ОПОВІДАННЯ “ЛЮДИНА З ТОГО СВІТУ” ЗІ ЗБІРКИ “СЕКС У БУДИНКУ БІЛЯ КОЛІЇ”
Ігореві КУШНІРУ
Коли Петро прийшов з війни, всі помітили, що він якийсь не такий. Ні, зовнішньо мало змінився. Хіба що сивини додалось, особливо на вусах. Та й засмаг, ніби на курорті відпочивав. Так і відповідав, коли його запитували, мовляв, як там: все добре, майже курорт, і не стріляють. Всі розуміли, що то чорний гумор у нього такий. Був небагатослівний. Лиш якось прохопилося в нього, що якби слухали командирів, то вже давно були би мертві.
Дружина декілька днів придивлялася до чоловіка. Він – звичайно, що він, але всередині ніби хтось інший вселився. Десь на третю ніч дочекалася від нього кохання, але він не зумів довести справу до кінця. Почала його заспокоювати, він психанув і пішов на кухню палити.
Щоночі Петрові снилися кольорові сни. Нічого конкретного в них не було, лише переважала яскраво-блискуча синя фарба. Високо в небі пропливали чиїсь обличчя. Відстань була чималенька, але він чітко їх бачив. Вже над ранок Петро розумів, що це ті хлопці, які воювали поруч і загинули. Він блаженно усміхався, що вони потрапили до раю. Тепер він знав і райський колір – яскраво-блискучо-синій.
Найбільше приїздові батька радів маленький Михась. Він ходив до другого класу. Коли в нього запитували, де тато, гордо відповідав, що той захищає Україну. Дорослі усміхались і гладили малого по голівці.
Відпустка закінчувалася швидко. Післязавтра Петро мав знову їхати на війну. Ледве стримував себе, аби не показати своїх справжніх почуттів. Будь його воля, поїхав би зараз. Здається, дружина розуміла це і дивилася на нього, мов на покійника. Він відчував її погляд, але вдавав, що нічого не відбувається.
Мати ні на крок не відходила від сина. Збоку це, мабуть, виглядало смішно, але на це ніхто не зважав. Щоранку вона прокидалася з тупим калатанням серця у грудях. Коли дикторка по телевізору сухо повідомляла, що за добу загинуло стільки-то наших бійців і поранено стільки-то, щиро молилася Богу. Брала гріх на душу, просила повернути їй сина – нехай пораненого, нехай каліку.
Невістку не любила, і та відповідала їй взаємністю. У мирний час конфлікти між ними згладжував Петро, а коли пішов на війну, вони майже не розмовляли між собою, але й не сварились, як раніше.
Батько пив усе життя, а з приходом Петра ніби трохи стримався. Але коли син знову мав їхати на війну, напився до нестями, що Петро ледве, сам хитаючись на ногах, дотягнув його до ліжка.
В цю останню ніч дружина зовсім не спала. Братик-місяченько допомагав їй, вона могла бачити обличчя чоловіка. Коли той ворушився, плямкав губами і важко дихав, клала йому долоню на груди, і Петро знову мирно спав, бачачи свої кольорові сни.
Коли Петро від’їжджав, мати плакала, у дружини сльози стояли в очах, а батько криво й глупо усміхався. Лише малий Михась був серйозним і все смикав Петра за руку:
– Тату, ти ж повернешся, правда?
Петро востаннє глянув на рідних. Він уже був там, на війні…
Анатолій ВЛАСЮК
Якщо ви помітили помилку чи неточність, виділіть фрагмент тексту та натисніть Ctrl+Enter.
