить історія.

Для стислого формулювання основних висновків корисно ввести поняття історичної України, яким позначатимемо ті нечітко окреслені терени, котрі за модерної доби стали постійною або тимчасовою ареною розгортання української історії та реалізації українських проектів. Інакше кажучи, історична Україна для нас – поняття приблизно такого ж порядку, як-от, приміром, «доколумбова Мексика» або «середньовічна Індонезія».

Отже до висновків:

1) Домодерній епосі загалом притаманні розмитість чи повна відсутність національної самоідентифікації осіб та спільнот. Звичне для нас самоототожнення з певною нацією за тих часів заступали конфесійне, станове, регіональне самоототожнення, уявлення про спільного легендарно-міфічного предка, лояльність до правлячої династії тощо й Україна не була винятком із цього правила.

2) На домодерну самоідентифікацію населення східноєвропейських теренів надзвичайно потужний вплив справило порівняно недовготривале існування того утворення, яке ми нині називаємо Київською Руссю. Відтоді значна частина цього населення виводила свої корені з «Русі», а основною ознакою належності до «руського люду» вважалося використання церковнослов’янської мови в християнському богослужінні. З плином часу ця «традиційна» форма руської самототожності вигасала й ставала нечіткою, проте майже всі відлами спадкоємців Русі так чи так зберегли її принаймні до початку модерної доби.

3) Вже за модерних часів на теренах історичної України (як і майже повсюди в Європі) брали старт різні національні проекти. Приміром, ще не так давно дехто вважав окремим народом поліщуків; існували передумови автономної національної консолідації прикарпатських русинів тощо. Український проект був попервах лише одним із таких проектів. Знаний від ХІІ ст. термін «Україна» довший час виконував, сказати б, допоміжну етноідентифікаційну функцію й мав обмежений переважно Середнім Подніпров’ям територіальний обіг. Аж до ХХ ст. протривав процес розширення сфери застосування цього терміну на дедалі нові терени та спільноти й перетворення його на повноцінну назву країни та, відповідно, нації. Дуже важливою є для нас та обставина, що українська (само)тотожність попервах не передбачала мовної визначеності* – принаймні за межами богослужебних практик, в яких домінували церковнослов’янська мова або похідні від неї ідіоми.

4) Реалізація українського проекту, принаймні в його модерному розумінні, відбувалося на тлі потужної реанімації проекту загальноруського. Хоча принципово цей останній міг мати різні центри тяжіння, зокрема й київський (згадати хоча б ідеологію Кирило-Мефодіївського товариства), цього разу він був чітко орієнтований на розбудову імперської Росії зі столицями в Пітері й Москві.

5) Для історичної України обидва проекти були однаково можливими, природними, «своїми»; як і майже всі національні проекти модерної Європи, обидва передбачали послаблення регіональної ідентичності (лемківської, волинської, слобожанської), аж до повної її втрати на користь ідентичності загальнонаціональної – відповідно української або російської.

Якщо український проект, принаймні в мовній його іпостасі, ми пов’язуємо з іменами Марусі Чурай, анонімного автора «Літопису Самовидця», Котляревським, Шевченком, Кулішем… і так до Андруховича й Жадана, то за російським проектом в Україні постають не менш поважні постаті Капніста, Сковороди**, автора «Історії Русів», Гоголя, Головацького, Гогоцького, Короленка, Ю. Яворського, академіка Толочка та дуже багатьох інших, які в масі своїй не були заїжджими московитами на кшталт Новинського-Ківалова чи зрадниками українства в дусі Олійника-Колесніченка. Ці люди виростали в старовинних шляхетських, козацьких, селянських українських родинах; доля України та її народу боліла їх не менше, ніж їхніх україномовних ровесників та земляків; вони мали власні, виплекані ними самими, незалежні від офіційної пропаганди аргументи на користь загальноросійської орієнтації українства.

6) В різні періоди в різних регіонах історичної України перевагу діставав той або інший зі згаданих проектів. Звичайно ж, російський проект приваблював своїми масштабами, спирався на незмірну потугу імперії, широту її зацікавлень, звабливість імперських ідей та високу якість імперських інститутів, не раз оснащених ефективними соціальними ліфтами – на відміну від інститутів власне українських.

7) Як маємо ставитися до русифікації українства в межах Російської імперії? Пригадаймо собі, що, приміром, така високоповажна нація, як французька постала шляхом злиття в єдине ціле нормандського, бургундського, окситанського та інших локальних етносів; що в схожий спосіб відбулася національна консолідація німців, італійців, іспанців, поляків тощо. Будівничі Російської імперії навряд чи бачили потребу йти принципово іншим шляхом, відмовляючись від асиміляції в єдиному національно-державному тілі нечітко окреслених локальних спільнот, зокрема й малорусько-української.

