ОПОВІДАННЯ “СТАРИЙ” ЗІ ЗБІРКИ “ЖОВТОГАРЯЧЕ СОНЦЕ В ЧОРНОМУ КВАДРАТІ”
Миколі КРУКУ
Коли діти зреклися мене, я пішов торгувати на базар. Пенсії заледве вистачало на комунальні послуги та ліки, а треба ж було ще їсти.
На базарі місце мені виділили легко, бо я нікому не був конкурентом. Якось зі своїм стільчиком і ящиком втиснувся між двома молодичками – Галею і Любою. Вони продавали різноманітний крам – від батарейок до голок і рибальських гачків, а я сидів між ними, мов забутий музейний експонат.
Спочатку на ящику розмістилися мій старий светр і ще не зовсім зношена кепка. Светр мені на сорокаріччя зв’язала дружина. Тоді я ще був молодий і повний сил, а тепер светр висів на мені, мов на вішаку. Якби дружина була живою, я би, мабуть, не зважився продавати його.
Галя й Люба відразу оцінили светр у двісті гривень:
– Старий, менше не бери, а більше й так не дадуть!
Светр купили лише на п’ятий день. Якийсь панок сторгувався за сто вісімдесят гривень. Галя й Люба побігли перекусити, то я й не пручався. Коли вони повернулися, мені соромно було зізнатися, що я продешевив двадцять гривень.
– Старий, з тебе могорич за початок трудової діяльності!
Я дав їм двадцять гривень, і вони побігли за пляшкою.
Поки їх не було, переді мною виріс міліціонер з двома личками на погонах. Він нахабно витріщився на мене – й я простягнув йому п’ятку.
– Старий, – іронічно посміхнувся він.
Я дав йому ще п’ятку.
Дівчата принесли чвертку, половинку білого хліба і шмат ковбаси, вже акуратно порізаної. Я випив за почин п’ятдесят грамів. Дівчатам, значить, дісталося по сотці. Закусивши хлібом з ковбасою, я пішов додому, аби зберегти сто п’ятдесят гривень, що залишилися.
Наступного дня я притарабанив на базар своє старе пальто, до якого вже почала добиратися міль. Воно років десять висіло в шафі, і я його жодного разу за цей час не вдягав.
Мені поталанило, бо пальто придбали вже через три дні, виклавши за нього триста п’ятдесят гривень. Галя й Люба казали, щоби менше чотириста не брав, але їх на той час, коли заявився покупець, поруч не було.
І знову, мов з-під землі, виріс міліціонер з двома личками на погонах. Коли я йому завчено простягнув десятку, він знову іронічно посміхнувся:
– Старий…
Довелося віддати двадцятку.
Цього разу чверткою не обійшлося. Галя й Люба принесли пляшку, буханку білого хліба і значно більший шмат порізаної ковбаси. Я випив сто грамів, а їм, значить, дісталося по двісті. Я втік додому від гріха подалі, аби не розтринькати грошей, але страшенно хотілося випити ще.
Виторгуваних грошей мені мало вистачити на харчі до кінця місяця. Це навіть якщо взяти до уваги, що я наважився купити собі носову хустинку, бо ставало соромно перед дівчатами сякати в землю за допомогою пальця.
Вдома не сиділось. Узяв декілька старих сорочок, яких давно не носив, потертого капелюха, що вийшов з моди років п’ятдесят тому (жартую, звичайно), – і почвалав на базар. Усе ж там було веселіше, ніж сидіти вдома.
Ви буде сміятись, але старі сорочки і потертий капелюх у мене купили того ж дня. Я збагатився ще на триста гривень. Купив дівчатам пляшку червоного вина і коробку цукерок, віддав міліціонерові з двома личками на погонах двадцять гривень і пішов додому.
Я вже міг сидіти вдома, нічого не робити, тільки дивитись телевізор і їсти. Та базарна метушня, десятки нових облич заворожували мене. З себе продавати було нічого, і погляд зупинився на шафі дружини. Відтоді як вона померла, я й не заглядав туди.
Кожного дня я носив на базар то сукню, то спідницю, то блузку й неодмінно продавав їх. Галя й Люба дивувалися моєму базарному талантові, а міліціонер з двома личками на погонах неодмінно виринав переді мною, як тільки вони десь відлучалися на хвильку, а мені вдавалося щось продати. І нюх же мав! Справжній тобі нишпорка. Я теж навчився давати йому потрібну суму грошей в залежності від того, за скільки продав товар.
Одного разу, коли я так сидів на базарі й думав про щось своє, наглядаючи за крамом Галі й Люби, переді мною постали син і невістка.
– О, дивися, твій старий приторговує, – іронічно сказала вона.
– Що ти мене ганьбиш? Щоб я тебе тут більше не бачив, – сказав він.
Галі й Люби поруч не було, та й міліціонер з двома личками на погонах десь зник.
Тиждень я сидів удома, нікуди не виходячи. Їсти мав що, хоча й не дуже хотілося. Постійно думав про свою покійну дружину. Скільки вона натерпілася через мою пиятику…
А потім я знову з’явився на базарі.
– Старий, ми думали, що ти вмер, – зраділи Галя й Люба.
Мені подумалося, що краще би я вмер, бо більше жодного інтересу в цьому світі в мене не було.
Син з невісткою з’явилися несподівано, як і того разу. З ними був хлопчик. Я знав, що це мій внук. З обох боків, немов охорона, стояли Галя і Люба. Невістка і син хотіли щось сказати, але не сміли при чужих людях. Внук підійшов і поклав собі на голову ще не зношену кепку, яку мені ніяк не вдавалося продати. Галя й Люба засміялись. Син і невістка одночасно, ніби уздріли якусь смертельну заразу, скинули кепку з голови малого і швидко пішли. Я ще довго чув його плач.
У мене з очей текли сльози. Галя і Люба, не знаючи в чім річ, заспокоювали мене.
– Старий, випий з нами, – пропонували вони.
Я не хотів і пішов додому.
Тепер на базар не ходжу. Дивлюся довгими днями на кепку і згадую внука.
А вночі мені сниться дружина. Мабуть, час збиратися в дорогу до неї…
Анатолій ВЛАСЮК
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
