ОПОВІДАННЯ “РОМЦЬО” ЗІ ЗБІРКИ “СЕКС У БУДИНКУ БІЛЯ КОЛІЇ”
Світлані ОСИПОВІЙ
На Різдво Ірині Степанівні виповнилося 36, а вчора, 11 лютого, вона вперше зрадила чоловікові після п’ятнадцяти років подружнього життя. Ні, коли навчалась в інституті, то мала щось трьох чи чотирьох хлопців, але це не слід брати до уваги, бо тоді вона ще тільки зустрічалася зі своїм майбутнім чоловіком, який навчався в іншому місті і міг приїжджати до неї раз на три місяці, а то й на півроку. Вони були з одного села й одружились відразу після закінчення навчання, коли Ірчик уже була вагітною.
Під час залицянь і ще деякий час після весілля чоловік називав її Ірчик, а потім сухо і протокольно – Ірина. Богдан же ще зі школи казав їй: “Мій коханий Ірчик” – і весь час упродовж цих років так її кликав. Він був старшим від неї на три роки, але тоді вона не звертала на нього належної уваги. Тепер же “мій коханий Ірчик” звучало як симфонія кохання, коли любов до чоловіка минула давно.
Ірина Степанівна працювала вчителькою української мови та літератури, хоча мало би бути навпаки – літератури та мови, бо вона більше любила читати книги, ніж мордувати учнів зазубрюванням правил.
На перерві до вчительської заскочила прибиральниця Валя і сказала, що директор просить її зайти. Всі переглянулись між собою, бо ніколи Остап Петрович нікого не кликав до свого кабінету, а зазвичай ловив когось у коридорі чи заходив до вчительської й розмовляв з потрібною йому людиною. Чомусь Ірина Степанівна густо почервоніла, як учора з Богданом, коли той доторкнувся до її голого тіла своїми дужими руками.
У кабінеті в директора сидів Ромцьо, відомий бешкетник із десятого, а над ним, мов квочка, нависала якась дебела тітка.
– Я саме такою уявляла собі цю мегеру, – сказала тітка, коли Ірина Степанівна постукала й увійшла до кабінету.
– Я прошу вас добирати слів, – знічено сказав Остап Петрович. Було видно, що він не хоче дратувати тітку зайвими словами.
Ромцьо відчував себе переможцем і зухвало й водночас іронічно дивився на Ірину Степанівну.
– Сідайте, Ірина Степанівна, – тихо сказав директор і, здавалося, благально подивився на тітку (“Ірино Степанівно” – про себе вона виправила мовну помилку). – Мама Романа скаржиться на вас, що ви привселюдно образили її сина.
Він перевів погляд на тітку, а та ніби й чекала на команду “фас”.
– Що ви собі дозволяєте?! – почала кричати вона, підступаючи до Ірини Степанівни, але водночас тримаючи безпечну відстань, ніби боялася, що й на неї можуть напасти. – Не вмієте виховувати учнів, ідіть до ветлікарні чи в зоопарк. Тварини все стерплять! Ніхто вам не дав права знущатися!
Ірина Степанівна ніколи не вміла вчасно давати відсіч хамству і тепер безпомічно дивилася на Остапа Петровича. Той пояснив:
– Мама Романа каже, що вчора ви сказали у класі, ніби Роман украв крейду. Було таке?
Аж тепер Ірина Степанівна усміхнулась, бо зрозуміла в чім справа, але її вираз обличчя, коли зник страх, викликав новий приступ гніву в тітки:
– Ні, ви подивіться, вона ще й знущається над нами! (“З нас” – Ірина Степанівна про себе виправила мовну помилку). Ви або виганяйте цю мегеру, або я переведу свого сина до іншої школи.
Останнє явно не влаштовувало Романа. Зухвалість й іронія миттєво злетіли з його обличчя:
– Мам!
– А ти сиди де сидиш, тебе ніхто не питає! – гримнула тітка.
– Поясніть нам, будь ласка, що тоді відбулось у класі? – В Остапа Петровича був тон миротворця.
Ірина Степанівна потрохи оговтувалась, і крики тітки вже не мали магічного впливу на неї.
– Коли я зайшла до класу, – спокійно розпочала Ірина Степанівна, – то помітила, що біля класної дошки нема крейди. Я жартома сказала: “Знову Ромцьо крейду спер!” – й учні засміялись.
– Жартома вона сказала! – вигукнула тітка.
– Ромцьо почав заперечувати, – продовжувала Ірина Степанівна, не звертаючи жодної уваги на репліки тітки, – що він крейди не брав…
– Бо я її не брав! – вигукнув юнак.
– Він її не брав! – мов луна, відгукнулася тітка.
– Черговий пішов до завгоспа, приніс крейду, і на цьому інцидент був вичерпаний, – спокійно завершила свою розповідь Ірина Степанівна.
– Ви що, нічого не зрозуміли, дамочко? – наскакувала тітка, продовжуючи зберігати безпечну відстань, бо її насторожив олімпійський спокій учительки. – Ви привселюдно звинуватили мого сина у крадіжці, образили його, не вибачились, і далі знущаєтесь над нами!
Ірина Степанівна про себе виправила мовні помилки: “не попросила вибачення”, “знущаєтесь з нас” – і сказала:
– Але ж я пожартувала. Розумієте?
Її спроба владнати ситуацію не призвела ні до чого доброго. Навпаки, тітка шипіла все більше й більше.
– Чого ви хочете від мене? – змучено запитала Ірина Степанівна, бо це вже почало їй набридати.
– Щоб ви пішли геть зі школи! – Тітка бризкала слиною. – Ви не вмієте виховувати дітей!
– Добре, я подумаю, – чемно відповіла Ірина Степанівна, аби лиш тітка відчепилася від неї.
– І подумайте! І чим швидше заберетеся звідси – тим краще!
Ірина Степанівна благально глянула на директора:
– Остапе Петровичу, я можу йти?
– Так, ми пізніше розберемо вашу поведінку.
Ірина Степанівна здивовано подивилася на директора, бо аж тепер засумнівалася, чи він справді на її боці. Яку ще таку поведінку мають розбирати? Вона вийшла, навіть не глянувши на тітку і Ромця.
Було гидко, ніби хтось плюнув у душу. Треба було знати отого мерзотника Ромця, який із мухи зробив слона. Він уже не раз викрадав крейду, про це казали самі учні, аж поки Ірина Степанівна одного разу не застукала учня на гарячому, знайшовши два кусники в його сумці. А тоді вона й справді пожартувала, що Ромцьо міг украсти крейду, і не збиралась порпатись у його причандаллях. Ірина Степанівна ще жила спогадами про зустріч з Богданом, аби зважати на такі дрібниці, як відсутність крейди.
Її душили сльози. Якби зараз Ромцьо був поруч, вона би дала йому ляпаса. Чи справді написати заяву і піти зі школи?
Зателефонував Богдан. Ірина Степанівна все йому розповіла. Він сказав, що вона поступила непедагогічно, звинувативши хлопця в тому, чого той не робив, а тому повинна вибачитись (“попросити вибачення” – про себе виправила вона мовну помилку). Несподівано для себе вона натиснула на червону кнопку в телефоні, перервавши розмову на півслові. Тепер їй уже ніхто не був потрібен на білому світі.
Анатолій ВЛАСЮК
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.