8) Ну й про насильницьку русифікацію… Чи мала така місце? Безумовно. Якими були масштаби насильства в процесі русифікації? В цілому жахливими – хоча час і місце застосування кожного з силових методів потребують по змозі чіткішого окреслення, ніж то робиться зазвичай в «патріотичній» публіцистиці. Варто згадати хоча б, що українська мова є світовим рекордсменом за кількістю накладених на її вживання заборон, що декілька мільйонів її носіїв були брутально виморені голодоморами, а не менша їх кількість – знищена фізично, або ж силоміць вигнана з рідної землі…

Але яку питому роль у занепаді та зникненні мови відіграло це гіпертрофоване насильство? Ось на це питання відповідь зовсім не є однозначною. Хронологія й географія вмирання мови зле корелюють із хроногеографією її утисків та заборон, до того ж потужні тенденції російщення мали місце не раз усередині українства, поза зонами застосування силових методів поширення «русского мира» або ж інтенсивної міграції російськомовних. На потреби російщення працювала, як ми то бачили, низка розмаїтих факторів, ніяк, або принаймні напряму не пов’язаних із насильством.

Зрештою, насильство проти певної спільноти спричинює зазвичай також наслідки, протилежні замірам насильника, спонукаючи цю спільноту до мобілізації, консолідації, активізації спротиву. Схожі наслідки в царині мобілізації українства мало й насильство з боку московитів, хоча ця тема потребує окремого аналізу та висвітлення. 

9) На тлі названих обставин виглядає незаперечним фактом паралельне розгортання української та неукраїнської історій тих самих земель та спільнот – із різними трендами, ключовими подіями та героями і, зокрема, різним розумінням феномену українства та української мови. Потужним викликом для історіографів є потреба синтезу цих версій в єдиній багатовимірній концепції історичного процесу, проте реалізація такого завдання наражається на потужні перешкоди, зокрема загальнотеоретичного та методологічного характеру.

Наразі ми всі, в Україні сущі мусимо усвідомити бодай самий факт існування такої неоднозначності! Існують курси, приміром, афроамериканської або індіанської історії США, що в них акценти розставлено зовсім інакше, ніж у стандартних підручниках… Нам, імовірно, ще належить звикнути до того, що історія України теж може мати більш ніж один варіант свого прочитання.

10) Проект російськомовної України нині характеризується високим рівнем довершеності та домінування. Російська мова є повнофункціональною на українських теренах; значна частина громадян володіє тільки нею, ба навіть більшість «відносно україномовних» не беруть під сумнів російськомовний статус провідних сфер буття модерного суспільства. Фактичному становищу цієї мови нічого всерйоз не загрожує***, включно з останніми законодавчими потугами щойно розпущеної ВРУ. 

Натомість україномовний проект перебуває в найсерйознішій небезпеці! Очевидні слабкість українства й неможливість реалізації його претензій на домінування провокують агресію проти нього, дедалі більш жорстокі прояви якої спостерігаємо повсякчас, повсюдно й на всіх рівнях. Але звернімо увагу також на неголосний й сливе невидимий процес масового відторгнення українського слова, що в ньому неможливо визначити переломні моменти та ключових виконавців… Уже самий факт неповнофункціональності мови на цілому терені її поширення рівнозначний, по суті, смертному вирокові цій мові, скасувати який можливо лише надзвичайними зусиллями україномовної громади, скерованими, що має принципове значення, на саму суть проблеми, а не лише на видимі її прояви.                                                                                                            

                                                                                                  (закінчення буде)

* Одним із вагомих аргументів на підтвердження цієї тези вважаємо невикористання української мови в козацьких канцеляріях – хоча козацтво, безперечно, було чи не найважливішим із питомо українських інститутів.

** «In Summary, the language of Skovoroda, minus its many biblical and ecclesiastical, political and personal features is, in its foundation, the Slobozhanshchina variety of standart Russian as used by the educated».Shevelyov G. Skovoroda’s Language and Style // Hryhorij Savyč Skovoroda. An Anthology of Critical Articles. Edmonton — Toronto 1994. P. 131.

*** Убезпеченість мови, як такої не слід ототожнювати з мовним комфортом її носіїв – ті в певних ситуаціях, а надто з подачі певних чинників можуть відчувати себе, з більшими або меншими на то підставами, обділеними або недостатньо вбезпеченими, навіть коли мові в цілому нічого не загрожує.